Гранатовий браслет (Купрін)
Стислий переказ
Узбережжя Чорного моря, Російська імперія, початок XX століття. У день своїх іменин княгиня отримала дивний подарунок — старовинний гранатовий браслет від невідомого залицяльника, який підписувався ініціалами Г. С. Ж.
Вісім років тому цей чоловік почав писати їй листи з зізнаннями в коханні. Спочатку листи були вульгарними, але після прохання княгині припинити переслідування він став писати лише на свята. У листі до браслета він зізнавався, що безнадійно кохає її і що це кохання — єдиний сенс його життя.
Чоловік княгині та її брат, товариш прокурора, вирішили покласти край цим листам. Вони розшукали адресу залицяльника і відвідали його. Виявилося, що це бідний чиновник контрольної палати.
Він визнав свою провину і пообіцяв зникнути назавжди. Того ж вечора Желтков застрелився. У передсмертному листі він просив княгиню пробачити його і, якщо вона згадає про нього, зіграти сонату Бетховена.
Княгиня поїхала подивитися на мертвого. Побачивши його обличчя з блаженною посмішкою, вона поклала йому під шию червону троянду і поцілувала в лоб.
В цю мить вона зрозуміла, що те кохання, про яке мріє кожна жінка, пройшло мимо неї. Вона згадала слова генерала Аносова про вічне рідкісне кохання...
Подробний переказ за главами
Назви глав є редакційними.
Глава 1. Негода на узбережжі та настання ясних днів
У середині серпня на узбережжі Чорного моря раптом настали непогожі дні. То густий туман важко лежав над землею і морем, і величезна сирена на маяку ревла день і ніч, то йшов дрібний дощ, що перетворював дороги на суцільну грязюку, то завівав лютий ураган з боку степу. Кілька рибальських баркасів заблукали в морі, а два зовсім не повернулись.
Мешканці приміського курорту поквапливо переселялися до міста. По розмяклому шосе тяглися биндюги з домашніми речами. Сумно було дивитися на покинуті дачі з їх раптовим простором, пустотою, понівеченими клумбами та розбитими шибками. На початку вересня погода раптом змінилася. Настали тихі безхмарні дні, ясні, сонячні і теплі. На обсохлих полях заблищала осіння павутина, заспокоєні дерева безшумно ронили жовте листя.
Глава 2. День іменин княгині Віри та підготовка до прийому
Княгиня Віра Миколаївна Шеїна не могла залишити дачі, бо в їхньому міському будинку ще не покінчили з ремонтом. Вона раділа чудовим дням, що настали, тиші, самітності та чистому повітрю. Сьогодні був день її іменин — сімнадцяте вересня. За милими спогадами дитинства вона завжди любила цей день і чекала від нього чогось щасливо-чудесного.
Чоловік, їдучи вранці до міста, поклав їй на нічний столик футляр з прекрасними сережками із грушоподібних перлин, і цей подарунок ще більше звеселяв її. Нежонатий брат Микола, товариш прокурора, також поїхав до міста. На обід чоловік обіцяв привезти небагатьох найближчих знайомих. Добре виходило, що іменини збіглися з дачним сезоном.
Глава 3. Приїзд сестри Анни та контраст двох характерів
Віра ходила по саду і обережно зрізувала ножицями квіти до обіднього столу. Клумби спустіли і мали безладний вигляд. Доцвітали різнокольорові махрові гвоздики та левкої, трояндові кущі давали здрібнілі троянди. Зате пишно цвіли своєю холодною красотою жоржини, півонії та айстри, наповнюючи повітря осіннім, трав'янистим, журливим запахом.
На шосе почулися знайомі звуки автомобільного ріжка. Це під'їжджала сестра княгині Віри — Анна Миколаївна Фрієссе, яка зранку обіцяла по телефону приїхати допомогти сестрі приймати гостей. За кілька хвилин біля дачних воріт зупинився гарний автомобіль, і шофер широко розчинив дверцята. Сестри радісно поцілувалися.
З раннього дитинства вони були зв'язані теплою і самовідданою дружбою. Зовнішнім виглядом вони не були схожі між собою. Старша, Віра, пішла в матір, красуню-англійку, своєю високою гнучкою постаттю, ніжним холодним обличчям, чудовими руками і чарівною похилістю плечей. Молодша, Анна, успадкувала монгольську кров батька, татарського князя. Вона була нижча від сестри, трохи заширока в плечах, жвава й легковажна насмішниця. Обличчя її монгольського типу з помітними вилицями, вузенькими очима чарувало якоюсь невловимою принадністю. Її граціозна некрасивість збуджувала і привертала увагу чоловіків значно частіше й сильніше, ніж аристократична краса сестри.
Глава 4. Таємничий подарунок — гранатовий браслет
Анна дістала із своєї ручної торбинки маленьку записну книжку в дивній оправі: на старому витертому оксамиті вився тьмяно золотий філігранний візерунок рідкісної складності, тонкості і краси. Книжка була прикріплена до тоненького золотого ланцюжка, листки всередині були замінені пластинками із слонової кості. Віра захоплено подякувала сестрі за чудовий подарунок.
Ввечері княгиню Віру викликала з вітальні покоївка Даша з дещо таємним виглядом. Вона поклала на стіл невелику квадратну річ, загорнуту в білий папір і старанно перев'язану рожевою стрічечкою. Даша пояснила, що це приніс посильний, велів передати в її власні руки і побіг геть. Віра розрізала стрічку і побачила невеликий ювелірний футляр з червоного плюшу.
Всередині був золотий браслет, низькопробний, дуже товстий, дутий і зовні весь суцільно вкритий невеликими старовинними, погано відшліфованими гранатами. Але посередині браслета височіли п'ять чудових гранатів-кабошонів, кожний завбільшки з горошину. Коли Віра повернула браслет перед вогнем електричної лампочки, в них раптом спалахнули чарівні густо червоні живі вогні. Всередині браслета була дбайливо складена записка.
Глава 5. Вечірка та приїзд генерала Аносова
Віра прочитала лист, написаний дрібно, бездоганно-каліграфічним почерком. Відправник шанобливо вітав її з днем ангела і наважувався надіслати скромне підношення. Він писав, що браслет належав його прабабусі, а останньою його носила покійна матінка. Посередині, між великими каменями, був один зелений — дуже рідкісний сорт гранату. За старовинним переказом він має властивість надавати дару передбачення жінкам і оберігає чоловіків від наглої смерті. Лист підписаний був лише початковими літерами: Г. С. Ж.
Після п'ятої години почали з'їжджатися гості. Князь Василь Львович привіз з собою вдову-сестру Людмилу Львівну, світського молодого багатого шалапута Васючка, знамениту піаністку Женні Рейтер та свого шурина Миколу Миколайовича. За ними приїхали чоловік Анни з професором Спєшниковим і місцевим віце-губернатором фон Зекком.
Пізніше від інших приїхав генерал Аносов у доброму найманому ландо в супроводі двох офіцерів. Генерал був огрядний, високий, срібний старик, важко злазив з підніжки. У нього було велике, грубе, червоне обличчя з м'ясистим носом і добродушно-величним виразом у примружених очах. Обидві сестри, здалеку впізнавши його, підбігли до коляски, щоб підтримати його з обох боків під руки.
Генерал Аносов був бойовим товаришем і відданим другом покійного князя Мірза-Булат-Тугановського. Всю ніжну дружбу і любов він після смерті князя переніс на його дочок. Він знав їх ще зовсім маленькими, а молодшу, Анну, навіть хрестив. Діти дуже любили його за пестощі, подарунки та захоплюючі розповіді про військові походи, бої і стоянки на бівуаках.
Глава 6. Покер та гумористичний альбом князя Василя
За обідом всіх забавляв князь Василь Львович. У нього була незвичайна здібність розповідати. Він брав за основу дійсний епізод, але так згущував фарби й говорив з таким серйозним виглядом, що слухачі надривалися зо сміху. Сьогодні він розповідав про невдале одруження Миколи Миколайовича, про те, як той бігав вночі по вулиці в одних панчохах, і як одруження трохи не відбулось через забастовку лжесвідків.
Після обіду сіли за покер. Коли у Шеїних чи у Фрієссе збирались близькі знайомі, то звичайно грали в покер, тому що обидві сестри до смішного любили азартні гри. Князь Василь Львович показував своїй сестрі, Аносову і шурину домашній гумористичний альбом з власноручними малюнками. Альбом служив ілюстрацією до сатиричних оповідань князя Василя. Він показував історії про генерала Аносова, про князя Ніколя та інших.
Потім він показав нову повість: «Княгиня Віра і закоханий телеграфіст». Ця зворушлива поема була ілюстрована пером і кольоровими олівцями. Початок відносився до доісторичних часів, коли одна дівиця на ім'я Віра одержала поштою листа з палким признанням у коханні від бідного телеграфіста. Серце Віри було пробите, але вона показала лист батькам і нареченому Васі Шеїну. Далі йшла історія про те, як телеграфіст переодягався різними особами, щоб бути ближче до Віри.
Глава 7. Бесіди на терасі та спогади генерала
Заграва осіннього надвечір'я повільно догоряла. Гості, що залишились, сиділи на терасі. Генерала Аносова сестри змусили надіти пальто і вкутали його ноги теплим пледом. Перед ним стояла пляшка його улюбленого червоного вина, поруч з ним з обох боків сиділи Віра й Анна. Старий комендант мружився від блаженства. Він говорив про осінь і про те, що йому вже час збиратися, але як жаль — тільки-но настали красні деньочки.
Анна попросила генерала розповісти, чи боявся він під час боїв. Аносов відповів, що боявся, як і всі, але вмів тримати себе в руках. Він розповів коротку історію про те, як одного разу на Шипці йому здалося, що він не Яків, а Микола, і ніяк не міг себе переконати в протилежному, поки не змочив голову водою.
Піаністка Женні Рейтер запитала, скільки він там перемог здобув над жінками. Аносов розповів про зворушливий випадок у Бухаресті, де він закохався в прегарненьку болгарочку. Коли настав час виступати з тих місць, вони дали одне одному клятву у вічному коханні і розпрощались назавжди. Людмила Львівна розчаровано сказала, що це не любов, а просто бівуачна пригода армійського офіцера.
Глава 8. Розповіді про кохання та історія таємничого залицяльника
Аносов досить довго мовчав, потім процідив неохоче, що шлюб Віри з Васею можна назвати винятком. Але в більшості випадків люди одружуються з різних причин: жінки — щоб не залишатися в дівках, бути хазяйкою, через потребу материнства; чоловіки — через втомленість від холостяцького життя, вигоду, думки про посаг.
А я хочу сказати, що люди в наш час розучились кохати. Не бачу справжнього кохання... Кохання повинно бути трагедією. Найбільшою таємницею в світі!
Розумієш, таке кохання, ради якого здійснити будь-який подвиг, віддати життя, піти на муку — зовсім не тягар, а сама радість.
Віра тихо запитала, чи бачив він коли-небудь таке кохання. Аносов відповів, що знає два випадки схожих, але один був продиктований дурістю, а другий — якась кислота, сама жалість. Він розповів про прапорщика, який кинувся під поїзд за наказом розпусної дружини полкового командира, і про капітана, який доглядав за коханцем своєї дружини, бо вона так велила.
Генерал запитав Віру про історію з телеграфістом, про яку розповідав князь Василь. Віра розказала коменданту про якогось безумця, який почав переслідувати її своїм коханням ще за два роки до її одруження. Вона жодного разу не бачила його і не знає його прізвища. Він підписувався Г. С. Ж. Спочатку листи його носили вульгарний характер, але після її прохання не турбувати більше він став писати лише зрідка: на великдень, Новий рік і в день її іменин.
Як знати? — може, твій життєвий шлях, Вірочко, перетяла саме така любов, про яку мріють жінки і на яку більше не здатні мужчини.
Глава 9. Рішення повернути браслет
Княгиня Віра з неприємним почуттям піднялась на терасу і ввійшла в дім. Вона здалеку почула гучний голос брата Миколи. Він роздратовано говорив, що давно наполягав припинити ці безглузді листи. Микола Миколайович вважав листування нахабним і поцілим. Він хотів покласти край дурницям цього Пе Пе Же і турбувався лише про добре ім'я Віри і князя Василя.
Микола наполягав, що браслет треба неодмінно відіслати назад якомога швидше. Він обіцяв завтра ж відшукати чиновника з такими ініціалами за допомогою міського покажчика або поліцейського розшукового агента. Князь Василь вирішив, що краще сам піде до цього юнака, вручить браслет і прочитає добру нотацію. Микола Миколайович вирішив піти з ним.
Глава 10. Візит до Желткова та його прощання
Наступного дня князь Василь Львович і Микола Миколайович піднялись на шостий поверх будинку. На їхній дзвінок відчинила двері повна сива жінка в окулярах. Вони запитали пана Желткова. Кімната була дуже низька, схожа на кают-компанію вантажного пароплава. Господар стояв спиною до світла і в замішанні потирав руки. Він був високий на зріст, худорлявий, з довгим м'яким волоссям.
Микола Миколайович повернув йому браслет і попросив, щоб такі сюрпризи більше не повторювались. Желтков зовсім розгубився, опустився на диван і промимрив помертвілими губами прохання сідати. Микола продовжував, що вони досі не вживали проти нього ніяких заходів, хоча це можна було зробити. Желтков раптом заспокоївся, сів зручно, дістав портсигар і закурив.
Глава 11. Самогубство Желткова та останній лист
Желтков звернувся до князя Василя Львовича і сказав, що важко вимовити таку фразу, що він кохає його дружину. Але сім років безнадійного і чемного кохання дають йому право на це. Він знав, що не в силах розлюбити її ніколи. Желтков запитав, що б князь зробив для того, щоб обірвати це почуття — вислати в інше місто, ув'язнити в тюрму? Лишається тільки одне — смерть.
Я безмежно вдячний Вам за те, що Ви існуєте. Я перевірив себе — це не хвороба... це кохання, яким богу було бажано за щось винагородити мене.
Желтков попросив дозволу вийти на десять хвилин, щоб розмовляти телефоном з княгинею Вірою Миколаївною. Він запевнив, що все, що можна буде передати, він передасть. Князь дозволив. Коли Желтков повернувся, очі його променились і були глибокі, наповнені непролитими слізьми. Він сказав, що готовий, і завтра вони про нього нічого не почують. Він попросив дозволу написати ще останній лист княгині Вірі Миколаївні. Князь Шеїн дозволив.
Увечері князь Василь Львович переповів дружині всі подробиці побачення з Желтковим. Віра була стривожена, але не здивувалась. Вночі вона раптом сказала чоловікові, що знає — ця людина вб'є себе. Наступного дня Віра прочитала в газеті про загадкову смерть чиновника контрольної палати Г. С. Желткова, який покінчив життя самогубством з причини розтрати казенних грошей.
Глава 12. Віра біля тіла померлого
О шостій годині прийшов поштар. Віра Миколаївна впізнала почерк Желткова і з ніжністю розгорнула лист. Желтков писав, що не винен у тому, що богу було бажано послати йому кохання до неї як величезне щастя. Він відчував, що якимось незручним клином врізався у її життя, і просив пробачити за це. Він був безмежно вдячний їй за те, що вона існує.
Сталося так, що мене в житті ніщо не цікавить: ні політика, ні наука, ні філософія... для мене все життя втілюється лише у Вас.
Він просив її зіграти або наказати зіграти сонату Д-дур № 2, Оп. 2 Бетховена, якщо вона про нього згадає. Віра прийшла до чоловіка з почервонілими від сліз очима і показала листа. Князь Шеїн уважно прочитав лист і сказав, що не має сумніву в щирості цієї людини. Він не зводив з нього очей і бачив кожний його рух. Для Желткова не існувало життя без Віри.
Віра Миколаївна поїхала до міста подивитися на померлого. Господарка квартири розповіла їй про останні хвилини його життя. Віра увійшла в кімнату, де пахло ладаном і горіли три воскові свічки. Навскіс кімнати лежав на столі Желтков. Глибока поважність була в його заплющених очах, і губи посміхались блаженно й спокійно. Віра дістала з кишені велику червону троянду і поклала йому під шию. В цю мить вона зрозуміла, що те кохання, про яке мріє кожна жінка, пройшло мимо неї.
Глава 13. Соната Бетховена та усвідомлення втраченого кохання
Віра Миколаївна повернулась додому пізно ввечері. На неї чекала піаністка Женні Рейтер. Схвильована тим, що бачила і чула, Віра кинулась до неї і, цілуючи її чудові великі руки, закричала, щоб та зіграла для неї що-небудь. Вона майже не мала сумніву в тому, що Женні зіграє те саме місце з другої сонати, про яке просив мрець. Так воно і було. Вона впізнала з перших же акордів цей виключний твір.
Душа її неначе роздвоїлась. Вона одночасно думала про те, що мимо неї пройшло велике кохання, яке повторюється лише один раз за тисячу років. В умі її складались слова, які так збігалися з музикою, що це були неначе куплети, які закінчувалися словами: «Хай святиться ім'я твоє». Музика говорила про страждання, смерть, спогади, передсмертну годину, прощання з життям.
Відходячи назавжди, я в захопленні говорю: "Хай святиться ім'я твоє".
Княгиня Віра обняла стовбур акації, пригорнулась до нього і плакала. Дерево м'яко здригалось. Налетів легкий вітер і зашелестів листям. Гостріше запахли зірки тютюну. І в цей час дивна музика продовжувала: «Заспокойся, люба, заспокойся. Ти про мене пам'ятаєш? Я з тобою. Подумай про мене, і я буду з тобою, тому що ми з тобою кохали одне одного тільки одну мить, але навіки».
Заспокойся, люба, заспокойся... Подумай про мене, і я буду з тобою, тому що ми з тобою кохали одне одного тільки одну мить, але навіки.
Женні Рейтер вийшла з кімнати, вже закінчивши грати, і побачила княгиню Віру, яка сиділа на лавці вся в сльозах. Віра, з очима, блискучими від сліз, тривожно почала цілувати їй обличчя, губи, очі, і говорила: «Ні, ні, — він мене простив тепер. Все добре».