Дожити до світанку (Биков)
Стислий переказ
Білорусь, листопад 1941 року. Лейтенант Івановський отримав завдання знищити німецьку базу боєприпасів у тилу ворога. Він сформував групу з десяти бійців і вночі вирушив у німецький тил.
Під час переходу лінії фронту група потрапила під обстріл, загинули двоє бійців. Решта пробилися крізь німецькі позиції і вночі йшли на лижах до мети. Дорога виявилася важкою — глибокий сніг, мороз, втома. Одного бійця поранило, і його довелося тягти на волокуші.
Вранці група дісталася до місця, але бази там не виявилося — німці встигли її вивезти. Івановський вирішив продовжити пошуки з одним бійцем, а решту відправив назад з пораненим. Удвох вони натрапили на село, де розташувався німецький штаб. Спробувавши розвідати обстановку, лейтенант потрапив під обстріл і був важко поранений у груди.
Боєць Пивоваров врятував командира і відніс його до лазні на околиці села. Там вони переховувалися добу. Івановський послав бійця по лижі та розвідати село. Пивоваров не повернувся — німці його вбили.
Важкопоранений Івановський вирішив дістатися до дороги, щоб підірвати німецьку машину. Всю ніч він повз по снігу, втрачаючи свідомість від болю та втрати крові. Вранці він доповз до дороги і приготував гранату.
Але хто знає, чи не залежить їхня щаслива доля від того, як помре на цій дорозі двадцятидворічний командир взводу лейтенант Івановський?..
Дорогою їхала підвода з двома німецькими обозниками. Один із них підійшов до лейтенанта і вистрелив у нього. Івановський підірвав гранату, знищивши себе і німця. Його останній бій завершився.
Детальний переказ за розділами
Назви розділів — умовні.
Розділ 1. Перехід лінії фронту. Перші втрати
Наприкінці листопада 1941 року група радянських розвідників під командуванням лейтенанта Івановського готувалася до переходу лінії фронту. Їхнім завданням було знищити німецьку базу боєприпасів у тилу ворога. Група складалася з десяти бійців, озброєних автоматами, гвинтівками та вибухівкою.
Старшина Дзюбін пропонував зачекати, поки посилиться хуртовина, але Івановський наполягав на негайному виході.
...поки тут командує він, лейтенант Івановський, йому й вирішувати. А він уже й вирішив — остаточно і безповоротно: переходитимуть передову тут, і негайно...
Група вишикувалася біля сарая. Серед бійців були сержант Лукашов, боєць Хакімов, підривник Судник, сапер Шолудяк та інші. Івановський перевірив готовність групи і віддав команду рушати.
Розвідники повзли по снігу через заплаву до річки. Перехід був важким — глибокий сніг, мороз, небезпека бути поміченими німцями. Раптом пролунав випадковий постріл — боєць Судник випадково натиснув на спусковий гачок своєї самозарядної гвинтівки.
Німці відразу відкрили вогонь, почали світити ракетами. Група залягла під обніжком. Кулемет з пагорка обстрілював їхню позицію. У цей момент поранило бійця Кудрявця. Івановський вирішив відправити з ним назад сапера Шолудяка, а сам спробував зняти німецький кулемет.
Поки Івановський повз до кулемета, Шолудяк і Кудрявець відволікли на себе вогонь німців. Група скористалася цим і прорвалася через передову. Шолудяк і Кудрявець загинули під вогнем ворога. Група втратила двох бійців, але перейшла лінію фронту.
Розділ 2. Порожній сосняк. Зникнення бази
Після переходу передової група рушила на лижах углиб німецького тилу. Дорога була важкою — шістдесят кілометрів за одну ніч. Бійці знемагали, але Івановський підганяв їх, розуміючи, що треба встигнути до світанку. Вночі від групи відстали старшина Дзюбін і боєць Заєць — у Зайця зламалася лижа.
Під ранок група наблизилася до місця, де мала бути німецька база боєприпасів. Івановський з бійцем Пивоваровим пішли на розвідку.
Вони дісталися до соснового гайка, де мала бути база. Але на місці бази виявилося порожнє місце — тільки стовпи без дроту та купа жердин. Німці вивезли базу в інше місце.
Бази не було. У сосняку на пагорку ні вартових, ні собак, ні штабелів... — під ногами рівно лежав незайманий сніг та по узліску тягся ряд білих стовпців...
Івановський був приголомшений. Вся їхня важка дорога, втрати товаришів виявилися марними. База зникла, і тепер треба було вирішувати, що робити далі.
Розділ 3. Спогади про капітана Волоха та подальший шлях
Загибель капітана Волоха під час нападу на склад
Івановський згадав, як місяць тому він блукав німецьким тилом разом із капітаном Волохом та його розвідниками. Вони також шукали німецький склад і знайшли його в лісі. Капітан вирішив напасти на склад у сутінках, під час снігопаду.
Але напад зірвався — капітан наткнувся на німецького вартового, почалася стрілянина. Волоха вбили наповал. Розвідники ледве відбилися і відступили. Капітана довелося залишити в лісі, загорнувши в плащ-палатку та закидавши листям.
Рух уздовж шосе після розчарування
Івановський вирішив шукати базу далі, уздовж шосе. Він залишив основну групу під командуванням Дзюбіна, який нарешті наздогнав їх, і взяв з собою тільки Пивоварова. Решта бійців мала повертатися до своїх із пораненим Хакімовим.
Івановський і Пивоваров рушили вздовж шосе. Вони йшли полем, обминаючи села. Вночі натрапили на дорогу, якою їхали німецькі машини. Лейтенант вирішив перевірити, що там.
Розділ 4. Зустріч у селі. Поранення командира
Івановський підкрався до села і побачив німецькі машини, антену — схоже, тут розташувався великий штаб. Він вирішив підійти ближче. На городі раптом з'явився німець. Івановський відкрив вогонь, убив німця, але інші німці почали стріляти у відповідь.
Лейтенант кинувся тікати, але німецька куля влучила йому в груди, під руку. Пивоваров відкрив вогонь, прикриваючи командира. Вони втекли в поле, але Івановський був важко поранений.
Пивоваров перев'язав командира і повів його далі від села. Вони йшли полем, падали, знову піднімалися. Івановський плював кров'ю, ледве тримався на ногах. Треба було знайти притулок.
Розділ 5. Дорога з пораненим командиром
Спогади про генерала та підготовку до виходу
Івановський згадав, як кілька днів тому він стояв у штабі армії перед начальником штабу — суворим генералом. Генерал спочатку не хотів слухати лейтенанта, але потім зацікавився його розповіддю про німецьку базу боєприпасів.
Генерал наказав сформувати групу і знищити базу. Перед виходом він вийшов до бійців на подвір'я і по-батьківськи попрощався з ними, назвавши їх синками. Він сказав, що на них уся надія, бо авіація не літає через погану погоду.
Наростаючі труднощі на шляху
Пивоваров знайшов лазню на околиці села. Вони заховалися там. Івановський був дуже слабкий, плював кров'ю, ледве дихав. Пивоваров перев'язав йому груди, напоїв водою. Командир розумів, що довго не протримається.
Вдень вони сиділи в лазні, не виходячи. Пивоваров стежив через щілину — в сусідньому селі були німці. Івановський дрімав, втрачав і знову набував свідомості. Він розумів, що помирає, але хотів дожити до ночі.
Увечері Івановський вирішив відправити Пивоварова в те село, де їх обстріляли, — принести лижі, які вони там покинули. Без лиж Пивоваров не зможе дістатися до своїх. Крім того, лейтенант попросив бійця розвідати, що за штаб у тому селі.
Розділ 6. Притулок у лазні
Пивоваров пішов, а Івановський залишився сам у лазні. Він лежав на лавці, ледве дихав, плював кров'ю. Командир розумів, що Пивоваров може не повернутися — німці його вб'ють або схоплять. Тоді він, Івановський, помре тут один.
Минали години. Івановський дрімав, прокидався, знову засинав. Йому було дуже холодно, він тремтів від морозу. Раптом почулися постріли — десь далеко, в полі. Лейтенант зрозумів — це стріляє Пивоваров, значить, його виявили німці.
Івановський чекав ще кілька годин, але Пивоваров не повернувся. Стало зрозуміло — бійця вбили. Лейтенант залишився зовсім один, без зброї, без сил. Він вирішив піти шукати Пивоварова.
Командир узяв гвинтівку Пивоварова і гранату, вийшов із лазні. Він ледве тримався на ногах, спирався на гвинтівку як на палицю. Івановський пішов по слідах Пивоварова в поле, падав, знову підводився і йшов далі.
Розділ 7. Спогади про Гродно та Яніну
Повзучи по снігу, Івановський згадував своє минуле. Він пригадав, як у червні 1941 року їхав у поїзді до Гродно, де мав служити. У вагоні він познайомився з дівчиною Яніною, яка їхала додому в Гродно. Вона розповідала йому про своє місто, про Німан, про старовинну церкву Коложу.
Увечері вони гуляли містом, Яніна показувала йому визначні місця. Вночі вони пробралися в стародавню церкву, де Яніна демонструвала йому голосники в стінах. Ігор закохався в дівчину.
Вранці 22 червня почалася війна. Німецькі літаки бомбили Гродно. Ігор побіг у штаб, а Яніна залишилася в полі. Більше він її не бачив. Війна розлучила їх назавжди.
Розділ 8. Самотність командира після відходу Пивоварова
Івановський знайшов Пивоварова в чорнобилі. Бійця розстріляли з автомата, він лежав на снігу мертвий, обсипаний снігом. Навколо валялися автоматні гільзи — Пивоваров стріляв, відбивався, але німці вбили його.
Лейтенант сів біля тіла свого останнього бійця. Він розумів, що тепер помре і сам — сил іти далі не було. Але раптом почув гуркіт машини на дорозі. Івановський згадав, що вночі вони натрапили на дорогу, якою їхали німецькі машини.
У лейтенанта з'явилася остання мета — дістатися до дороги з гранатою і підірвати німецьку машину. Це буде його останній бій, його внесок у перемогу. Він залишив гвинтівку Пивоварова і поповз до дороги.
Розділ 9. Повзіння до дороги з гранатою
Початок повзіння до дороги
Івановський повз по снігу до дороги. Він падав, знову підводився, знову падав. Сили залишали його, він плював кров'ю, ледве дихав. Але мета була близько — дорога, по якій їздили німці.
Продовження шляху попри рани
Лейтенант повз кілька годин. Він втрачав свідомість, приходив до тями, знову повз. Мороз пробирав його до кісток, руки й ноги задубіли. Але він повз далі, тягнучи за собою гранату.
Нарешті він доповз до дороги. Впав у канаву, закашлявся кров'ю. Думав, що помре тут, не діставшись до дороги. Але зібрав останні сили, виліз із канави і доповз до колії.
Досягнення дороги та підготовка гранати
Івановський ліг у колії дороги. Тепер треба було підготувати гранату. Але пальці не слухалися, задубіли від морозу. Він довго мучився, поки зміг розв'язати бинт, яким граната була прив'язана до ременя.
Потім довго розгинав чеку гранати зубами. Нарешті граната була готова. Лейтенант ліг у колії і став чекати. Він знав — коли поїде німецька машина, він витягне чеку і підірве її разом із собою.
Розділ 10. Очікування на морозній дорозі
Івановський лежав на дорозі і чекав. Було дуже холодно, він швидко замерзав. Руки й ноги задубіли, він уже не відчував їх. Лейтенант боявся заснути або втратити свідомість — тоді не зможе підірвати німців.
Минали години, але на дорозі нікого не було. Івановський почав сумніватися — чи поїде хтось уранці цією дорогою? Може, доведеться чекати до вечора? Але він не доживе до вечора — замерзне.
Але для цього треба дожити до світанку, вистояти перед диявольською холоднечею цієї жахливої ночі. Виявляється, пережити ніч було так важко, що він став боятися.
Лейтенант кілька разів втрачав свідомість і знову приходив до тями. Він боровся зі смертю, яка підстерігала його на цій дорозі. Але він не здавався — хотів дожити до світанку і виконати свій останній обов'язок.
Нарешті почало світати. Івановський розплющив очі і побачив, що небо посвітлішало. Він дожив до світанку. Тепер треба було чекати німців.
Розділ 11. Останні спогади про минуле
Лежачи на дорозі, Івановський згадував своє життя. Він думав про батька-ветеринара, з яким вони жили вдвох після розлучення з матір'ю. Згадав, як у дитинстві підвів свого друга Митяєва, взявши без дозволу човен коменданта.
Тепер важко й пригадати вже ті села, кладовища, ті ліски й пагорки, де у братських могилах позоставалися вони, його батарейці. За п'ять місяців війни уціліло небагато...
Він думав про Яніну, свою першу і останню любов. Про те, як війна розлучила їх назавжди. Про всіх, кого він втратив за ці п'ять місяців війни — про капітана Волоха, про своїх бійців, про Пивоварова.
Взагалі війна нещадна до кожного... Війна на диво сліпа в стосунках з людьми і далеко не по їх заслугах розпоряджається життями.
Івановський думав про сенс своєї смерті. Він вірив, що його жертва не буде марною, що вона допоможе перемозі. Що всі їхні муки і кров не пропадуть даремно.
Мусить же в цьому бути якийсь, хай не дуже значний, а все ж людський сенс.
Розділ 12. Боротьба з холодом та втратою свідомості
Мороз усе дужче пробирав Івановського. Він відчував, як повільно замерзає, як холод забирається всередину тіла. Лейтенант боровся з холодом, з втратою свідомості, з бажанням заснути. Він знав — якщо засне, то вже не прокинеться.
Він кілька разів втрачав свідомість, але щоразу приходив до тями. Щось у ньому боролося за життя, не давало померти. Це була його остання мета — дочекатися німців і підірвати їх.
Нарешті над полем почало світати. Темрява відступала, небо світлішало. Івановський дожив до світанку. Тепер треба було чекати.
Розділ 13. Остання жертва. Підрив німецької підводи
Вранці по дорозі їхала підвода з двома німецькими обозниками. Вони везли сіно. Івановський сподівався на генерала або полковника, а тут — обозники з сіном. Але іншого не буде — це його остання можливість.
Німці помітили щось на дорозі, спинили коней. Один із них узяв карабін і пішов перевірити. Івановський лежав нерухомо, чекаючи, поки німець підійде ближче. Німець зупинився і почав цілитися.
Німець вистрілив, куля влучила Івановському в плече. Але лейтенант не поворухнувся, прикинувся мертвим. Німець підійшов ближче. Івановський відпустив планку гранати. Пролунав вибух.
Граната розірвалася, убивши Івановського і німця. Підвода перекинулася, кінь бився на землі. Лейтенант Івановський загинув, виконавши свій останній обов'язок. Він дожив до світанку.