Вир (Тютюнник)
Стислий переказ
Українське село Троянівка, 1930–40-і роки. У селі мешкав Тимко Вихор, який виховувався в родині Йоньки й Уляни, хоча насправді був сином червоноармійця, врятованого Уляною після бою 1920 року. Він був закоханий в Орисю, дочку заможного селянина. Її батько заперечував проти їхнього шлюбу. Незважаючи на перешкоди, Тимко і Орися почали спільне життя в чужій хаті.
Ідилію перервала війна: Тимка мобілізували на фронт. У селі панували страх та окупація. Очолити партизанський загін узявся голова колгоспу Оксен Гамалія, справедливий керівник, відданий радянській владі. У важкому бою його оточили вороги, і перед смертю Оксен згадав свого сина-фронтовика, після чого із розпачем звернувся до односельчан і стрибнув у крижану воду:
"Син пішов через вогонь, а я через воду! Знайте, за що, люди-и-и!" – і кинувся у вир. "Лю-у-уди-и-и!" – гомоніло ще понад засніженими берегами, але червоні бризки з виру уже склилися на льоду, і вже не було старого Гамалії.
Односельчани страждали під владою німців і поліцаїв. Дорош, колишній військовий, агроном за освітою і секретар партгрупи в колгоспі, взяв участь у бойових діях. Він був принциповий і критично налаштований до влади, але завжди захищав справедливість, що часто ставало причиною конфліктів з керівництвом.
Тимко зазнав поранення на фронті, за бойові заслуги отримав медаль. Тим часом його дружина Орися народила сина. Втомлене війною село чекало завершення бойових дій, покладаючи надії на повернення з фронту близьких людей.
Детальний переказ за книгами
Назви книг та їх поділ на розділи — редакційні.
Книга 1. Життя до війни
Знайомство з Троянівкою та її мешканцями
Село Троянівка розташовувалося в долині між Беєвою горою та полтавським шляхом. Неподалік протікала річка Ташань, яка влітку пересихала, що часто ставало причиною сварок між жінками з Троянівки та сусіднього Залужжя через курей, які переходили річку.
"Гомін, гомін по діброві,
туман поле покриває,
туман поле покриває,
мати сина призиває:
– Вернись, синку, додомоньку...
– Мені, мамо, змиють дощі,
а розчешуть густі терни,
а висушать буйні вітри…"
На західній околиці села жив Йосип Вихор, якого всі називали Йонькою. Він мав трьох синів: старшого Гаврила, середнього Федота, який служив у Червоній армії, та найменшого Тимка, якого в селі дражнили байстрюком.
Історія появи Тимка була незвичайною. У 1920 році, після бою червоних з махновцями, Уляна знайшла пораненого червоноармійця і переховувала його на горищі. Через півтора року повернувся Йосип і виявив, що в Уляни народився син. Йонька жорстоко бив дружину, намагаючись дізнатися, хто батько дитини, але вона мовчала. Відтоді він затаїв злобу на Уляну і ненавидів Тимка.
Тимко виріс вродливим, працьовитим парубком. Він був закоханий у дочку Прокопа Тетері, Орисю, але її батько був проти їхніх стосунків. Тимко часто сперечався з батьком, який не визнавав його за сина.
Колгоспне життя і внутрішні конфлікти
Головою колгоспу в Троянівці був Оксен Гамалія, син Інокентія Гамалії. Оксен був справедливим керівником, який дбав про колгосп і колгоспників. Він одружився з Оленою, дівчиною з хутора, проти волі свого батька. Інокентій не пробачив синові непослуху і не пустив молоде подружжя до хати.
Головою сільради був Гнат Рева, який зловживав владою і часто конфліктував з селянами. Він носив кітель і галіфе, був самовпевненим і владним. Гнат намагався контролювати все в селі, втручався в життя людей, не рахуючись з їхніми потребами.
У колгоспі працював також Улас Хомутенко, колишній студент історичного факультету, якого відрахували з університету. Він був освіченим і принциповим, боровся за справедливість і часто конфліктував з Гнатом Ревою. Улас написав скаргу на Гната в обласну газету, але замість незалежного розслідування лист переслали в район, де голова райвиконкому лише зробив усне зауваження Гнату.
У колгосп прибув новий працівник – Дорош, демобілізований військовий, контужений на фінській війні. Він став секретарем партгрупи і завідувачем ферми. Дорош був принциповим і критичним до влади, що часто призводило до конфліктів з Оксеном та Гнатом.
"Так от, Оксене, ти говорив, що не можеш терпіти насилля над людиною. А що ти будеш робити із таким, як Джмелик, що відверто не визнає ідеї, за яку ти ладен в любу хвилину віддати життя, і обіцяє тобі приємну зустріч у темному завулочку?"
Северин Джмелик був бунтівником, який не визнавав колгоспного ладу. Він часто конфліктував з керівництвом і не хотів працювати в колгоспі. Згодом Северин став дезертиром, а потім поліцаєм під час німецької окупації.
Любовні лінії та наближення війни
Тимко і Орися кохали одне одного, але їхньому щастю заважав батько дівчини, Прокіп Тетеря. Він був проти їхніх стосунків і хотів видати дочку за іншого. Тимко вирішив посвататися до Орисі, але отримав відмову від Прокопа, який назвав його бандитом. Орися заявила, що Тимко їй любий і вона піде з ним хоч на край світу. Прокіп намагався вигнати дочку з хати, але Тимко не дозволив її бити.
Орися ревнувала Тимка до Лукерки, дівчини, яка працювала в сепараторній. Одного разу вона побачила в руках Лукерки свою хустинку, вишиту червоною заполоччю з ініціалами «Т. О.», і згадала, як колись Тимко вихопив у неї цю хустинку під час танців у клубі. Між дівчатами сталася бійка.
До Троянівки приїхав Федот Вихор з дружиною Юлею. Юля була міською жінкою, яка зверхньо ставилася до сільського життя і була незадоволена перебуванням у селі. Вона кокетувала з Тимком, що викликало ревнощі в Орисі.
Між Тимком і Федотом виникла бійка, після якої Тимко пішов з дому. Він зустрів Орисю, і вони провели ніч разом у копиці сіна. Дід Інокентій побачив їх сплячими і лаяв Орисю за розпусту.
"З цієї хвилини все те, що він бачив навколо себе, чув і відчував, повнилося для нього новим змістом: йому ніби вставили інші очі, і він ними бачив тепер те, чого раніше не помічав, йому ніби підмінили душу..."
Тимко побив батька веслом, помстившись за себе та за матір, і втік до Марка. Разом вони вирушили до Галі Басаврючки, де переховувалася Орися. Тимко і Орися почали сімейне життя в чужій хаті, яку їм надала далека родичка Орисі, тітка Параска.
"Не кожному в руки щастя йде – від багатьох воно тікає. Почали своє сімейне життя Тимко та Орися в чужій хаті, в чужих людей... Тимку, я тебе любитиму, з усіх доріг виглядатиму, буду день і ніч долю просити, щоб ти живим зостався."
Одного разу до них прийшов Джмелик, який втік з-під конвою. Тимко, згадавши, як Джмелик врятував його з виру, погодився допомогти. Він сховав Джмелика в хліві, збрехавши Орисі, що приходив Марко. Наступного ранку Орися знайшла Джмелика і вимагала, щоб Тимко його вигнав. Між ними виникла сварка, але зрештою Тимко погодився відпустити Джмелика ввечері.
У селі з'явилися чутки про війну. Люди були стривожені, але продовжували працювати. 26 червня в Троянівці отримали перші повістки з військкомату. Серед мобілізованих були Тимко, Марко, Сергій Золотаренко, Улас Хомутенко та інші. Тимко прощався з рідними, а Орися ледь стримувала сльози.
"Він відчував, що від оцієї хвилі, на оцьому самому місці вона вже зробилася для нього чужою, що вони зараз розлучаються, і вона буде жити якимось своїм, не відомим для нього життям, а він буде жити своїм..."
Орися дала Тимкові шматочок своєї коси на згадку. Тимко обійняв її та принюхався до запаху її волосся. Потім він побіг доганяти підводу, яка везла новобранців на фронт.
Книга 2. Випробування війною
Початок війни та німецька окупація
Після відправлення новобранців село Троянівка занурилося в тишу та темряву. Вечорами не чути було пісень дівчат та гри гармоністів. Люди завішували вікна та вечеряли при тьмяному світлі. Селом ширився страх, особливо через крики сича на кладовищі.
"На Вкраїні світ не білий -
Почорнілий, закурілий…
Копитами шляхи збиті,
Снарядами села зриті."
— Українська народна пісня
Оксен отримав наказ евакуювати село, роздати хліб колгоспникам та спалити останній. Він також отримав пістолет і чотири обойми. Гнат запитував, кого в першу чергу відправляти: людей чи майно. Оксен відповів, що і те, і інше.
"Ось як буває, – думав Оксен, сидячи на лавочці. – Жили тут найчесніші серцем, сперечалися, сварилися, дружили, будували, а тепер все кидай і йди…" Жаль стусонув Оксена в душу, він похнюпився, але не поник головою.
Німці прийшли в село і встановили свою владу. Старостою призначили Тодося Шамрая, який мав давні рахунки з радянською владою. Поліцаями стали Гошка, Андрій і Северин Джмелики. Вони розганяли людей і знущалися над ними. Комендант влаштовував приниження для селян.
Життя в окупації та партизанський рух
Йонька Вихор, користуючись війною, почав наживатися. Він привіз цукор з обгорілого заводу, сіль з розбитих магазинів, хомути, плуги, борони та віялку. Уляна сварила його за нічні поїздки, але Йонька не зважав, вважаючи гріхом не брати те, що «само в руки пливе».
Орися залишилася жити в хаті Вихорів. Вона була вагітна від Тимка і чекала на його повернення. Поліцаї грабували хату, забирали полотно і теля. Йонька в люті бив корову. Орисі стало зле, і вона пішла полоскати білизну на Ташань. Там їй стало ще гірше, і Латочка знайшов її на стежці та відніс додому. Уляна покликала Явдоху допомогти. Народився хлопчик, якого назвали Матвійком.
Юля стала коханкою німецького коменданта Отто Штаубе. Вона жила в казино, де вечорами лунала музика та тірольські пісні. Юля ненавиділа німців, але змушена була терпіти їх. Одного разу вона вирішила помститися. Коли комендант зупинив машину на лузі біля Ворскли і захотів переконатися, яких жінок мають російські офіцери, Юля перерізала йому горло бритвою. Вона забрала пістолет, документи і втекла.
Оксен став командиром партизанського загону. Він воював проти німців і поліцаїв, здійснював диверсії та напади на німецькі гарнізони. Під час одного з боїв загін Оксена потрапив у засідку. Партизани відбивалися, але сили були нерівні. Оксен наказав комуністам здати партійні квитки. Багато бійців загинуло.
Оксен, поранений, зустрівся з Джмеликом. Той вистрелив у нього, але Оксен встиг плюнути кров'ю на чоботи зрадника. Німці та поліцаї оточили тіло Оксена. Офіцер захоплювався фанатизмом партизанів. Джмелик отримав нагороду, але його погляд лякав офіцера.
Фронтові випробування Тимка і доля селян
Тимко Вихор, Марко Дудочка, Сергій Золотаренко та Денис Кошара перебували в Святогорську, де їх, разом з іншими троянівцями, направили до запасного артилерійського полку. Вони жили без суворої дисципліни, не займалися стройовою підготовкою, носили домашній одяг, спали в куренях із сосни та виконували різні роботи.
Дениса та Сергія перевели у навчальну команду. Вони прийшли до куреня обмундировані та охайні. Сергій хвалився, що їх направлять до офіцерської школи, а Тимка та Марка, ймовірно, відправлять на фронт. Тимко відповів, що кожен знайде своє.
Тимко і Марко вирішили тікати на фронт. Вони приєдналися до військового ешелону і поїхали воювати. Тимка і Марка залишили у резервних частинах, де вони вчилися військової справи. В другій половині січня їм видали бойову зброю.
Тимко брав участь у бойових діях. Під час одного з боїв він вбив німецького офіцера, але був поранений в спину. Тимко втратив свідомість. Генерал-лейтенант Овчаренко, який також був поранений, приколов Тимкові медаль «За відвагу».
Дорош з групою бійців опинився в оточенні. Його засипало піском, але Чумаченко врятував його. Дорош був поранений і непритомний. Бійці несли його через болото. Вони дійшли до хутора, де знайшли притулок. Потім їм вдалося захопити машину і вирватися з оточення.
"Я не знаю, чи там угорі, наді мною, є життя, але я добре бачу, що вся краса тут, на землі, – роздумував він, спершись на кісся і з хвилюючим почуттям милуючись свіжістю зеленого роздолля, що плескотіло біля його ніг."
Тютюнники – люди незрозумілі, а планета їхня важка…
Григорій Михайлович Тютюнник, автор роману «Вир», народився у селі Шилівка на Полтавщині. За своє коротке життя (41 рік) він встиг видати лише дві книги до «Виру» – збірку оповідань «Зорані межі» та повість «Хмарка сонця не заступить». Його життєвим кредо було писати кожен твір так, ніби він останній.
Під час Другої світової війни Григорій Тютюнник пішов на фронт добровольцем, двічі був поранений, двічі тікав з полону, брав участь у партизанських загонах. Після війни закінчив навчання в Харківському університеті. З 1948 року вчителював на Львівщині, а з 1956 року завідував відділом прози в журналі «Жовтень». Помер письменник у 1961 році після важкої операції.