Цвіт яблуні (Коцюбинський)
Поділ переказу на розділи — редакційний.
Безсонна ніч у кабінеті: свист дитячого дихання і почуття тривоги
У будинку з садом весняної ночі письменник третю добу не спав і ходив своїм кабінетом.
У сусідній спальні важко дихала його єдина донька Оленка.
Він щільно зачинив двері, але свист її дихання все одно чув. Не наважуючись піти до дитини, батько уявляв її спечені губи й груди, що піднімалися під ковдрою. Кожен шум змушував його чекати кінця. Раптові кроки налякали його, проте це була Катерина, яка принесла воду.
Думки про роман, марення й боротьба світла лампи з темрявою
Далеке калатало нічного сторожа нагадало батькові минулі покоління, і він почав подумки складати епізод роману про Христину.
Він уявляв, як вона після розлуки з чоловіком слухала нічні звуки в тихому містечку. Схаменувшись, він злякався, що відволікся від доньки, й почав глибоко дихати, наче міг допомогти їй. Лампа чаділа та блимала; батькові здалося, що разом із нею згасне життя Оленки. Він засвітив свічку й сам загасив лампу, долаючи цей страх. Виснажений, він повторював випадкові слова й бачив зелені луки. Годинник пробив другу, різко повернувши його до тривоги. Незабаром вікно посіріло. Ніч відступала.
Світанок, лікар без надії та сором батька за потайну думку
На світанку до кабінету зайшов лікар, давній друг родини.
Він потиснув батькові руку, і з його погляду той зрозумів, що надії на порятунок не було. На порозі стояла дружина письменника.
Вона плакала в його обіймах, а він помітив її красу й подумав, що в них ще могли бути діти. Ця думка викликала в нього огиду й сором. Почувши стогін, дружина кинулася до спальні. Батько метався кабінетом, штовхав меблі, лаявся й не міг змиритися з втратою. Нарешті він упав у крісло й закрив очі. Коли свист начебто стих, він ухопився за надію: можливо, дитині стало легше й вона заснула. Він згадував власне одужання після тяжкої хвороби й подумки благав про порятунок.
Остання агонія Оленки і письменницька пам’ять, що фіксує смерть
Раптовий крик матері змусив його побігти до спальні. Побачивши її відчай, він вирішив спершу заспокоїти дружину. Разом із Катериною він привів її до тями краплями та холодною водою й вивів із кімнати. Повернувшись, батько побачив на великому ліжку посинілу Оленку, яка ще слабко дихала.
Його очі були сухими, проте він надзвичайно виразно бачив рух грудей під ковдрою, золоті кучері, ранкове світло, свічку, розлиту воду й пляшку ліків. Він помітив, що письменницька пам'ять зберігала все для майбутньої праці:
Все воно здається мені... колись... як матеріял... Я це чую, я розумію, хтось мені говорить про це, хтось другий, що сидить в мені... що то він дивиться моїми очима...
Це усвідомлення жахало його й ранило батьківське серце. Не витримавши, він вибіг із дому.
У саду серед цвіту яблуні: сльози, факт смерті й спогади про доньку
У саду вже зійшло сонце, цвіли яблуні й співали птахи. Батько приклав до обличчя вологу квітку; її пелюстки обсипалися від його дотику. Він подумав про обірване життя доньки й нарешті заплакав. Сльози принесли полегшення, але повернутися в дім він не міг. Намагаючись прийняти смерть, він згадував, як лише п'ять днів тому Оленка бігала садом босоніж. Вони трималися за руки під квітучою вишнею й слухали бджіл. Він пригадав її кумедні слова, вечірні поцілунки, теплі щоки, ніжні кучері й чистий погляд блакитних очей. Йому захотілося побачити, якою вона стала тепер. Нарвавши повні руки яблуневого цвіту, він повернувся до будинку шукати дитину.
Біла сукеночка і цвіт яблуні: прощання з тілом та докір совісті
У вітальні Оленка лежала на столі в білій сукенці й нових жовтих черевичках. Батькові вона здалася старшою. Він обклав її яблуневим цвітом. Дивлячись на нерухоме тіло при світлі свічки, він відчув його чужість: любив і оплакував живу доньку зі спогадів. Та пам'ять знову працювала:
А моя пам'ять, той нерозлучний секретарь мій, вже записує: і цю безвладність тіла серед цвіту яблуні, і гру світла на посинілих лицях, і мій дивний настрій...
Він подумки питав доньку, чи не гнівалася вона на нього за ці записи.