Альпійська балада (Биков)
Стислий переказ
Австрія, 1944 рік. Під час бомбардування заводу, де працювали військовополонені, радянський солдат Іван Терешка втік із концтабору.
Він убив есесівця, забрав пістолет і втік у гори. По дорозі Іван зустрів італійську дівчину-гефтлінга, яка теж тікала. Вони разом почали пробиратися через Альпи до партизанського Трієста.
Німці з собаками переслідували їх. Іван відбивався від вівчарок, а Джулія допомагала йому. Вони харчувалися суницями та шматком хліба, який Іван забрав у лісника. Під час переходу через гори між ними виникло кохання.
Божевільний німецький гефтлінг, який ішов за ними, виказав їх есесівцям. Німці з собаками наздогнали втікачів і загнали їх до урвища. Іван вирішив застрелити Джулію, а потім себе, щоб не здаватися живими.
Але раптом він побачив унизу в прірві сніг і вирішив кинути Джулію туди.
З раптовою силою хлопець ухопив її за комір і штани, підняв над головою і, як здалось йому, несамовито жбурнув ногами в провалля.
Джулія впала в сніг і вижила. Іван не встиг стрибнути за нею — на нього накинулися собаки. Він застрелив двох вівчарок, але третя вбила його. Після війни Джулія написала листа до рідних Івана, розповівши про його героїзм і про те, що назвала сина на його честь.
Вона працювала в профспілковій газеті та Союзі боротьби за мир, зберігаючи пам'ять про Івана Терешку — людину, яка врятувала їй життя.
Докладний переказ за розділами
Назви розділів — редакційні.
Розділ 1. Втеча з заводу після вибуху бомби
Іван упав, спіткнувшись об щось, але одразу підхопився — треба було якнайшвидше відійти від місця, де лежав убитий командофюрер. Крізь густу куряву, що заволокла цех після вибуху бомби, майже нічого не було видно. Він ледь не впав у чорну прірву воронки, обігнув яму і, тримаючи напоготові пістолет, перекотився через величезну бетонну брилу. Боляче вдарився гомілкою, колодки десь поспадали з ніг.
Позаду залунали вигуки, прокотилась автоматна черга. Іван перемахнув через повалену залізну ферму, вибрався на похилений простінок. Курява потроху спадала, але ще добре ховала його. Він дістався до краю обвалу — попереду зяяв дірою вищерблений мур зовнішньої горожі, далі тихо тулилося серед зелені кілька будиночків, а зовсім близько вгорі вабив ліс і Альпи — його надія, життя або смерть.
Розділ 2. Переслідування собаками та боротьба за життя
Іван ухопився за залізні шпичаки на гребені горожі, перекинув тіло на той бік і впав у чорнобиль. Схопив пістолет і щодуху кинувся картоплинням уздовж високої дротяної загорожі. Позаду стріляли й лементували, почулося гавкання вівчарок — це було найгірше. Декілька куль продзижчало високо над головою. Він переліз через сітку загорожі і колючою шлаковою доріжкою подався далі — все вгору, до близької околиці.
Розділ 3. Зустріч з Джулією та спільний шлях
Вибух бомби стривожив людей. Іван промчав мимо дівчинки з коновкою, перебіг вулицю, продерся крізь колючу гущавину посадки. Спереду будинків уже не було, на пагорбі спокійно простяглася нескошена лука — далі й вище у рівчаках та урвищах починався ліс. Над усім у спекотливому червневому небі юрмилося сизе громаддя Альп. Гамуючи шалений віддих, Іван прислухався. Ззаду долинали вигуки та постріли, стали голосніше валувати вівчарки.
Він підхопився і біг пагорбом. Позаду стало видно австрійське містечко, довгі громадища заводу, де-не-де чорніли провалля та руїни від бомбування. Біля повалених ферм перекриття снували, метушилися люди. Він спинився, далі треба було йти схилом трав'янистої яруги. Підйом тут був ще стрімкіший, обіч бурхливо вирував струмок. Іван швидко йшов, аж поки дістався до перших поодиноких ялин, і тут позаду долинуло собаче гавкання.
Він ліз по траві вгору і майже добирався до ялинового узлісся, коли позаду, вигулькнувши з-за пагорка, голосно загарчали собаки. Іван кинувся вбік, до молодої ялинки, і визирнув з-поміж гілля: через бугор, вилискуючи в траві бурою спиною, його слідом мчала вівчарка. Він озирнувся, збагнув, що до гущавини вже не встигнути, ширше розставив ноги й міцніше затис у кулаці пістолет.
Собака побачив його, загавкав дужче, лютіше і все плигав угору. Стоячи за ялиною, Іван пригнувся, поглядом одміряв якусь півсотню кроків до гострої камінної брили у траві й націлив туди пістолет. Вівчарка розгонистими стрибками наближалася. Іван затамував віддих і, трохи не підпустивши собаку до каменя, вистрілив. І в ту ж мить збагнув — промахнувся. Тоді він, майже не цілячись, квапливо вистрілив удруге. Собака заскавчав, перекинувся через голову і затіпавсь у траві.
Іван ладен був метнутися в ліс, як раптом угледів недалеко ще одного — величезний з підпалинами на боках вовкодав, широко викидаючи лапи, мчав угору. У низкорослого браконьера тряслися руки. Похапцем тицьнув назустріч пістолетом, але пострілу не було. Вовкодав був уже поруч, хрипко рикнув і скочив. Іван кинувся за ялину, собака пронісся повз його плече, важко перекрутнувся і з роззявленою пащею метко скочив назад.
Це був занадто рвучкий стрибок, Іван не встояв на ногах, пістолет випав, і вони обоє покотилися по землі. Іван в останню мить устиг схопити вовкодава за нашийник і з нелюдським напруженням рук не дав зчепитися на собі його зубам. Собака дряпонув його кігтями, десь тріснувши роздерлась одежина. Іван, щосили тримаючи пса за нашийник, лівою рукою схопив його за передню лапу і крутнув. Вони ще разів зо два перекотились одне через одного.
Іван викинув убік ноги й намагався якось вилізти на вовкодава, але той оскаженіло поривався до нього. Тоді він востаннє зібрав усю спритність, крутнувсь на землі, перекинув через себе собаку і щосили придавив йому коліном ребра. Той теж шарпнувся, але під коліном у нього щось ніби хруснуло. Собака пронизливо заскавчав, людина тугіше закрутила нашийник і ще дужче налягла коліном. Однак вовкодав вискнув, підкинув задом, шарпнувся і вирвавсь.
У Івана щось озвіріло в душі, він зіщулився, одразу ж чекаючи нового стрибка. Але собака не стрибав, розпластався на землі і, витягнувши вперед товсту морду з висолопленим набік язиком, часто, зморено дихав і дико дивився на людину. Вони обоє несамовитими очима стежили один за одним, побоюючись пропустити один в одного перше бажання скочити. Потім Іван подумав, що вовкодав навряд чи кинеться на нього, і нерішуче звівся на ноги.
Розділ 4. Флешбек: підготовка бомби та останні хвилини в таборі
Того дня зранку п'ятеро їх у напівзруйнованому нічним нальотом цеху викопували бомбу, що чомусь не вибухла. Вони були гефтлінги, точніше — флюгпункти. Надія вижити тут, у таборі смерті, майже покинула їх, і єдине, що їх ще хвилювало, — це бажання останній раз рискнути вирватися на волю.
Підважуючи бомбу ломами, вони видобули її з-під брухту й обережно поклали на дно ями. Здоровило з великими ручиськами у смугастій куртці, колишній чорноморський матрос накинув на запальник спеціальний ключ і наліг усім тілом. Запальник трохи подався, він ще разів два натужно повернув ключем, а потім сів навпочіпки й швидко почав викручувати запальник руками.
Як тільки отвір у бомбі відкрився, до нього нахилився маленький чорнявий солдат на прізвисько Жук. Він дістав з-під поли куртки новенький на вигляд запальник і худими нервовими пальцями почав укручувати його на місце попереднього. Але хлопець квапився, не потрапляв у різьбу, залізо скреготіло. Іван зіп'явшись навшпиньки у своїх колодках, виглянув угору. Поблизу, здається, все було тихо.
Колишній колгоспний бригадир, а тепер одноокий гефтлінг, оздоблений мішенями за три спроби втекти на волю, за вдачею був оптимістом і завжди всіх підбадьорював. Так висловлювали вони своє ставлення до того, на що зважилися, крім хіба того, хто покашлюючи стояв осторонь, біля земляної стіни, та ще Івана. Іван був собі мовчуном і не полюбляв зайвий раз озиватися там, де й без того було все ясно.
Розділ 5. Нічний підйом у гори через похмуру ущелину
За якихось п'ять хвилин він уже був у лісі й біг уздовж вируючого струмка з прозорою водою. Ліс тут був чистий, без ломаччя, проте бігти заважали густі брили скель. Підйом теж був крутий, і Іван швидко знесилився. Чекаючи й боячись нового переслідування, він скочив до струмка, щоб збити вівчарок із сліду. Але крижана вода холодом ударила в ноги, і він, пробігши якихось двадцять кроків, вискочив знову на берег.
Видряпавшись на скелясту кручу, він струснув, перезаряджаючи, пістолет — затвор викинув на каміння перекошений патрон. Іван нагнувся, щоб підняти його, й раптом обімлів — крізь гомінке булькотіння струмка десь позаду долинула розмова. Одразу забувши про патрон, він шпарко подався вгору, трохи вбік од струмка, на схил яруги, проліз крізь гущавину молодого ялинника й, ледве гамуючи дихання, поліз рачки.
Спочатку йому здалося, що навкруги було тихо, тільки жебонів струмок і шуміло верховіття ялин. Подув фен, і в небі із-за гір виплив скуйовджений краєчок хмари — швидко насувався дощ. Іван сторожкими очима оглядівся довкола — наче ніде нікого. Він уже рушив був далі, коли позад нього залунало трохи притишено, але наполегливо: «Русо!» Він схилився нижче — ні, то був не німець, а, мабуть, якийсь гефтлінг.
Він щодуху подався далі, продираючись між камінням і ялинами вище, навкоси гористим лісовим схилом. Струмок лишився десь осторонь, дзюрчання його притихло, дужче й виразніше почали шуміти ялини. Одного разу, відхекуючись, він почув далеке ще, але настирливе стрекотіння мотоциклів: тут десь проходила дорога, і німці, напевне, вже оточували місцевість. Охоплений сумовитим передчуттям, Іван дослухався.
Тим часом, обминаючи величезне каміння у траві, вони вибігли на косогір і побачили недалеко в скелі вузьку, мов щілина, розколину, яка вела кудись до нетрів цього кам'яного громадища. Іван аж зрадів, подумавши, що там, можливо, є струмок, який допоможе заплутати від собак їхні сліди. Хлопець, знемагаючи, наддав ходи, за ним, терпляче переборюючи втому і страх, бігла змучена дівчина.
Розділ 6. Пробудження на луці червоних маків
Пробудився Іван зненацька, злякавшись думки, що заснув і дав зникнути з свого життя чомусь надзвичайно великому й радісному. Підвівши голову, він усе разом оглянув й усміхнувся від того, що даремно злякався — нічого не зникло, не пропало. Джулія лежала ницьма, поклавши голову на простягнену в траві руку, і спала. Її дихання не було рівним, як у сплячих людей — іноді вона завмирала, затамовувала віддих і стримано радісно зітхала.
Розділ 7. Зустріч з лісником та здобуття їжі
Всеньке розлоге, залите сонцем узгір'я сяяло широким, мов озеро, яскраво-червоним плесом альпійського маку. Буйні, листаті мільйони квіток леліли урочистою червоною барвою, стиха погойдувалися на легенькому вітерці й збігали далеко вниз. Іван глянув удалину — попереду, за долиною, сніговими розводами синів той же височенний Ведмежий хребет. Мабуть, він був набагато вищий за перейдений, що вже стирчав позаду.
Стукнувши колодками, вона підхопилася з каменя, на якому сиділа, і теж вибігла з-під скелі, оглядаючи сонячне буяння світла на тому боці широкої розпадини. Він, проте, не поділяв її наївного захоплення. Як завжди в полоні, разом з пробудженням всю його істоту охопило болісне відчуття порожнечі — звичайний, знайомий до дрібниць приступ голоду. Тим часом їсти не було чого. Де в цих клятих горах здобути їжу, він не знав.
Розділ 8. Втеча від німців вздовж гірського струмка
Стежка була не дуже помітна в цьому хаосі скель, але обоє враз побачили її і дуже зраділи. Іван перший ступив на неї, глянув униз — там поміж клоччям туману мелькали похмурі скелі, урвища, де-не-де пропливали сизі хмари. Вгорі, у високому потьмареному небі, палав освітлений сонцем іскристий, густо засніжений хребет. Правда, коли хлопець придивився, то виявилось, що хребтів там аж два: дальній — могутній, широкий, і ближній — зубчастий, трошки припорошений снігом.
Розділ 9. Сутичка з вовкодавом та подальший шлях
Вони не зуміли пройти непоміченими, виявили себе, позаду лишився свідок, і неспокій з новою силою огорнув Іванову душу — викаже австрієць чи ні? З власного досвіду трьох утеч він знав, що такі ось обставини були для втікачів дуже рискованими. Ніде — ні в полі, ні в горах, ані по дорозі — не чигала на них така небезпека потрапити в пастку, як тоді, коли вони заходили в села, на хутори, в садиби, коли зустрічали людей.
Розділ 10. Зустріч з божевільним гефтлінгом
Похмура, непривітна ніч стріла втікачів у якійсь кам'янистій, зарослій кривулястим сосняком ущелині, що, потроху звужуючись, полого здіймалася вгору. Не так моторно, як раніше, Іван ліз по замшілому камінню, зрідка спиняючись, аби зачекати дівчину, котра насилу пленталася за ним. Він думав, що було б краще вибратися з цієї похмурої ущелини. Там, десь нагорі, певно, було рівніше й рідший був морок.
Розділ 11. Підйом до перевалу крізь снігову бурю
Лише тепер відчув, що краще б згинути десь, аніж стріватися з таким нищівним презирством у таких великих очах. Чомусь Іван не встиг помітити нічого іншого...
Розділ 12. Іван несе Джулію на спині через перевал
Іван одним ривком вхопив упоперек її тремтливе й тоненьке тіло й завдав собі на плече... вона рвучко припала до його широкої спини й захлинулась.
Розділ 13. Відпочинок після нічного переходу
Розділ 14. Спогади про війну та полон
Розділ 15. Знахідка суниць та омивання під водоспадом
Розділ 16. Розмова про минуле та про Батьківщину
Розділ 17. Джулія сумнівається у справедливості
Розділ 18. Зближення та спільні надії
Розділ 19. Ніч кохання серед червоних маків
Не знаючи, добре це чи ні, але вже віддавшись у владу невідомої сили, він стрепенувся... обхопив її другою рукою навкоси через плечі, пригорнув і, зажмурившись, приторкнувся устами до її розімлілих... губів.
Розділ 20. Коротка перепочинка перед новими випробуваннями
Розділ 21. Мрії про майбутнє разом
Розділ 22. Зрада божевільного: німці наздоганяють
Іваніо! Где єст бог? Гдє єст мадонна? Гдє єст справьєдлівост? Почєму нон кара фашізм? — вона простягала у відчаї тонкі смугляві руки.
Розділ 23. Відчайдушна втеча до краю прірви
Розділ 24. Останній стрибок: Іван жертвує собою заради Джулії
Я брехав. Усе те неправда. Моя Батьківщина — чудова. Добра. Справедлива. Кращої за неї немає... А що буде потім! Після війни! Коли повісять Гітлера.
Замість епілога. Лист Джулії через роки
Мені довелося ділити з ним останні три дні його життя — три величезних, як вічність, дні кохання, пізнання і щастя.