Інститутка (Вовчок)
Стислий переказ
Україна, XIX століття. Устина з дитинства була сиротою і жила при чужих людях. У десять років її взяли в двір до старої пані. Життя було спокійне, хоч і не пускали зі двору.
Стара пані чекала приїзду онучки з київського інституту. Коли панночка приїхала, вона виявилася вродливою, але егоїстичною і капризною. Вона обрала Устину собі в служницю.
Панночка почала знущатися над дівчатами, била їх, лаяла. Життя стало нестерпним. Панночка закохалася в полкового лікаря, хоч він був небагатий. Стара пані віддала їй у посаг маєток Дубці. Після весілля молоді переїхали в хутір лікаря.
У хуторі молода пані продовжувала тиранити людей. Устина закохалася в парубка Прокопа і вийшла за нього заміж.
Одного разу пані побила стару бабусю, звинувативши її в крадіжці. Прокіп заступився за бабусю і схопив панію за руки.
Годі, пані, годі! — гримнув чоловік, схопивши її за обидві руки. — Цього вже не буде! Годі!
Пан віддав Прокопа в солдати. Устина поїхала з ним до міста і залишилася там служити. Через сім років вона все ще чекала на повернення чоловіка, радіючи, що тепер вона вільна.
Докладний переказ
Поділ переказу на глави — умовний.
Життя при старій пані та приїзд панночки
Устина розповідала свою історію. Вона була веселою вдачею, хоч і зазнала багато горя. Сиротою виросла при чужих людях, часто забували про неї — чи голодна, чи холодна. На десятому році життя її взяли у двір до старої пані.
Стара пані була сумирна, бо вже слабенька — ледве ноги волочила, говорила нерозбірливо. Увесь день сиділа на ганочках, вночі охала та стогнала. У дворі жили спокійно, тільки з двору не пускали — хіба на велике свято до церкви. У неділю й не думай. Сиділи дівчата у дівочій та робили. Тихо було, як зачаровано. Іноді веселилися — моргали одна одній, прив'язували одна одну косою до стільця, вистрибували дибки.
У старої пані не було роду, окрім унучечки, що навчалася у Києві в інституті. Вона часто писала листи, стара їх щодня перечитувала, плакала і сміялася. Коли унучка написала, що треба приїздити за нею додому, увесь будинок зворухнувся — білили, мили, прибирали. Дівчата раділи: панночка буде! Стара пані немов одужала, виглядала у кожне віконце, посилала дівчат за село дивитись, чи не їде панночка. Дівчатам того й треба було — вони за той тиждень нажилися, бігали на волю, зривали квітки, заквітчувалися.
Панночка встановлює свою владу
Нарешті панночка приїхала. Вона була дуже гарна з лиця. Стара обіймала її, цілувала, милувала, водила по кімнатах, усе показувала. Посадила за стіл, частувала, не могла надивитися. Дівчата з-за дверей дивилися і слухали, що панночка говоритиме. Стара питала, як їй жилося, чого навчили.
Панночка скаржилася, що нуда така була, що морено й мучено їх — усе вчи та вчи.
Нащо мені те знати, як по небу зорі ходять або як люди живуть поза морями... Аби я знала, чим мені себе між людьми показати...
Вона казала, що до французької мови, музики й танців добре бралася, бо це треба, а все інше — марнота. Панночка заспівала, і стара її цілувала. Панночка просила купити їй убрань по новій моді. Стара обіцяла, що буде в неї все. Потім стара повела панночку до дівчат, щоб вона обрала собі дівчину. Панночка простягла руки поцілувати, забачила зілля за образами і велила викинути — це по-мужицькому. Вона обрала Устину собі. Стара велила Устині служити добре. Панночка скривилася і заплющила очі.
Увечері покликали Устину до панночки розбирати. Панночка все покрикувала: «Хутче!» Питала, чи вміє Устина волосся звивати. Устина не вміла. Панночка вигукнула: «Яка дурна!» і відпустила її. Другого дня панночка оббігла всі будинки, двір, садок. Була весела, питала, коли в гості поїдуть, коли гості наїдуть. Почалося прибирання. Стара викочувала скрині, вибирала оксамити, кроїла, приміряла на панночку. Панночка аж підскакувала від радості, заплітала коси, розплітала, перев'язувала стрічками, вквітчувалася.
Лікар-наречений
Потроху панночка все на свій лад перевернула. Велила старій покинути плести — хіба нікому діла робити? Стара нудилася без роботи. Панночка убрала її у чіпчик з стрічками та посадила на кріслечко серед кімнати. Дівчат усіх посадила гаптувати. Спершу тільки щипала або штовхала стиха, потім почала лаяти. Одного разу Устина заплітала їй коси — не так, знов розплітала — знов не так. Панночка її щипала, штирхала, гребінцем скородила, шпильками колола, водою зливала. Потім вибігла у сад і схопила Устину за шию. Устина знепритомніла. Стара пані лаяла Устину, а панночку вмовляла.
Оглянусь я на неї, — страшна така зробилась, що в мене й ноги захитались. Вона мене як схопить за шию обіруч!.. Руки холодні, як гадюки. Хочу скричати, — дух мені захопило...
Цілу весну Устину напували теплим молоком, поки вона трохи оченьпала. Перхнуло до них гостей — паничів, що роєм коло панночки звивалися. Вона всіх обійшла — кого словами, кого бровами. Паничі розкохалися, аж подуріли. Спершу стара пані тішилася гостьми, а далі, як почалися між ними сварки, стала думати. Аж так над осінь усі паничі врозсип розбіглися.
Спізнався з панночкою полковий лікар і почав щодня вчащати. Він був тихий, привітний до кожного, не на панича походив. Панночка хотіла його побачити, бо приїжджі панночки хвалили його. Стара одмагалася, але внучечка наполягла, і стара мусила запросити лікаря. Панночка того дня убралася хороше. Полкові приїхали, а лікаря не було — він лічить недужих. Панночка почервоніла і уста закусила.
Того ж тижня панночка занедужала. Стара злякалась, послала по полкового лікаря. Панночка вбралася якнайкраще і лежала у ліжку, дожидаючи. Він приїхав, подивився, розпитав. Вона голівку хилила, говорила, помісь співала. Він пообіцяв завтра навідатися. Лічив-лічив той лікар та й закохався. Покохала його й панночка. Паничі почули і зслизли. Стара пані тільки головою не б'ється, але нічого не врадить. Панночка погрожувала: «Як ви мені на перешкоді станете — умру!» Стара годі. Спустіло панське подвір'я. Панночка тихша, все сидить та думає. Лікар щодня приїздив, цілий день гостював. Стара зирк з тих дверей, зирк з других, прислухається, але розлучити несила — боялася внучечки.
Весілля та переїзд до хутора
Він сватає панночку. Стара плаче, журиться — сподівалася віддати за князя, за багача. Панночка плаче, що таке її безталання, така гірка доля. Молодий турбується, чого вона смутна. Панночка каже: поберемось, а як жити будемо — вбого. Він каже, що нащо панство, коли буде життя красне. Вона плаче: любо тобі буде, як хто з нас глумитись буде. Він питає, що робити, де взяти. Вона любила його, та якось чудно, не по-людськи.
Об різдві їх заручили. Гостей наїхало багато. Панночка весела, балаклива, очі блищать. Він очей з неї не зводить. Гульба точилась до самого світу. Як жених і гості з двора, панночка в плач. Плаче, на свою долю нарікає, що життя буде вбоге. Стара втішає, вмовляє. Панночка викрикує: «Чому господь не дав йому панства-багатства!» Стара каже: «Усе, що я маю, все твоє». Панночка кинулась до старої, обіймає, цілує: «Дякую вам з душі! Одродили ви мене!» Стара каже, що зостанеться тут, у Дубцях, господарства доглядати, а панночка у хуторі хазяйствуй. Панночка радіє: «Бабуня нам Дубці дає!» Молодий каже спокійно, що він рад, бо тут вони спізнались і покохались. А вона йому: «Згадай, які Дубці дохідні!» Молодий аж іздригнувся і дивиться на неї. Панночка питає: «Хіба не хочеш зо мною хазяйнувати?» І бере його за руку, всміхається. Він усміхнувся: «Ти ж моя хазяєчка кохана!»
Повеселішала панночка, клопочеться посагом. Навезли з міста шевців, кравців, швачок, крамарів. Сама ганяє, жениха турляє. Було тоді дівчатам лишко тяжке. На весілля панів понаїздило. Панночки посаг розглядають, дивуються. Устина не урвала годинки попрощатись з людьми. Вже коні стоять запряжені, тоді вона побігла. Не може словечка вимовити, тільки обіймає старих і малих. Молодий приїхав за нею на четверику. Коні вороні, баскії. Правив візника плечастий, усатий.
Пани прощаються, гомонять, плачуть. Візника сидить, як виконаний з заліза. Посідали пани у повіз. Устину причепили позаду. Пан покрикнув веселенько: «З богом, Назаре!» Тихого ясного ранку виїздили з села. Мороз аж тріщить. Дівчата висипали на вулицю, кланяються. Швидко бігли коні. Нема вже села. Хутко перебігли до міста. Пан звелів зупинити коло заїзного двору і повів молоду у кімнати. Візниці дав грошей пообідай, а про Устину байдуже. Вона сидить та дивиться. Візника гукає на неї: «Ходімо зо мною пообідаймо». Устина боїться, що пані бучу зніме. Каже: «Не хочу їсти». Візника всміхнувся і пішов. Чималу годину Устина пересиділа. Вийшли пани. Пан зирк на неї: «Чи обідала ти?» Крикнув на хазяїна: «Дайте дівці пообідати!» Пані жахнулась: «Ми її ждатимемо?» Пан каже: «Адже вона голодна та намерзлась!» Пані: «Вони до цього звичені. Спізнимось». Пан каже Устині: «Бігай та хутенько!» Пані почервоніла: «Час їхати!» Пан: «Та вона ж голодна». Пані накрикує: «Я змерзла, я!» Гримнула на Устину: «Сідай!» і сама у повіз ускочила. Пан здивувався, стоїть. Хазяїн питає: «Дівці єду не прикажете?» Довго гомоніли пани, а ще довше мовчали.
Нове життя в хуторі та кохання Устини
Присмерком дочапали до хутора. На рундуці купкою стоять люди із світлом, з хлібом святим. Кланяються, вітають молодих. Пан дякує, сміється, радіє: «Привіз вам панію молоду, чи вподобаєте?» Пані як гляне на його — іскри з очей. Люди до неї вітати, а вона вихопила свічку та в двері. Люди шугнули. Пан пішов смутний, похиливши голову. Ввійшла і Устина. Світлички невеличкі, гарні, чистенькі. Чує — говорять пани. Прислухається — пані хлипає, а пан благає: «Не плач, життя моє!» Пані: «Ти всіх мужиків ізучив, що вони з тобою запанібрата! Оглядають мене, всміхаються, трохи не кинулись обнімати!» Пан: «Люди добрі, прості». Пані: «Я не хочу нічого знати! Ти мене з світу хочеш зігнати!» Пан: «Годі, любочко! Робитиму все так, як ти надумаєш». Пані: «Ти мене не любиш». Пан: «Гріх так говорити!» Чую — поцілувались. Пані: «Гляди ж, як не будеш по-моєму робити, то я вмру!» Пан: «Буду, серденько».
Устина вийшла на рундук. Ніч місячна, зоряна. Чує: «Здорова була, дівчинонько!» Стрепенулась, дивиться — високий парубок, ставний, всміхається.
Засоромилась, злякалась, стоїть як у каменю. Парубок: «Стоїш сама, мабуть, не знаєш, куди йти?» Устина: «Якби не знала, то вас би спитала. Бувайте здорові!» Та швиденько в двері. Він услід: «Бувай здорова, серденько!» Пани ходять по покоях. Молода у кожний куток зазирає. Забачила зілля за образами: «Що це?» Пан: «Баба божничок уквітчала». Пані: «Викинь те зілля! Це по-мужицькій». Пан: «Добре». Вона його цілує. Пан: «Що це, що нікого нема? Куди баба поділась?» Пані: «Які вони в тебе порозпушувані!» Пан кинувсь гукати: «Бабо!» як хлопчик слухняний. Каже панії: «Зараз баба прийде». Пані: «Де вона була?» Пан: «Певно, щось робила. Се моя вся прислуга». Пані: «А де моя Устина? І вона ізучилась бігати?» Устина стала перед нею. Пані: «Де була?» Устина: «У цій кімнаті».
Увійшла бабуся старесенька, аж до землі поникає, уся зморщена, тільки очі чорні ясніють.
Увійшла, вклонилась панії та питає: «А що вам треба, пане?» Пані аж з місця зірвалась. Пан: «Де ти, бабо, була? Я тебе сам мусив гукати». Бабуся: «Коло печі була, паночку: Ганні помагала». Пан бачить, що жінка важким духом дише, але не важиться налаяти. Пані од його одвертається. Пан питає хмурніше: «Що ж, вечеря готова?» Бабуся спокійно: «Готова, паночку». Пан до панії: «Може б ми повечеряли?» Пані: «Я не хочу вечеряти!» — вибігла і дверима грюкнула. Пан: «То й я не буду вечеряти, бабусю». Бабуся: «То я собі піду. На добраніч вам». Пан: «Іди. Та треба глядіти, щоб я не бігав за тобою сам!» Бабуся: «Добре, паночку». Вклонилась і пішла. Пан ходив по кімнаті. Чутно, що пані плаче за стіною. Він промовив тихо, смутно: «Боже мій! Чого вона плаче?» Не втерпів — пішов до неї, цілує, вмовляє. Чималу годину благав, поки перестала. Пані: «А вечеряти не хочу. Я на твої слуги і дивитись не можу!»
Зростання жорстокості та трагедія Катрі
Минає день, тиждень, місяць, і півроку збігло. Здається, що в хуторі тихо і мирно, цвіте хутір і зеленіє. Коли б хто поглянув, що там коїлось! Люди прокидались і лягали плачучи, проклинаючи. Усе пригнула по-своєму молода пані, усім роботу тяжку, усім лихо пекуче ізнайшла. Каліки, діти-кришеняточка, й ті в неї не гуляли. Діти сади замітали, індиків пасли; каліки на городі сиділи, горобців полошили. Стоока наче вона була, все бачила, всюди звивалась. Пани-сусіди панію похвалюють: ото хазяйлива! Спершу люди на пана вповали, та незабаром зреклися надії. Він був добрий душею, та плохий зовсім. Опитувавсь жінку вмовляти, та не така вона. Далі вже і наменути боявся. Не було в його ні духу, ні сили. Як почне пані обмирати та стогнати, то він руки й ноги її вицілує, і плаче, і сам людей лає.
Назар каже: «Не буде з його нічого. Якби таку жінку та мені — я б її у комашню втручив». Та й зарегоче. Такий уже чоловік був той Назар: усе йому жарти. Устина сиділа сама у дівочій. Сумно, тиша. Думає: «Тепереньки наші дівчата наживуться без моєї панії! А мені — чужа сторона». Коли щось у віконце стук-стук. Згоріла. Догадалась. Сидить, ніби не чує. Знов стукає. Метнулась, двері попричиняла. Питає: «А хто тут?» Голос: «Я, дівчино-горличко!» Устина: «Мабуть, не в те віконце добуваєтесь!» Він: «То ж бо й не в теє! Нащо ж і очі в лобі!» Устина: «Не так-то конче й треба! Гетьте! Ще пани почують!» Одхилилась од вікна. А він: «Дівчино! Дівчино!» Хтось загомонів: «Чого ти попідвіконню вкопався, Прокопе? Вечеря вже готова, а вас нема!»
Хтось уступив у сінці. Устина відчинила — бабуся. Каже: «Просимо на вечерю, зозулько!» Устина: «Спасибі!» Бабуся: «То й ходімо». Устина: «Ось я панії спитаюся». Бабуся перемовчала: «То йди, моя дитино. Я тебе підожду». Устина пішла до панів. Вони сидять укупці любенько, веселенько, щось розмовляють. Устина ввійшла. Пані: «Чого сунешся?» Устина: «Пустіть мене повечеряти». Пані: «Іди собі — вечеряй!» Пішла Устина за бабусею через двір у хату. Бабуся каже: «Оце привела вам дівчину». А в хаті за столом сидить Назар чорнявий і молодичка гарненька, жінка Назарова.
У печі палає. Усе веселе в хаті: і кужіль на жердці, і кожух на кілку, і плетена колиска з дитинкою. Назар каже: «Може, поруч зо мною така краля засідала?» Устина: «Хіба ви тутечки найкращі?» Озирнулась — той парубок уже тут, з кутка задивився. Назар: «Придивись до мене: то-то ж гарний!» Молодичка: «Хіба поночі!» Славна була жіночка — звали Катрею: білявенька, трошки кирпатенька, очиці голубоцвітові, ясненькі, кругленька і свіжа. У червоному очіпку, у зеленій юпочці. Смішлива і гордоватенька, шамкая. Назар моргнув на Устину: «Не гріх тому добре повечеряти, хто не обідав!» Катря хоч і говорить, і жартує, а все чогось сумна. Бабуся тихенько якусь думку думала. Тільки Назар пустує та регоче. Бабуся питає Устину: «При молодій панії давненько служиш?» Молодичка: «Яка вона гарна!» Назар гукнув: «Поможеться, що гарна, коли дивиться так, що аж молоко кисне!» Бабуся зітхнула: «Годі тобі, Назаре!» Молодичка: «Наш пан такий звичайний, він, мабуть, ізроду нікого не скривдив». Бабуся: «Дай йому, боже, і пару таку!» Молодичка смутненько: «Як то тепереньки нам буде!» Зітхнула і задумалась. Устина мовчить. Бабуся: «Буде, як господь дасть». Назар: «Що буде, те й буде, ми все перебудемо!» Молодичка до Устини: «Дівчино-серденько! Скажи нам усю щиру правдоньку». Всі на Устину дивляться пильно. І парубок очей не зводить. Устині соромно та червоніє. Катря: «Лиха наша пані молода?» Устина: «Недобра!»
Чуло моє серце, чуло!.. Дитино моя! — кинулась до колиски... — Чи того ж я сподівалась, йдучи вільна за панського! Вона вже й оком своїм нас пожерла!
Катря плаче. Назар: «Чого лякатись? Треба перш роздивитись». А вона плаче, тужить. Бабуся: «Годі, голубко! Хіба над нами нема господа милосердного?» Парубок ані пари з уст, тільки куди Устина не гляне, усе на його погляд очима спаду. Повечерявши, Устина біжить назад у будинок. За нею: «На добраніч, дівчино!» Увійшла в дівочу — серце б'ється. Думає, що як він вдивився в неї очима. І пані теж на думку навертається. Місяць стоїть проти неї уповні. Пісня підмиває душу. Сама не знає, чого душа бажає. Боже милий! Як то вже Устина того вечора дожидає! Звелить пані на вечерю йти — Прокіп її дожидає. Перейме та постоїмо удвійзі, погорюємо обойко. Катря каже: «На лихо ви покохались!» Назар кепкує: «Коли б тепер ти вдруге мене полюбила, то б і лапки полизала єси!» Катря: «Кохання в мене на умі! Мені й вони двойко серце сушать». Бабуся: «Коли вже покохала, нехай кохає: то їй судьба така судилася». А пані куди далі, то все злісливша, усе лютіша. Аби Устина трохи спізнилась — стріне її лиха година. Перво тугою тужила тяжко, а там усе стало байдуже. Було, поки лає — несила, сльози ринуть, а наплачуся, утрусь — така собі веселенька, жартую, пустую! І коса заплетена дрібненько, і сорочка біла. Що їй поможуть? Тільки своє лихо згадають. А Прокіп наче ніч темна ходить, і вже тоді ні до їдла, ні питва, ні до розмови.
У Катрі дитинка занедужала. А тут обід панам звари, вечерю звари та город скопай, обсій, а ще пані гримає: «Нічого не робиш, ледащо! Ось я тебе навчу!» Цілу ніч Катря не спить над дитиною. На день благословиться — до роботи. Бабуся тоді пильнує малої, розважає Катрю. Устина каже: «Чого ви так наддаєтесь, без спочинку?» Катря: «Робитиму, поки сили. Може, вгоджу, може, вмилосерджу!» Отже, не вгодила й не вмилосердила. Робила й не спала, поки аж нечувственний сон її обняв коло колиски. Прокинеться — до дитини, а дитинка вже на божій дорозі. Тільки глянула на його бідолашна мати, тільки вхопила до серця — воно й переставилось. Катря побивалася, мучилась, раділа: «Нехай моє дитя буде янголятком божим, лиха не знатиме!» А далі й заголосить: «А хто ж до мене рученята простягне? Хто мене звеселить? Дитино моя! Покинула мене!» Назар ніби й нічого, розважає Катрю, а в самого вже пом'якшав гучний голос, потай усіх сумує. По тій печалі зовсім захиріла Катря. Не то щоб робити, вже й по світу ходить не здужає. А пані все-таки: «Чому не робиш діла?» Катря: «Тепер я вже не боюсь вас! Хоч мене живцем із'їжте!» Дала їй себе знати пані. Прогнала пані Катрю з двора на панщину. Пан, нишком од панії, дав їй карбованця грошей, та не взяла Катря. Він положив їй на плече — скинула, наче жабу. Упав карбованець на муріг і заліг там, аж зчорнів. Сама пані, походжаючи, вздріла і зняла. Каже на пана: «Се, певно, ти гроші сієш? Ой, боже мій!» Пан нічого не одказав, тільки зчервонів. А Катря не схотіла на світі жити. Щось їй приключилось після тої наруги. Бігала по гаях, по болотах, шукаючи своєї дитини, а далі якось і втопилась бідолашна.
Весілля Устини. Прокопа забирають у москалі
Пан дуже зажурився. А пані: «Чого тобі смутитись? Хіба ти не помітив по ній, що вона й здавну навіжена була!» Пан вхопився: «І справді, не повно в неї ума було!» Навіжена та й навіжена. Порадились такеньки та й спокійненькі. У рік стара пані вмерла. Не хотілось дуже їй умирати! Усе молитви читала, по церквах молебні правила. Якось дівчинка не допильнувала, та погасла свічечка — веліла дівчинку висікти: «Ти, грішнице, і моєму спасінню шкодиш!» Наша пані журилась і плакала за старою дуже. Каже панові: «Вже тепереньки сама я в світі зосталась! Обдеруть мене, як тую липку! Моє око всього не догледить; а на тебе яка мені надія? Ти й не думаєш, що хутко вже нам бог дитину дасть. Для дитини, коли не для мене, схаменись! Хазяйнуй, доглядай усього, а найперша річ — не псуй мені людей». Пан вмовляє: «Що се ти! Та я все зроблю, що хочеш, усе!» Одного разу хотів її розважити та й каже: «Годі тобі клопотатись. Ось послухай: я вже кума пригласив». Пані: «Кого ж ти просив?» Пан: «Свого товариша. Такий славний чоловік, добрий». Пані: «Боже мій! Я одразу догадалась! Запросив якесь убожество! Та я не хочу сього й чути! Не буде сього!» А сама у плач ревний. Пан благає: «Серденько, не плач! Занедужаєш! Не буде того кума; я його перепрошу. Скажи тільки мені, кого ти хочеш, того й завітаю». Пані: «Полковника треба прохати, от кого!» Пан: «Полковника, то й полковника. Завтра й поїду до його. Ну, ізбач мені, любонько, що я тебе засмутив». Пані: «Ото-то й єсть, що ти мене зовсім не жалуєш: усе мене журиш!» Пан стиха: «Голубко моя! Пожалуй і ти мене. Ти, знай, сердишся, кричиш, сваришся; а я сподівався...» Та як заридає! Пані до його: «Чого се ти, чого?» За руки його хоче брати; а він затуливсь обома та ридає! Ледве вже його розговорила, і цілувала, і обнімала, насилу стишився. Пані просить: «Та скажи ж мені, чого се ти заплакав? Ну, скажи!» Пан одказує, ніби всміхаючись: «І сам не знаю, моя любо, так чогось... Нездужаю трохи. Ти об сьому не думай, а насмійсь мені, що я, наче маленький, розплакався». А сам зітхнув. Пані: «Ти, може, думаєш, що я вже тебе не люблю?» Пан: «Ні, любиш». Пані: «Люблю та ще й як! А вкупці не можна раз у раз сидіти: треба господарювати, моє серце!» Та й поцілувала його. Уранці поїхав пан і полковника завітав у куми.
Народився син у панії. Що тих гостей наїхало на хрестини! Обід справили бучний. Кум-полковник вкотив у двір сивими кіньми, побрязкуючи бубонцями. Сам огрядний, кругловидий, червоний, усе вуса закручує правицею, а лівою шаблю придержує. Устина рада, що трошки вільніше, вибігла до Прокопа, стоїть, розмовляє з ним коло рундука. Коли де не взявся пан, веселий такий. Каже: «Чого се ви тут стоїте обойко? Що розмовляєте?» — сміється. А Прокіп йому: «Пане, оддайте за мене дівчину!» Пан: «Добре, бери, Прокопе! Я не бороню. Повінчайтесь, та й живіть собі любенько». Прокіп: «А пані?» Пан зітхнув і задумався, а далі й каже: «Ідіть за мною! Візьми її за руку, Прокопе!» Сам пішов у кімнати, а Прокіп веде Устину за ним, стискаючи її руку. Пан сказав панії: «Любо! Я оце до тебе молодих привів. Чи вподобаєш?» А тут у кімнаті панів, паній! І полковник поміж усіма, неначе той індик, походжає та все потроху пирхає. Наша сидить у кріслечку. Зирнула на них і одвернулась. Усміх веселий простиг, гнівно на пана згляне й питає: «Що се таке?» Прокіп кланяється, просить. Пан каже: «Я вже позволив, не борони й ти, моя кохана. Дав нам господь щастя, нехай і вони щасливі будуть!» Пані все мовчить та уста гризе. А полковник і вирветься, й загуде: «До пари, бісові діти, до пари! Обоє хороші! Треба їх звінчати, кумо моя мила. Хочеш заміж, дівко?» — питає Устину, та що хоче моргнути, то й очі заплющить: не моргне, вже несила — випив повно. Усі пани за ним підхопили: «Одружіть їх, одружіть! Чуєте: кум ваш, полковник, говорить, що до пари...» Тоді вже й пані: «Та нехай собі!» Вони й незчулися, як за поріг переступили. Кинулись духом і, не справивши нічогісінько, похапцем звінчалися, щоб ще не розлучила їх пані. Дуже вона гнівалась на пана: «Як ти мене підвів! Я сього не можу тобі подарувати!» А Устині: «Тобі буде!» Устина думає: «Нехай уже буде що буде, та вже ми побралися!» Велико тішить її, що тепер озватись до його можна при людях, глянути на його, що вже — мій!
Устина зосталась при панії, як і була. Ще гірш надо нею коверзує, ще гірш варить з неї воду. Як не заговорить чоловік, як не пожалує, то часом так прийде, що приміг би — крізь землю пішов. А зійдуся з ним — весело й любо; усе лихо забуду. Тільки чоловік куди далі, то все хмурніший ходить, аж серце болить. Устина: «Чи ти вже мене не любиш, Прокопе?» Він пригорне її та подивиться в вічі так-то любо, що чує, наче в неї крила виростають. Устина: «А чого ж усе смутний, Прокопе? Ми вже тепереньки вкупці навіки». Прокіп: «О, моє серденько! Тяжко було без тебе, а з тобою ще тяжче... Яково-то сподіватись щогодинки в бога — догани тобі та муки! А боронити — несила... Важко, Усте!» Устина: «Як-небудь і зо мною біду перебудемо, Прокопе. Як на мене, то все удвійзі легш». Прокіп: «А може, й справді так, рибонько!» Та й усміхнеться і пожалує її. Так-то вже Устина радіє, як розговорю його, розважу! Жили такеньки з бідою та з журбою до осені. Тут і зчинилось. Одного дня трусили в садку яблука в коші, а чоловік струшує та все з яблуні на Устину поглядає. Трохи вже й притомилась бабуся, сіла одпочити. Каже: «От уже й літечко красне минулося! Сонечко ще світить, та вже не гріє». Роздивляється навкруги. Питає Устину: «Адже ото неначе дітвора з-за ліси визирає?» Устина гляне — аж справді коло тину купка діток. Бабуся питає: «А що, дітки? Чого прийшли, мої соколята?» Малі мовчать та тільки оком закидають у коші з яблуками. Бабуся: «Ходіть лишень ближче, хлопченята: я по яблучку вам дам!» Дітвора так і сипнула в сад. Обступили стару, як горобці горобину, а стара обділя їх. Загуготіло, загомоніло коло них. Коли се зненацька як гримне пані: «А то що?» Перелякались діти. Которі в плач, а хто в ноги — тільки залопотіло. І в Устини серце заколотилось. Бабуся спокійненько одповіщає: «Се я по яблучку діткам дала». Пані заверещить: «Ти дала? Ти сміла? Ти, мужичко, моє добро крадеш! Злодійко!» Стара вимовила: «Я — злодійка!?» Зблідла, як хустка, і очі їй засяли, і сльози покотились. Пані кричить: «Більш красти не будеш! Я тебе давненько пристерігаю, аж от коли піймалась... Панські яблука роздавати!» Стара одмовляє вже спокійно, тільки голос дзвенить: «Не крала я зроду-віку мого, пані. Пан ніколи не боронив, сам дітей обділяв. Бог для всіх родить. Подивіться, чи для вашої ж душі мало?» Пані писнула: «Мовчи!» — наскакуючи. Хруснули віти. З-за зеленого листя визирає Устинин чоловік, та такий у його погляд страшний! Устина тільки очима його благає. Пані картає бабусю, вкогтившись їй у плече, і соває стару, і штовхає: «Злодійка! Злодійка!» Стара: «Не по правді мене обмовляєте! Я не злодійка, пані! Я вік ізвікувала чесно, пані!» Пані: «Ти ще зо мною заходиш?» Та зо всього маху, як сокирою, стару по обличчю! Захиталась стара: Устина кинулась до неї; пані — до Устини; Устинин чоловік — до панії. Бабуся: «Спасибі, моя дитино. Не турбуйся, не гніви панії». А пані вже вчепилась у Устинині коси. Чоловік гримнув: «Годі, пані, годі! Цього вже не буде! Годі!» — схопивши її за обидві руки.
Воли в ярмі, та й ті ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду терпіла і не озвалась! ...Не така в мене вдача! Я так: або вирятуйся, або пропади!
А пані у гніву, у диві великому, тільки викрикує: «Що? Як? Га?» Схаменувшись трохи, до Прокопа. А той своє: «Ні, годі!» Тоді вона у крик. Назбігалися люди, дивляться. Пан що було в його духу пригнався. Питає: «Що се?» Устинин чоловік випустив тоді панію з рук. Пані ледве промовила: «От твої щирії душі! Дякую тобі! Та чого ж ти мовчиш? Мені мало рук не вломили, а ти мовчиш!» Пан питає на всі сторони у великій тривозі: «Що се поробилось?» Пані й почала: і обікрала її стара, і всі хотіли її душі — такого вже наковчила! Сама і хлипає, і кричить, і клене, що вже і пан розлютувався. Як кинеться до Устининого чоловіка: «Розбишака!» Устинин понуро: «Не підходьте, пане, не підходьте!» Пан каже: «Е, бачу, тобі тут місця мало. Постой же: розбишатимешся у москалях — скільки хотя!» Пані аж верещить: «У москалі його, у москалі! Тепер і прийом у городі; зараз і вези його!» Пан крикнув на людей: «Візьміть його! Зв'яжіть йому руки!» Прокіп не пручався, сам руки простиг, ще й всміхнувся. А Назар під той гук до Устини: «Чого злякалась? Чого плачеш? Гірше не буде! От чи буде краще, не знаю...» Повели Прокопа в хату. Сторожа стоїть коло дверей. На дворі візок запрягають, Назар запрягає коні під пана. Довго думав Устинин чоловік, далі каже: «Устино! Сядь коло мене!» Устина: «Що ти починив, мій голубе! Що ти сподіяв!»
Воля! — покрикне він, — воля!.. Та на волі і лихо і напасть — ніщо не страшне. На волі я гори потоплю! А кріпаку хоч як щаститься, усе добро на лихо стане.
Аж ось заторохтів на дворі візок. Повели Прокопа. Устина, в чім була, схопилась до його на візок. Стара їх благословляє: «Нехай вам мати божа допомагає, діти!» А сльози тихі так і біжать з очей ласкавих. Помчали їх. Як то ще пані не схаменулась про Устину, наставляючи на дорогу пана: не пустила б! Їдуть мовчки, побравшись за руки. Устина не плаче, не журиться, тільки серце колотиться, серце трепечеться. Під'їжджають до міста. Пан закурив коло них і випередив. В'їхали в місто. Хутко проторохтіли улицями. Коло високого будинку стали. Випустив Прокіп Устинину руку: «Усте, не журися». Повели його до прийому. Устина на рундуці сіла, як на гробовищі. Назар каже: «Не вдавайсь у тугу. Біс біду перебуде: одна мине — десять буде». А сам почав уже сивим волосом присипатись; розважає Устину, а самого, видно, що ніхто не розважить. Коли виводять Устининого чоловіка. Боже мій, світе мій! Серце в Устини замерло; а він веселий, як на Великдень. Зосталась Устина з чоловіком у місті. Перебігла година тая швидко, як свята іскра спахнула, та довіку не забуде! Зараз Устининого чоловіка приручили дядькові, москалеві істньому, ізучатись військової науки.
Дядько був станом високий, очі чорні; волосся і вус, як щетина, пужаються; ходить прямо; говорить гучно; поводиться гордо. Вони йому кланяються, а він нічого; тільки понуро оглядає Прокопа. Дає йому Прокіп гроші: «Вибачайте, дядьку, що мало: кріпак не багацько розгорює». Дядько кашлянув, плюнув: «Ходім!» Прокіп каже Устині: «Ходім на місто, дружино моя, погуляймо!» Та й пішли. Ходять улицями і заулками, гуляють, а він питає: «А що, Устино, чи ти чуєшся, що вже ти вільна душа?» Та й сміється, заглядаючи їй в вічі. Хоч як було невпокійно, хоч як тужило серденько, а й Устина всміхнулась і ніби чогось раділа. Набрела Устина й хатку таку, що наймалась, а грошей нема. Та й добути звідки? Продати нічого. Вона поїхала — нічого не взяла. Та й не великі скарби були: кілька сорочок, та спідниць дві, та ще якась юпочка та кожушаночка. Не до того було, щоб те забирати, а послі вже пані не оддала. Устина надумала: «Піду я поденно робити!» Порадились із Прокопом та й вдались до хазяйки, що хату наймала.
Своє лихо оповістили, питають, чи буде її рада на те, щоб вони поденно за хату їй сплачували. Хазяйка каже: «Добре, будуть гроші, оддаватимете поденно, а не будуть, то я й підожду вам». Вони й перебрались до неї в хату. Хазяйка була удовиця старенька, привітна й ласкава, а що говірка! Розказує та й розказує, та все про своє лихо, що весь рід звівся, що сама вона в світі зосталась, як билина в полі. Зітхає раз у раз, частенько й сплакне. Та й за ними чимало вона сліз вилила: як, було, сидять з чоловіком укупці та говорять, вона й почне плакати та примовляти, що — ось вони молоденькі, ось вони і хороші — нівроку: жити б та жити та людей собою веселити. Прикладає та й плаче. Вони вже її вмовляють! Хіба тоді ущухне, як надійде дядько та гримне на неї: знов баба кисне! А вона його боялась дуже, що такий він: ані до його заговорити, ані його спитати. Каже, було, стара: «Що се за чоловік у світі! Який же він грізний та неласкавий — нехай бог боронить! Чи він ніколи роду не мав, чи що такеє? Бог його знає!» Рано-ранісінько Устина схоплюся; біжить на поденщину. Повертається пізно. В руці зароблені гроші. Весело поспішається додому. Ще на дорозі стріне її чоловік; любо та міцно стисне за руку і спитає тихенько: «Чи добре натомилась, Усте?» Господи милий! Яке ж то життя тоді їхнє було! Хоч і з бідою, хоч і з лихом, а таке ж то любе, таке благодатне! Легко зітхнути, весело глянути й думати: що зароблю, то все на себе; що й посиджу і поговорю, нікого не боюся; робитиму чи ні, ніхто мене не присилує, ніхто не займе. Чуюся на душі й на тілі, що й я живу.
Коли так навесні чутка: москалі виходять у поход! ...Неправда сьому! — вмовляю себе; а серце моє одразу почуло, що правда. А тут і наказ: у поход, у поход лагодитись!
Прокіп Устину розважає, доводить, що се лихо дочасне, що повернусь, каже, будемо вільні. Устина каже: «Так, так! Так, мій голубе!» А серце болить, сльози ринуть. Вже й день походу намічений. Пішли вони в хутір попрощатись. Панів не було дома; тільки бабуся сама на господарстві. Бабусечко ж люба! А Устина її здалеку на вздвір'ї пізнала, а пізнавши, заплакала. Душею живою вона тільки жива була. Прибіжить до неї, обіймає, як матір рідну. Бабуся питає стиха: «Чого ти плачеш, моя голубко?» Устина: «Оце ви тут зостаєтесь, у сьому пеклі!» Бабуся: «Та вже ж тут, пташко. Тут я родилась, тут я хрестилась, тут сиротіла... тут і вмру, моя дитино». Устина: «Та до смерті терпітимете?» Бабуся: «І терпітиму, пташко». Поблагословила вона їх, як дітей рідних, обділила, чим мала. Попрощалися, пішли. Та й не раз, не два обертались, дивились. На порозі стоїть бабуся; навкруги тиша; скрізь ясно; з поля вітерець віє; з гаїв холодок дише; десь-то вода гучить; а високо над усім грає-сіяє вишнє проміняєте сонечко. Провела Устина чоловіка аж до Києва. У Києві служити зосталась, а він з військом кудись далеко на Литву пішов. Приказував: «Не суши себе слізьми, серденько! Я вернусь... сподіваюся. Сподівайся й ти. Дожидай мене!» Устина дожидає. Що яка служба, довга! Уже сім год, як він пішов. Чи то ж побачить коли? У своєму селі не була. Перечула через люди, що всі живі. Ведеться так, як і перш велося. Бабуся живе, терпить, а про Назара нема й чутки. Устина служить, наймається, заробляє. Що їхня копійка? Кров'ю обкипіла! Та інколи й їй так легко, так-то вже весело стане, як подумає, що аби схотіла, зараз і покинути ту службу вільно. Подумає такеньки — і року добуде.
Якось розважить мене, підможе мене та думка, що вільно мені, що не зв’язані руки мої. «Це лихо дочасне, не вічне!» — думаю.
То як же їй свого чоловіка забути хоч на хвилинку? Він її з пекла, з кормиги визволив! Та її й бог забуде! Він чоловік її, і добродій її. Поздоров його, мати божа: Устина вільна! І ходить, і говорить, і дивиться — байдуже їй, що й є ті пани у світі!