Вогник далеко в степу (Тютюнник)
Стислий переказ
Сільська місцевість в Україні, повоєнний період. Павла через малий зріст не прийняли до ремісничого училища, але тітка Ялосовета, його мачуха, умовила директора, і хлопця зарахували під іншим іменем. Павло (Павлентій) був сиротою 14-15 років, худорлявим, відповідальним, працьовитим, але сором'язливим, з комплексом через свій зріст.
Щодня четверо хлопців, серед них Павло і три Василі, ходили дев'ять кілометрів в один бік до училища. Щоб скоротити шлях, хлопці створили умовні станції, співали й жартували. В училищі Павло опановував слюсарну майстерність під керівництвом старого майстра Снопа. Спочатку було важко: учні рубали метал, поранили руки, але згодом зробили перші лопати і були нагороджені новими комбінезонами.
Якось увечері хлопці спробували вкрасти абрикосів, але власник саду сам виніс їм фруктів, по-доброму насваривши. Восени прийшли дощі, шлях став важким, часто хлопці падали в багнюку. Одного зимового ранку, йдучи самотньо, Павло зустрів вовка. Він побачив дивні вогники й спочатку не зрозумів, що це очі звіра.
Вогники світили нерухомо; вони були зелені, і я, ще не сказавши собі, хто то стоїть, позадкував. «Вовк… Це ж вовк!» Я відчув, як волосся на голові почало ніби тужавіти...
Хлопець зачепився за попутну машину, але злий шофер «Фріц» навмисно скинув його під час руху. Павло утратив свідомість і прийшов до себе вже в училищі, сильно побитий. Товариші обіцяли знайти кривдника. Попри труднощі Павло мав перше кохання – дівчину Маню, яка взаємно цікавилася ним і обіцяла чекати після училища й армії. Труднощі, дружба і почуття змінили хлопця, дали віру в майбутнє.
Детальний переказ
Поділ на розділи є умовним.
Вступ до училища: Павло залишається, а три Василі йдуть вчитися
Чотирьох хлопців - трьох Василів і Павла - прийняли до ремісничого училища. Проте Павла спочатку забракували через малий зріст. Василів одразу перевдягли у нову форму: хакові пілотки, гімнастерки з кишенями, штани, черевики, паски, навіть шкарпетки. Павло ж залишився у своєму старому одязі.
Дорогою додому Василі втішали Павла, що наступного року його теж приймуть, і що вони все одно будуть з ним товаришувати. Вдома тітка Ялосовета, мачуха Павла, зустріла його з надією, але дізнавшись, що хлопця не взяли, розплакалася. Вона переживала, як вони житимуть далі, адже їсти було нічого, а хата їхня була наполовину зруйнована бомбою.
Тітка Ялосовета мені мачуха. Вона пішла за мого тата «на дитину», як мені було дев'ять років, і прожила з ним до війни рівно місяць, а зі мною оце вже шостий рік мучиться.
Наступного дня Павло з тіткою Ялосоветою пішли до директора училища. Директор був у військовій формі, з портупеями через плече, але без погонів. Тітка розповіла про їхнє скрутне становище, а Павло подав документи, де назвав себе Павлентієм замість Павла. Директор, побачивши це, усміхнувся і вирішив прийняти хлопця, незважаючи на його вік і зріст.
Павлові видали форму, хоча вона була завелика: гімнастерка стала на спині халабудою, штани були широкі й довгі. Лише черевики і пілотка підійшли. Тітка Ялосовета раділа, що хлопця прийняли, і цікавилася, як його годуватимуть в училищі. Завідувач складу запевнив, що годуватимуть тричі на день і видаватимуть по сімсот грамів хліба щодня.
Щоденні подорожі до училища та створення станцій
Павло з трьома Василями щодня ходили з села до училища. Дорога була довга - дев'ять кілометрів в один бік. Одного разу хлопці вирішили підрахувати, скільки кілометрів їм доведеться пройти за два роки навчання, якщо відкинути неділі та канікули.
Множили паличкою на землі: 250 днів на вісімнадцять кілометрів — дев'ять від села до училища та дев'ять назад. Вийшло рівно чотири тисячі п'ятсот кілометрів.
Спочатку хлопці злякалися такої відстані, але Василь Силка швидко їх заспокоїв, сказавши, що коли йти щодня потроху, то це не так і багато. Щоб легше було долати шлях, вони поділили дорогу на станції: Провалля (або Млин), Ли, А, Осика, Вербичка, Місток, Олійниця і так далі до самого училища.
З цими станціями їм стало ходити веселіше: не встигали дійти до першої, як уже бачили другу. Василь Силка любив розповідати про різні країни, особливо про Австралію, яка йому снилася. Він описував її жовтою, як абрикоси в саду старого Штокала. Хоча ніхто з хлопців ніколи не куштував абрикосів, вони дивилися на Штокалів сад із заздрістю.
Дорогою до училища вони співали пісні, особливо коли проходили повз дівчат із сорокового училища, яких називали "сороконіжками". Хлопці намагалися перекричати дівчат своїми піснями, демонструючи свою чоловічу силу.
Так і ходили щодня: від вогників у селі, як оглянемося згори, до нашого посеред степу над шляхом і попереду — в містечку.
Знайомство з майстром Снопом та перші уроки металообробки
Павло потрапив до п'ятої групи, яка вважалася найбідовішою. Перші дні вони ходили лише на теорію, бо у групи не було майстра. Нарешті директор привів до них майстра - літнього чоловіка на ім'я Федір Демидович Сніп. Він був у новій-новісінькій ремісницькій формі, яка на ньому кумедно стирчала. Майстер був сутулуватий, з довгими шнурками від черевиків, що волочилися по землі.
Директор представив майстра як слюсаря-інструментальника найвищого розряду, який під час війни робив для фронту кулемети. Він наголосив, що учні повинні шанувати його золоті руки, похилий вік і звання робітника-вчителя.
Ваше майбутнє — завтрашній день робітничого класу, завидне майбутнє, хлопці! І ще одне: майстер — ваш учитель і батько, всі ви перед ним рівні, як рівні перед батьками...
Після сніданку майстер повів групу до майстерні. Там не було нічого особливого: лише п'ять верстаків з неструганих дощок, на кожному - шестеро лещат, молоток, зубило, терпуг і залізна плашка. В одному кутку стояла бормашина, в іншому - ручне наждачне точило. Єдине, що здивувало учнів, - купа снарядних гільз, рівненько складених попід стіною.
Майстер розставив учнів за верстаками відповідно до їхнього зросту. Павлові та ще п'ятьом малорослим хлопцям дісталося місце за найнижчим верстаком. Потім майстер пояснив, що таке рубка металу за допомогою молотка і зубила, та показав три види ударів молотком: кистьовий, ліктьовий і плечовий.
Учні рубали гільзи надворі, стоячи навколішки або сидячи на траві. Майже у кожного були садна і синці на пальцях і щиколотках. Майстер метушився поміж ними, показував, як правильно рубати, і роздавав листки подорожника для ран. Він казав: "Набити руку - це не означає побити руки".
Під час перерви майстер показав учням свій інструмент. Він дістав із тумбочки невеличкий дерев'яний сундучок, обкований по кутах старою синюватою міддю. Коли він відімкнув замок і підняв кришку, з сундучка вирвалося сяєво. Там були полірований інструмент: молотки й молоточки, плоскогубці й плоскогубчики, циркуль, керна, зубила й зубильця, викрутки й викруточки, ручні тиски, крон циркулі, внутроміри, крейсмейсер, ножички для тонкого металу.
Виготовлення перших лопат і нагорода
Майстер дав учням жерстяну викройку, схожу на невеликий щит, і наказав обвести її шильцем на листі заліза, що вони виправили з гільз. Потім вони рубали заготовки по контуру і обпилювали їх терпугами. Коли робота була закінчена, майстер і староста групи Гришуха зібрали заготовки і понесли їх до кузні.
Через півтори години вони повернулися з готовими лопатами - з продовгуватими горбиками посередині, з рунками, заклепані, з дірочками для цвяхів. Майстер урочисто привітав учнів з першою лопатою. Хлопці раділи, штовхали один одного в груди, ляскали долонями по плечах, сміялися.
Йшли до училища навпростець, вирубаним парком. Кожен ніс у руці по лопаті і намагався впізнати, де ж та, що він робив. Але всі лопати були однакові: сірі після вогню, трохи в сажі. Тридцять дві лопати - тридцять учнівських і дві майстрових.
Після обіду оголосили лінійку. Директор вийшов на плац, тримаючи в одній руці свій ціпок, а в другій - лопату. Він похвалив п'яту групу за наполегливість у навчанні та праці, сказав, що вони проявили себе по-геройськи, виготовивши за чотири години практичних занять тридцять дві лопати для народного господарства.
Директор довго говорив про війну, про тяжкий рік, про велику надію держави на трудові резерви. На завершення він оголосив, що замість трьохсот комбінезонів, які мали отримати всі учні, до складу надійшло лише п'ятдесят, і наказав нагородити п'яту групу комбінезонами.
Біля училищного двору Павла чекали Василі. Вони вийшли за райцентр і по черзі приміряли комбінезон - чорний, блискучий, з цупкого хебе, з великими кишенями вище колін для найпотрібнішого слюсарного інструменту. Василь Силка попросив у Павла дозволу пройтися в комбінезоні до його хати. Так вони й увійшли в село: Василь Силка у чорному, як танкіст, а інші троє в зеленому.
Осінні дороги та пригода з абрикосами
Осінь того року була суха, як і літо. Земля на шляху порепалася, трава обабіч вигоріла. Лише від Писаревого лісу вологістю повівало. Хлопці йшли босі, а черевики, зв'язані шнурками, несли через плече - на них ще зима буде. Тільки Василь Кібкало ходив узутий, бо в нього про зиму чоботи були і валянки шиті з калошами.
Одного разу, повертаючись з училища, хлопці вирішили накрасти абрикосів у саду старого Штокала, щоб хоч покуштувати. Вони обійшли садок стороною і спустилися в провалля. Сиділи там, чекаючи, поки стемніє і господар засне. Чули, як десь за млином вив вовк.
Коли місяць зійшов, Василь Силка і Василь Обора пішли на розвідку. Повернувшись, сказали, що Штокало все ще ходить по садку, блискає цигаркою і кашляє. Хлопці розклали вогнище, щоб зігрітися, і продовжили чекати.
Раптом згори покотилася грудка і впала в їхнє багаття. Виявилося, що сам Штокало спустився до них. Він тримав у руках кепку з абрикосами і запропонував хлопцям поїсти та йти додому, бо йому спати хочеться. Штокало сказав, що хлопці погано лагодяться красти - кричать, балакають, вогонь кладуть. Якщо вже замірилися красти, то треба тихо.
Ми йшли кам'янкою, що холодно блищала при місяці над горою, і несли, притуливши до грудей, як немовлят, пілотки з абрикосами. Вони тьмяно жовтіли і пахли, здавалося, на всю ніч, аж за село.
Зимові випробування та ночівля у Кібкалів
Почалися дощі. Шинелі хлопців не встигали просохнути наскрізь, тільки нагрівалися за ніч у хаті, а вранці, як ішли, парували до першої десь або до другої станції - і знову дощ. Ходити стало важко. Грейдер розгас, трави на узбіччях не було. Сковзалися, падали разів по три, доки до околиці містечка доплуганяться.
Інколи хлопцям траплялася попутна машина. Вони піднімали руки, "голосували". Якщо машина зупинялася, сідали, а коли вона буксувала, пхали її. Якщо не зупинялася - чіплялися ззаду. Військові шофери завжди брали їх, мабуть, жаліли за форму, схожу на їхню.
Мені часто сниться страшний сон: ніби в хаті уже стоїть білий ранок. І я прокидаюся, холонучи від думки, що проспав лінійку, сніданок, що група наша вже йде містечком...
Одного разу Павло прокинувся і побачив біле сяєво від вікна. Спочатку подумав, що вже ранок, але виявилося, що то перший сніг. Без годинника було важко визначити час, і хлопець постійно боявся проспати. Він мусив вставати найраніше, щоб зайти і побудити Василів - Силку та Обору. Кібкало вставав сам, у них годинник був.
Одного разу Павло прийшов до Кібкалів, а там ще темно. Виявилося, що було лише пів на другу ночі. Старий Кібкало запросив хлопців до хати перечекати. Вперше вони поснули спокійно за ці чотири місяці, відколи ходили в училище. Вранці Кібкалова мати напоїла їх молоком зі справжнім чистим житнім хлібом і попросила Обору приглядати за її сином в училищі.
Недільні зустрічі біля могили Івана Івановича та стосунки з Манею
Щонеділі хлопці збиралися біля двору Василя Силки, де була могила солдата Івана Івановича Кудряша. Він загинув під час бомбардування в 1943 році, коли тримав за поводи коней-гарматовозів. Хлопці зробили навколо могили оградку з німецьких снарядних ящиків і посадили в головах тополеня.
Вечорами хлопці грали на балалайках, а Павло вибивав на бубні. До них приходили дівчата - Соня Приходько, Маня Ківшик і Оля Єхнич. Маня завжди підсідала до Павла і намагалася привернути його увагу. Вона була закохана в нього, але хлопець соромився своїх почуттів.
Василь Кібкало також був небайдужий до Мані, що викликало ревнощі у Павла. Після музики і танців Маня попросила Павла провести її додому. Вони пішли до річки і сіли на вербу. Дівчина розпитувала Павла про його навчання, про плани на майбутнє.
Я таки наважився: погладив її руку... Маня міцніше обнімає мене за стан, горнеться і питає: — Скільки тобі вчитися в училищі? — Два роки. — А тоді? — На заводи пошлють. У города, кажуть.
Маня пообіцяла чекати Павла і з міста, і з армії, хоч і п'ять років. Вона поцілувала його в щоки, і хлопець відчув, як у нього тремтить серце. Раптом хтось кинув у них грудкою. Павло побіг за кривдником, але не догнав його. Це був Василь Кібкало, який шпигував за ними.
Коли Маня пішла додому, Павло відчув дивну порожнечу і тугу. Він ніколи раніше не відчував нічого подібного. Хлопець зрозумів, що закохався, і це почуття змінило його.
Найлюбішою стала мені думка про хату. Сам складу, по деревині, по соломині вкрию, хай тільки потепліє та подовшає день. Доки ж ми в курені житимемо?
Зустріч з вовком та небезпечна поїздка на вантажівці
Одного зимового ранку Павло вийшов з дому раніше, ніж зазвичай. Була сильна хуртовина, вітер збивав з ніг. Хлопець поспішав, боячись, що товариші підуть без нього і залишаться без сніданку. Дійшовши до станції Ли, він побачив попереду два зелені вогники.
Я вийняв закоцюблі долоні з рукавів, потер пальцями обмерзлі вії, повиднішало трохи. Таки ж два вогники! І стоїть хтось кроків за п'ять попереду. Чи двоє?
Це був вовк. Павло спочатку злякався, але потім розсердився і закричав на тварину, вимагаючи пропустити його. Вовк не відступав, але й не нападав. Раптом з'явилося світло фар - їхала машина. Вовк зник, а Павло почав махати руками, щоб водій зупинився.
Машина не зупинялася, але хлопець встиг вчепитися за буксирний гак півторатонки. Він виважився і опинився в кузові, де пахло теплим борошном. Павло попросив водія підібрати і його товаришів, які йшли попереду. Але водій, якого хлопці називали "Фріцом" через жовту шкіряну шапку з козирком, був злий на них за те, що вони нібито зламали йому борт машини.
Доїхавши до базарної площі в райцентрі, водій різко загальмував і наказав Павлу злізати. Коли хлопець перекинув одну ногу через борт, шофер раптово рвонув з місця. Павло полетів на бруківку і втратив свідомість.
Аварія та наслідки
Павло отямився в майстерні училища. Біля нього сидів майстер Сніп, який прикладав щось холодне до його лоба. Навколо стояла вся група. Хлопець відчував сильний біль у лівому боці - нозі, половині грудей, плечі. Він розповів, що його скинув з машини шофер на прізвисько "Фріц".
Виявилося, що Павла знайшла якась жінка біля базарівського колодязя і привела до училища. Василь Силка згадав номер машини: ЩЦ-41-18. Він запам'ятав його ще восени, коли шофер ганявся за ними. Майстер наказав старості Гришусі взяти десять учнів і йти на дорогу шукати водія, а також послати когось у лікарню.
Гришуха присів напроти Павла, дивився йому в очі прямо, сміливо. Він дістав з-за пазухи шинелі сніданкову пайку, розгорнув Павлові долоню і вклав у неї окрайчик. "Бери. Підкріпись. Це твоя. Підрубай. Полегшає", - сказав він. Павло глянув собі на долоню: у хлібові тьмяно зблискували вдавлені дрібки солі.
Незважаючи на біль, Павло відчував, що його оточують друзі, які піклуються про нього. Він розумів, що справедливість восторжествує, і винуватець його травми буде знайдений. Дитбудинківці на чолі з Гришухою були рішуче налаштовані знайти злого водія.