Пан із Сан-Франциско (Бунін)
_-_%D0%9E%D0%B1%D0%BB%D0%BE%D0%B6%D0%BA%D0%B0.jpg)
Поділ переказу на розділи — редакційний.
Стислий переказ
Розкішний пароплав посеред Атлантичного океану. Кінець листопада, імовірно 1910-ті роки. Пан із Сан-Франциско з дружиною і дочкою плив до Європи, щоб після багатьох років праці нарешті насолодитися життям.
_-_%D0%9F%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%B6_%D0%93%D0%BE%D1%81%D0%BF%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BD_%D0%B8%D0%B7_%D0%A1%D0%B0%D0%BD-%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%86%D0%B8%D1%81%D0%BA%D0%BE.jpg)
На пароплаві мандрівники розважалися, їли й танцювали. У Неаполі через дощову погоду родина нудьгувала, батьки сварилися, і всі вирішили переїхати на острів Капрі. Там їх з пошаною поселили в найкращі кімнати готелю.
Увечері пан одягнувся до обіду і чекав дружину з дочкою в читальні. Раптом, коли він читав газету, йому стало зле.
Він рвонувся вперед, хотів вдихнути повітря – і дико захрипів; нижня щелепа його відпала, освітивши весь рот золотом пломб, голова завалилась на плече і замоталась...
Він помер у найгіршому номері готелю. Господар відмовився перенести тіло до апартаментів, щоб не відлякати інших гостей. Труни на острові не знайшлося, тож мерця поклали в ящик з-під содової води і на світанку відвезли до пароплава. Дружина й дочка поїхали разом із ним.
Тіло в просмоленій труні повезли додому в трюмі того самого пароплава, а нагорі, як і раніше, тривали бали.
Докладний переказ
Поділ переказу на розділи — редакційний.
Пан із Сан-Франциско вирушає до Старого Світу за розвагою
Пан із Сан-Франциско вирішив на два роки поїхати до Старого Світу, щоб відпочити й розважитися.
Разом із ним вирушила дружина, а також їхня єдина дочка, для якої він сподівався знайти здоровий клімат і вигідну зустріч.
Багатство він здобув багаторічною працею, наймаючи тисячі китайських робітників. Досі він лише готувався жити, а тепер вважав себе гідним усіх задоволень. Він запланував зиму в Південній Італії, карнавал у Ніцці й Монте-Карло, відвідини Флоренції, Рима, Венеції та Парижа. Далі мали бути Іспанія, Греція, Константинополь, Палестина й Єгипет, а на зворотному шляху — навіть Японія. Спершу все складалося вдало.
Розкіш і нудьга на борту «Атлантиди»
Наприкінці листопада родина пливла знаменитою Атлантидою крізь туман і снігові бурі. Пароплав нагадував великий готель із барами, лазнями та власною газетою. Пасажири рано вставали, пили каву, купалися, робили гімнастику й снідали. Потім гуляли, грали, знову їли та відпочивали в кріслах на палубах. Після чаю всі готувалися до головної події дня — розкішного обіду, за яким починалися танці й розваги.
Безпеку пасажири довіряли командирові Атлантиди, який рідко виходив зі своїх покоїв і здавався їм могутнім.
Океан, що ходив за стінами, був страшний, та про нього не думали, твердо вірячи у владу над ним командира, рудого чоловіка дивовижного розміру і ваги, завжди ніби сонного...
Оркестр заглушав сирену. Нагорі пили вина, курили сигари й обговорювали біржу, а внизу робітники кидали вугілля в топки. Підводні приміщення були задушливими й розпеченими.
похмурим і пекучим надрам пекла, їх останньому дев'ятому колу була подібна підводна утроба пароплава... де глухо гоготали велетенські топки, що пожирали своїми розпеченими пащами купи вугілля...
Усі милувалися закоханою парою танцівників. Лише капітан знав, що їх найняли за гроші зображувати щасливе кохання.
У Гібралтарі на корабель сів азійський принц, який подорожував інкогніто й привернув загальну увагу.
Дочку познайомили з принцом, і його походження захопило її. Наближаючись до Неаполя, вона слухала його на палубі, але від хвилювання не розуміла слів. Її батько тим часом поглядав на всесвітню красуню, яка стояла поруч і розмовляла зі своєю собачкою.
Неаполь зустрічає дощем і розчаруванням
Під звуки урочистого маршу Атлантида ввійшла до Неаполя. Панові здавалося, що вітали передусім його. Він щедро платив за послуги й вірив, що всі дбайливо охоронятимуть його спокій. Біля пристані він відганяв нав’язливих хлопчаків і посередників та попрямував до автомобіля дорогого готелю. Життя родини знову підпорядкувалося розкладу: сніданки, поїздки містом, огляди музеїв і церков, чай біля камінів та багаті вечірні обіди. Після них у номери навіть приносили грілки для шлунків.
Грудень виявився холодним і дощовим. Уранці сонце ненадовго освітлювало затоку й Везувій, але після полудня небо сіріло. Службовці готелю виправдовувалися незвичайною погодою та розповідали про негоду на інших курортах. Вологі вулиці, бруд, запах риби й одноманітні музеї дедалі більше дратували пана. Він із дружиною почав сваритися щоранку. Дочка то страждала від головного болю, то оживала, згадуючи принца. Одного разу в ресторані їй здалося, що вона побачила його, хоча з газет уже знала про його перебування в Римі.
Навколо запевняли, що в Сорренто й на Капрі було тепліше та сонячніше, а місцеві звичаї й вина — кращі. Родина вирішила забрати всі скрині й вирушити на острів. Там вони хотіли оглянути руїни давніх палаців, відвідати Лазуровий Грот і послухати гірських музикантів, які перед Різдвом прославляли матір божу. Після знайомства з Капрі вони збиралися оселитися в Сорренто. Пан ще сподівався повернути мандрівці бажані зручність і задоволення.
Бурхлива переправа до Капрі
У день від’їзду Везувій сховався в тумані, а Капрі взагалі не було видно. Маленький пароплав сильно хитало. Дружина потерпала від нудоти, дочка лежала бліда зі скибкою лимона в зубах, а пан мовчав із головним болем. Останніми вечорами він надто багато пив і відвідував сумнівні розважальні заклади. Тепер він почувався зовсім старим і сердився на італійців та їхні готелі. Побачивши біля берега тісно зліплені убогі будинки, він із відчаєм подумав, що саме такою була справжня Італія.
Лише в сутінках з’явився острів, вітер потеплішав, а хвилі стихли. Коли кинули якір, родині стало легше й повернувся апетит. Вони пересіли в човен, вийшли на набережну та піднялися фунікулером повз виноградники й апельсинові дерева. Нагорі їх одразу оточили носії та хлопчики. До пана поставилися як до особливо важливого гостя й провели освітленою вулицею до готелю, де вже лунав гонг на обід.
При вході родину з вишуканим поклоном зустрів хазяїн готелю на Капрі. Його зовнішність несподівано здалася панові дуже знайомою.
Останній вечір: приготування до обіду та раптова смерть
Пан згадав, що бачив хазяїна цієї ночі уві сні, але відразу відкинув здивування й жартома розповів про збіг близьким. Дочка раптом відчула тугу й самотність на чужому острові. Родині надали апартаменти, які щойно звільнив високопоставлений гість, і призначили найкращу прислугу. Серед неї був досвідчений коридорний Луїджі, який поспішав виконувати кожен виклик.
_-_%D0%9F%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%B6_%D0%9B%D1%83%D0%B8%D0%B4%D0%B6%D0%B8.jpg)
Метрдотель повідомив меню й пообіцяв тарантелу у вестибюлі. Пан замовив столик подалі від дверей та місцеве вино. Він хотів їсти й почав звичні приготування: поголився, помився, вставив зуби та одягнув вечірній костюм. Підлога ще ніби хиталася. Він довго мучився із шийною запонкою, а тугий комір стискав горло. Знесилений, він сів перед дзеркалом і пробурмотів, що це жахливо, не замислюючись над своїми словами. Другий гонг змусив його підвестися й закінчити одягання.
Дочка відповіла, що вони будуть готові за п’ять хвилин. Пан пішов униз, купив сигару й зазирнув на веранду, звідки долинув шум моря. У світлій читальні він сів у шкіряне крісло, надягнув пенсне та розгорнув газету. Біля іншого столу переглядав газети сивий німець.
Раптом рядки заблищали перед очима пана. Він спробував вдихнути, захрипів і сповз на підлогу. Німець вибіг із криком, здійнявши тривогу. Гості кинулися до читальні, попри запевнення хазяїна про легку непритомність. Слуги знімали з пана одяг, а він ще судомно рухався й боровся зі смертю.
Його перенесли до сорок третього номера. Прибігли дружина й дочка, але невдовзі хрип припинився, і він помер.
І повільно, повільно, на очах у всіх, розтеклась блідість по обличчю померлого, і риси його стали тоншати, світліти – красою, якої він давно був гідний...
Сорок третій номер і байдужість готелю
Сорок третій номер був найменшим, найгіршим, холодним і вогким. Покійний лежав на дешевому залізному ліжку під грубими ковдрами. У готелі скасували танці, а хазяїн вибачався перед гостями за зіпсований вечір. Коли лікар підтвердив смерть, дружина попросила перенести тіло до колишніх апартаментів, але почула відмову.
– Це абсолютно неможливо, мадам, — сказав він і додав, що він дуже цінує ці апартаменти, і якби він виконав її бажання, то це стало би відомо усьому Капрі...
Дочка заридала, а дружина почала вимагати свого, ще не вірячи, що колишня повага зникла. Хазяїн відповів, що не затримуватиме незадоволених гостей. Він уже повідомив поліцію й наказав вивезти тіло на світанку. Готової труни на острові не було. Натомість він запропонував довгий ящик з-під англійської содової води, з якого можна було вийняти перегородки.
Уночі готель заснув. У кімнаті померлого відчинили вікно в сад, погасили світло й замкнули двері. Тіло залишилося в темряві, а за вікном було чути цвіркуна. У коридорі дві покоївки лагодили одяг. Луїджі приніс речі й почав жартувати про відправлення покійного, наче проводжав потяг. Потім він підбіг до дверей, удав шанобливе звертання до гостя та сам відповів, наслідуючи його повільний скрипучий голос. Покоївки сміялися, притулившись одна до одної й намагаючись не шуміти.
Труна з-під содової, ранок на Капрі та зворотна путь «Атлантиди»
На світанку тіло поклали в ящик і повезли до пристані. Дружина й дочка, виснажені сльозами, прибули автомобілем. Пароплав назавжди відвіз родину з Капрі. Гості спокійно спали, задоволені тим, що нагадування про смерть уже прибрали з острова.
Ранок був ясним. На ринку торгували рибою й зеленню, а старий човняр відпочивав, продавши омарів. Двоє гірських музикантів спускалися серед сонячних скель і зупинилися перед образом матері божої, щоб зіграти хвалу.
Після тижня перевезень портовими складами тіло в просмоленій труні повернулося на Атлантиду. Його сховали в чорному трюмі й повезли до Америки. Нагорі знову тривали бали. Корабель долав океанську заметіль; зі скель Гібралтару за ним стежив величезний Диявол, а капітан дрімав у своїх покоях.
Диявол був величезний, як стрімчак, та ще більшим був корабель, багатоярусний, багатотрубний, створений гординею Нової Людини зі старим серцем... Віхола билась у його снасті...