Гуси-лебеді летять (Стельмах)
Стислий переказ
Українське село, 1920-ті роки. Над хатою Михайлика пролетіли лебеді, і дід Дем'ян сказав, що вони принесли на крилах весну і життя. Хлопчик дуже любив читати, але через бідність не мав книжок і змушений був їх позичати або випрошувати. Він мріяв про навчання, але родина не мала грошей навіть на взуття.
Михайлик познайомився з головою комнезаму дядьком Себастіяном, який став його наставником і допомагав з книжками. Коли хлопчик отримав від попа складну книгу з космографії, дядько Себастіян пояснив, що зараз важливіше знати землю, ніж небо, і пообіцяв допомогти з навчанням.
У лісі Михайлик зустрів дівчинку Любу, яка доглядала пасіку. Вони разом збирали ягоди, варили куліш і досліджували ліс. Хлопчик також потоваришував з наймичкою попа Мар'яною, яка попри заборони допомагала йому з книжками.
Восени померли дідусь і бабуся Михайлика. Це стало великим горем для хлопчика, який дуже любив їх. Дідусь мріяв, щоб онук пішов до школи, але не дожив до цього дня.
Нарешті повернувся з заробітків батько Михайлика. Він відвів сина до школи, де вчителька, вражена вмінням хлопчика читати, зарахувала його одразу до другої групи. Проте з настанням холодів виникла проблема — у Михайлика не було чобіт. Батько щодня носив сина до школи на руках, загорнувши в кирею.
Одного дня батько приніс синові справжні чоботи з підківками. Михайлик згадав дідові слова про те, що він буде йти між людьми і вибивати іскри. Хлопчик почав писати п'єсу і мріяти про майбутнє. Мар'яна вийшла заміж і поїхала з села, а Михайлик з Любою пішли до школи.
А лебеді летять... над моїм дитинством... над моїм життям!..
Докладний переказ за розділами
Підзаголовки розділів — редакторські.
Розділ 1. Спогади дитинства та символічні гуси-лебеді
Повість розпочиналася спогадами маленького хлопчика Михайлика про те, як над їхньою хатою пролітали лебеді. Ці птахи приносили весну і життя, струшуючи на землю звуки, схожі на далекі дзвони. Дід Дем'ян пояснював онукові, що це співають лебедині крила.
Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар і струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонів. Дід говорить, що так співають лебедині крила.
Дідусь розповідав Михайлику, що лебеді принесли на своїх крилах весну та життя. Він пояснював, як тепер усе почне оживати: скресне крига на ріках, розмерзнеться сік у деревах, прокинеться грім у хмарах. Хлопчик запитував, якими ключами сонце відмикає землю, і дід відповідав, що золотими.
От і принесли нам лебеді на крилах життя... Еге ж: і весну, і життя. Тепер, внучку, геть-чисто все почне оживати: скресне крига на ріках та озерах, розмерзнеться сік у деревах, прокинеться грім у хмарах...
Розділ 2. Сільське життя та прагнення до знань
Михайлик жив у бідній селянській родині. Він рано навчився читати і постійно шукав книжки по всьому селу. Мати часто сварила його за це захоплення, боячись, що читання може "підвередити" дитину. Коли всі в хаті засинали, хлопчик потайки діставав жарину з печі, запалював саморобний каганець і читав, ховаючись на печі.
Особливо хлопчик любив слухати розповіді дядька Миколи, якого по-вуличному прозивали Бульбою. Цей чоловік завжди був веселим, ніколи не впадав у журбу і любив хвалитися навіть тим, чого не мав. Він розповідав неймовірні історії про свої зустрічі з нечистою силою, яку нібито ловив у різних місцях.
Мати Михайлика мала особливий зв'язок із землею. Вона вірила, що земля все знає, може гніватись і бути доброю. Жінка часто тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої радощі й болі. Вона навчила сина любити природу - роси, туман, любисток, м'яту, маковий цвіт.
Мати вірила: земля усе знає, що говорить чи думає чоловік, вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої радощі, болі й просячи, щоб вона родила на долю всякого...
Розділ 3. Ліс, природа і зустріч з Любою
Одного дня Михайлик поїхав на конячці в ліс, до Якимівської загороди. Там він зустрів маленьку дівчинку Любу, яка доглядала пасіку. Вона була чорнява, худенька, з карими очима. Дівчинка розповіла, що знає Михайлика - бачила, як він взимку спускався на ночовках з горба.
Діти разом досліджували ліс - дивилися на борсучу нору, гніздо трясогузки, джерело, що пробивалося з дуплавого пня. Люба показала Михайлику черешню, яку її тітка Василина називала "піснею", бо на ній найдовше трималася роса, "як на тітчиних піснях сльози". Хлопчик нарвав черешень для себе і для Мар'яни, наймички попа.
Казка вкладає в мої уста оте слово, до якого дослуховуються земля і вода, птиця в небі й саме небо... А в цей час наді мною твориться диво: хтось невидимим смичком провів по синьому піднебессі...
Люба розповіла, що в неї вже є маленька сестричка, яка лежить у колисці. Вона також поділилася новиною про свою тітку Василину, про яку написали в газеті, бо вона гарно співала. Дівчинка зварила куліш на вогнищі, і діти разом пообідали. Надвечір Михайлик відвіз Любу додому на своїй конячці.
Розділ 4. Книги, священик і дядько Себастіян
Михайлик дуже хотів отримати книжку для читання і пішов до попа. Священик і його син поставилися до хлопчика зверхньо, глузували з нього, але все ж дали йому книгу "Космографія". Однак вона виявилася занадто складною для Михайлика - там було багато незрозумілих значків і слів, як синуси, тангенси, астрономія.
Не зумівши розібратися в книзі, хлопчик пішов до голови комнезаму дядька Себастіяна. Це був високий, статурний чоловік з рудим чубом, справедливий і добрий. Він мав шрами від куль, бо воював і партизанив у Летичівських лісах. Дядько Себастіян любив музику і навіть привіз із панської економії піаніно, чим дуже здивував односельців.
Дядько Себастіян пояснив Михайлику, що "Космографія" - це книга про небо, але зараз головне - знати землю, знати і ділити її бідним людям. Він пообіцяв поговорити з попом, щоб той давав хлопчику книги, які той зможе зрозуміти. Наступного дня Михайлик отримав від священика "Тараса Бульбу".
З того часу хлопчик часто приходив до дядька Себастіяна. Вони разом читали книги, газети, розмовляли про майбутнє, коли не буде воєн, ворожнечі та злиднів. Одного вечора, коли вони читали, до комнезаму прийшов бандит Порфирій, який вирішив здатися владі. Дядько Себастіян прийняв його зброю і дозволив повернутися додому, до сім'ї.
Дядьку Себастіяне, мій перший добрий пророче, моя радість і смуток! Вас уже давно немає на світі, але й досі мені світять ваші глибокі очі, і досі ваша сердечність ходить з людьми, що знали вас.
Розділ 5. Втрата дідуся та роздуми про життя
Одного разу Михайлик з дідусем поверталися пізно ввечері з Майданів, де дід робив людям вулики і лагодив сільську машинерію. Дорогою вони зустріли трьох вершників, які виявилися червоноармійцями. Один із них розпитував хлопчика, чому той не ходить до школи. Михайлик пояснив, що не має чобіт. Червоноармієць сказав, що головне не в чоботях, адже вони навіть воювали босі.
Після цієї зустрічі дідусь пообіцяв онукові, що наступного дня підстриже його, візьме за руку і поведе до школи. Вони повернулися додому пізно, і дід, не бажаючи будити дружину, сів на призьбі під її вікном. Там він і заснув, застудився і захворів. Через три дні дідусь помер.
Я ніколи не бачив дружніших людей, як мої діди. В селянстві, та ще в нестатках, усього доводилось мені надивитись і начутись. Але жодна крихітка житейського бруду не виповзла з двору моїх дідів...
Розділ 6. Бандит, який здається владі
Одного вечора, коли Михайлик з дядьком Себастіяном сиділи в комнезамі за книгою, до них прийшов бандит Порфирій. Він був виснажений, з запалими очима і тривожним поглядом. Порфирій сказав, що прийшов здатися, бо бандити не допомогли йому, а тільки "виломили долю".
Дядько Себастіян прийняв його зброю - проіржавлений втинок, дві гранати і пістолет. Порфирій розповів, як потрапив до банди: коли продагенти прийшли забирати зерно з його хутора, він розлютився, схопив шаблю і кинувся на них. Потім утік до лісу, але швидко розчарувався в бандитах і почав самотньо блукати в лісах.
Голова комнезаму змусив Порфирія написати сповідь, де той зрікався бандитизму і визнавав закони Радянської влади. Після цього дядько Себастіян відпустив його додому, до сім'ї. Порфирій не міг повірити своєму щастю і навіть попросив, щоб дядько Себастіян вдарив його, щоб "легше і надійніше на душі було".
Розділ 7. Шкільне життя та батькова кирея
Після смерті дідуся Михайлик дуже сумував. Світ для нього поменшав, дні померхли. Одного дня до хлопчика в лісі підійшла Люба. Вона знала про його горе і хотіла підтримати. Дівчинка розповіла, що вже ходить до школи і має маленьку сестричку.
Коли Михайлик повернувся додому, його чекала несподіванка - батько приїхав. Спочатку хлопчик не впізнав його, але швидко звик. Батько пообіцяв наступного дня повести сина до школи.
Розділ 8. Перші кроки до науки та освіти
Батько повів Михайлика до школи. Вчителька Настя Василівна була здивована, що хлопчик уже вміє читати. Вона перевірила його знання і записала одразу до другої групи. Михайлик був дуже радий і гордий цим досягненням.
Коли випав сніг, у Михайлика виникла проблема - він не мав чобіт, щоб ходити до школи. Але батько знайшов вихід - він загортав сина в свою кирею і на руках відносив його до школи, а після уроків забирав додому. До цього звикли і школярі, і вчителька, і сам Михайлик.
Одного дня батько приніс синові справжні чоботята з срібними підківками. Хлопчик був безмежно щасливий, адже тепер він міг сам ходити до школи і "вибивати іскри", як колись казав дідусь.
Розділ 9. Новий початок та повернення лебедів
Михайлик добре вчився і його перевели в третю групу. Він навіть почав писати п'єсу, натхненний першою виставою, яку побачив у селі. Хлопчик хотів, щоб у його п'єсі були дядько Себастіян, дядько Микола, Мар'яна та інші люди з їхнього села.
Одного дня до їхньої хати прийшла Мар'яна. Вона була схвильована і радісна - дівчина виходила заміж за Максима, колишнього кіннотника Котовського. Мар'яна попрощалася з Михайликом, поцілувала його і попросила добре вчитися, "щоб усі знали, які то мужицькі діти".
Коли молоді поїхали, Михайлик з Любою пішли до школи по тих свіжих коліях, що залишилися на березневій дорозі. Раптом вони почули знайомі звуки і, піднявши голови, побачили, як з-за хмар вилітають лебеді, натрушуючи на хати, на землю і в душу свою лебедину пісню.
І враз угорі над моїм смутком обізвались бентежні звуки далеких дзвонів. Ми з Любою підіймаємо голови до неба, до святково білих хмар і бачимо, як прямо із них вилітають лебеді і натрушують на хати, на землю і в душу свою лебедину пісню.
Так завершувалася повість - лебеді летіли над дитинством Михайлика, над його життям, символізуючи надію, оновлення і вічний рух життя вперед.
І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі... "Так-так-так", — притирається до моєї ноги стара, з перебитим крилом качка. Вона чогось непокоїться, викручує рухливу шию...