Зачарована Десна (Довженко)
Дуже короткий зміст
Українське село, приблизно початок XX століття. Маленький хлопчик Сашко з широко розкритими зеленими очима пізнавав світ, милуючись природою, слухаючи розповіді дорослих та мріючи у густих травах на дідовій косовиці коло річки Десни.
Одним із найулюбленіших людей оповідача був його дід Семен, високий худий старий з сивим волоссям і білою бородою, мудрий і спокійний, любитель сонця й природи, що вмів читати Псалтир і проводив важкі бої на косовицях за кожну копицю сіна.
Батько ж, суворий та працьовитий чоловік з великими розумними очима, важко переживав злидні, працював на полі, мав внутрішню гідність, але часто сварився з рідними. У великодню повінь на Десні він став героєм-рятівником цілого села.
У житті Сашка було багато хлоп'ячих пригод: він досліджував город, смакував городину, ховався від строгих прокльонів прабаби, ловив рибу, слухав неймовірні дідові бувальщини, уявляв навколишній світ повним казкових тварин, небувалих звірів, левів і міфічних істот.
З роками оповідач із трепетом і ніжністю згадував дитинство, в якому Десна посіла особливе місце, подарувавши йому найкращі спогади.
Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя.
Детальний переказ
Поділ на розділи – умовний.
Вступ до спогадів автора про дитинство
У своєму автобіографічному кінооповіданні автор зізнався, що в його реальне життя все частіше вторгалися спогади. Він замислювався, що їх викликало: чи довгі роки розлуки з землею батьків, чи природний процес, коли з віком давно вивчені в дитинстві байки й молитви виринають у пам'яті. А можливо, це було непереможне бажання усвідомити свою природу біля її первісних джерел, згадати перші радощі, вболівання і чари дитячих захоплень.
Родинний город і його багатство
Оповідач згадував, як гарно і весело було в їхньому городі. Коли виходив із сіней і дивився навколо, все було зелене та буйне. Особливо прекрасним сад ставав навесні, коли зацвітав. На початку літа цвіли огірки, гарбузи, картопля, малина, смородина, тютюн, квасоля. А ще соняшники, мак, буряки, лобода, укріп, морква – чого тільки не насаджувала невгамовна мати.
Мати любила повторювати, що нічого в світі так не любить, як саджати щось у землю, щоб проростало. Коли з землі вилазила рослиночка, це приносило їй радість. Город переповнювався рослинами так, що серед літа вони вже не вміщалися в ньому – лізли одна на одну, переплітались, душились, дерлися на хлів, на стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з тину прямо на вулицю.
Дід: характер і мудрість
Дід оповідача був дуже схожий на бога. Коли хлопчик молився, він завжди бачив на покуті портрет діда в старих срібнофольгових шатах, а сам дід лежав на печі і тихо кашляв. Звали діда Семеном. Він був високий і худий, з високим чолом, сивим хвилястим волоссям і білою бородою. У нього була велика грижа ще з молодих чумацьких літ.
Дід пахнув теплою землею і трохи млином. Він був письменний по-церковному і в неділю любив урочисто читати псалтир. Ні дід, ні діти не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало їх як дивна таємниця. Дід любив гарну бесіду й добре слово, мав такт і шанобливість. Він був добрим духом лугу і риби, розмовляв з кіньми, телятами, травами, старою грушею і дубом – з усім живим, що росло і рухалось навколо.
Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи.
Баба та її барвисті прокльони
Мати ненавиділа діда і вважала його за чорнокнижника. Діти не вірили матері і захищали діда, бо псалтир всередині був не чорний, а білий. Зрештою, мати крадькома знищила псалтир, спаливши його в печі по одному листочку, боячись, що він може вибухнути і рознести піч.
Дідова мати, яку звали Марусиною, любила проклинати все, що попадалось їй на очі – свиней, курей, поросят, Пірата, дітей, сусідів. Вона була малесенька й прудка, з видющими й гострими очима, від яких не могло сховатись ніщо у світі. Без прокльонів вона не могла прожити й дня – вони були її духовною їжею.
Коли баба починала проклинати, її очі блищали й червоніли щоки. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі. Вона хрестилася в небо з такою пристрастю, аж торохтіла вся від хрестів.
Перший гріх: крадіжка моркви
Одного разу, тікаючи від дідового кашлю, хлопчик стрибнув з-під порічок прямо в тютюн. Тютюн був високий і густий-прегустий, він саме цвів золотими гронами, над якими носилися бджоли. Хлопчик упав у зелену гущавину й поліз попід листям до огірків. Потім він натрапив на моркву, яку дуже любив.
Оглянувшись, чи не дивиться хто, хлопчик почав виривати моркву. Перша виявилася малою, з великою гичкою, але сама морквина дрібненька, біла і зовсім не солодка. Друга і третя теж були тонкими. Перебравши цілий ряд, він так і не знайшов жодної гарної. Тоді хлопчик посадив усю моркву назад, щоб доростала, і пішов шукати щось смачніше.
Раптом він побачив, що баба снує коло моркви. Хлопчик кинувся тікати, а вона – за ним. Він повалив соняшники і сховався в тютюні. Баба почала проклинати його, звертаючись до матері божої та святих, щоб покарали хлопчика за вирвану моркву.
Релігійні вірування та страшний суд
Оповідач зазначав, що в Україні прості люди в бога не дуже вірили. Персонально вірили більше в матір божу і святих – Миколая-угодника, Петра, Іллю, Пантелеймона. Вірили також в нечисту силу. Самого ж бога не те щоб не визнавали, а просто з делікатності не наважувались утруждати безпосередньо. Прості люди хорошого виховання повсякденні свої інтереси вважали по скромності не достойними божественного втручання.
Налякавшись бабиних прокльонів, хлопчик заховався в малині і почувався поверженим з небес маленьким ангелом. Він боявся поворухнути пальцем, щоб часом мати божа не побачила з неба, що він там у малині. Навіть Пірат дивився з-під смородини на бабу з переляком.
Увійшовши до хати, хлопчик підкрався до страшного божого суду і почав розглядати пекельні кари, змальовані внизу картини. Він намагався зрозуміти, якої кари заслужила його свіжа грішна душа. Йому стало так жаль, що він уже не святий, що він притулив голову до пекла і гірко заплакав.
Старці та відвідувачі села
Одного разу в хаті сталося дві події. Прокинувшись на печі, хлопчик почув, що дід плаче, мати плаче, курка в сінях кудкудаче, і пахне чимсь церковним. А надворі Пірат лютував на старців. Мати підійшла до запічка і простягла на піч руки з ночвами, а в ночвах, сповите в білих пелюшках, лежало дитя – народилася сестричка.
Водночас прабаба лежала на столі під богами. Згорнувши ручечки і посміхаючись, що вже ніхто не буде її дратувати чи докоряти довгим життям, вона лежала тихесенько головою до царів, князів і страшного суду. Закрились її всевидящі вічки, ущухла народна пристрасна творчість, і всі її прокляття немовби вилетіли з хати разом з душею.
Старців налізло повен двір. Богдан Холод, могутній і вже літній їх ватаг, не любив ходити з торбою по хатах. Він був такий страшний, що перед ним запиралися всі двері. Батько ставився із зневагою до Холода, хоч і сам не знав за що – мабуть, за марно погублену силу чи за пропащий богатирський голос.
Батько: сила і внутрішня краса
З усіх старців батько визнавав тільки одного – Кулика, який ходив з бандурою і співав не про божественне. Батько шанував у Куликові зовнішню пристойність митця. Сам же батько, хоч і мав вигляд переодягненого у поганющу одежу артиста імператорських театрів, співати не вмів.
Батько був красивим, з темноволосою головою, великими розумними сірими очима, в яких завжди було повно смутку. Він мав внутрішню високу культуру думок і почуттів. Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Він був дужий і чистий, з білим тілом, блискучим хвилястим волоссям, широкими щедрими руками. Батько любив жарт, точене, влучне слово, розумів такт і шанобливість, зневажав начальство і царя.
Одне, що в батька було некрасиве, – одяг. Він носив такий безбарвний, убогий одяг! Але навіть у ньому батько залишався красивим – стільки крилося в ньому багатства.
Смерть братів і родинне горе
У оповідача було чотири брати-няньки: Лаврін, Сергій, Василько й Іван. Вони рано почали співати і недовго прожили. Коли вони вилізали на тин, сідали рядочком, як горобці, і співали, деякі жіночі тонкі душі не витримували їхніх концертів. Жінки дивилися на них, сумно хитали головами, хрестилися і навіть плакали, самі не знаючи чого.
Брати померли від пошесті всі в один день. Люди казали: «Ото господь забрав їх до свого ангельського хору». Вони справді виспівали всі свої пісні за маленький свій вік, ніби віщуючи коротку свою мить. Сталося це на зелену неділю, коли оповідачеві ще перший рік минав.
Довідавшись на ярмарку в Борзні, що вдома діти загибають з невідомої хвороби, батько мчав додому, нещадно б'ючи коней. Вдома він побачив, що діти вже мертві, один лиш оповідач живий. Батько гірко заплакав: «Ой сини мої, сини! Дітки мої, соловейки!.. Та чого ж так рано відспівали...»
Великодня повінь і рятувальна місія
Оповідач згадував, як вони жили в гармонії з силами природи. Зимою мерзли, літом смажились на сонці, восени місили грязь, а весною їх заливало водою. Весна пливла до них з Десни. Тоді ніхто не чув про перетворення природи, і вода текла куди і як попало. Часом Десна розливалась так пишно, що у воді потопали не тільки ліси й сінокоси, а й цілі села.
Одного разу напередодні Великодня повідь була такою, якої ніхто не пам'ятав. За один день затопило ліси, сінокоси, городи. Поліцейський справник послав до батька оповідача поліцая Макара з наказом рятувати людей на Загребеллі, які потопали. Мати плакала, бо була Пасха, але батько погодився їхати.
Вдосвіта вони підпливали човном до затопленого села Загребелля. Вся загребельська парафія сиділа на стріхах з несвяченими пасками. Батько сидів з веслом на кормі – веселий і дужий. Він почував себе спасителем потопаючих, героєм-мореплавателем, Васко да Гамою. І хоч життя послало йому калюжу замість океану, душа в нього була океанська.
Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнання, всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну. Сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне уява...
Сінокіс на Десні
Збиралися вони на косовицю завжди довго. Мати лаялась і не хотіла відпускати малого сина, боячись, що його з'їдять комарі, він утопиться в Десні, заріжеться косою. Але ніхто не звертав уваги на її прохання, і хлопчик їхав разом з усіма.
До Десни було верстов п'ять дуже складної дороги. Треба було переїхати дві великі калюжі з гнилицями, два мости, потім знову одну гнилицю, два хутори з собаками і село Мале Устє. Далі треба було їхати вздовж річки крутим берегом, потім через річечку бродом, далі на гору і з гори, і знов понад річкою між осик і дубів.
По дорозі косарі гомоніли про різне, злазили з воза перед калюжами й на гору, потім сідали, і хлопчик знову бачив навколо себе вгорі їх велетенські спини, а над спинами і косами, які вони тримали в руках, як воїни зброю, у високому темному небі світили зорі й молодик.
Дивлюсь я на моє небо і повертаю з возом і косарями праворуч і ліворуч, і зоряний всесвіт повертає разом з нами, і я непомітно лину в сон, щасливий.
Дитячі радощі та прості задоволення
Оповідач роздумував про те, що було неприємним і приємним у його дитинстві. Неприємно, коли баба клене або коли довго йде дощ і не вщухає. Неприємно, коли п'явка впивається в жижку, чи коли гавкають чужі пси, або гуска сичить і скубе за штани. Неприємно в одній руці нести велике відро води чи полоть і пасинкувати тютюн.
А приємно обнімати лоша або прокинутись удосвіта і побачити в хаті теля, що найшлося вночі. Приємно бродити по теплих калюжах після грому й дощу, ловити щучок руками, дивитись, як тягнуть волока. Приємно знайти в траві пташине кубло, їсти паску і крашанки, спати в човні, в житі, в просі, в ячмені, у всякому насінні на печі.
Але більше за все на світі оповідач любив музику. Найчарівнішою музикою для нього було клепання коси. Коли тихого вечора, десь перед Петром і Павлом, батько починав клепати косу під хатою в саду, то була найкраща музика. Високий, чистий дзвін коси передвіщав радість і втіху – косовицю.
Природа і розповіді про тварин
Погодою на сінокосі, казали, років з півтораста завідувала ворона. Це була фамільна ворона. Вона возсідала коло куреня на високій сокорині і звідти бачила все, що вони пили, їли, яку рибу ловили. Найголовніше – вона віщувала погоду. Вона бездоганно вгадувала наближення дощу чи грому ще при безхмарному ясному небі.
З усіх мисливців батько визнавав тільки Тихона Бобиря. У Тихона одна нога була коротшою, тоненькою і не розгиналася навіть у сні. Через це все птаство впізнавало його ще здалека і ховалось. Крім того, його рушниця була така старовинна, що її курок мисливець носив завжди в кишені і надівав його вже перед самим пострілом.
Одного разу оповідач з батьком побачили лева на березі Десни. Лев стрибнув і рикнув так, що луна покотилася громом. Пізніше виявилося, що лев утік з клітки мандрівного звіринця після аварії поїзда під Бахмачем. Але його швидко догнали й убили, бо він був лев – його ж у віз не запряжеш, яка з нього користь.
Перший досвід у школі та розчарування
Коли минули косовиця й жнива, поспіли груші й яблука на спаса, хлопчику пошили нові штани з довгими холошами і повели до школи. Учитель Леонтій Созонович Опанасенко, старий, нервовий і сердитий чоловік, носив золоті гудзики й кокарду. Він здавався хлопчику величезним паном, не меншим від справника чи судді.
Учитель спитав хлопчика, як його звуть. Той злякався і прошепотів: «Сашко». Учитель виправив: «Александр!» Потім поставив найбезглуздіше запитання – як звуть батька. Хлопчик відповів: «Батько». Учитель розсердився: «Знаю, что батько. Зовут как?!» Хлопчик не зміг відповісти, і вчитель назвав його нерозвиненим. Батько з сином пішли геть.
Заплющуючи очі, й по цей день я ще не маю темряви в душі. Ще світить мозок мій невпинно і ясно, освітлюючи видиме і невидиме без всякого числа і часом без порядку в безмежній низці картин.
Різдвяні колядки та мрії
Перед Новим роком до хати прийшли дівчата колядувати. Вони співали хлопчику про його майбутнє: «Молодець Сашечко та по торгу ходив, святий вечір...» Вслухаючись у чарівні слова, він почав бачити себе великим молодцем, що ходить по торгу з конем серед крамарів і купців. Кінь у яблуках, з червоною стрічкою в гриві, просив не продавати його і згадати їхні спільні подвиги.
Дівчата співали, що він збирав війська, вибивав ворота у чужі городи, орав поле сизими орлами, засівав поле дрібним жемчугом, мостив мости тесовії, постилав килими шовковії, сватав паняночку з-за Дунаєчку, королеву дочку. І лісами їхав – ліси шуміли. Мостами їхав – мости дзвеніли. Городами їхав – люди стрічали, поздоровляли.
Потім хлопчика переносили вже зовсім сонного на піч. Там він засинав на житі серед пісень, міцно обнімаючи за шию свого яблукатого коня. Там він давав собі слово ніколи не продавати його ні за які скарби. Так і не продав він його по сей день.
Фінальні роздуми про Десну і дитинство
Оповідач розмірковував, чи не занадто він славословить старих своїх коней і село, і стару хату. Він зазначав, що не є прихильником ні старого села, ні старих людей, ні старовини в цілому. Він син свого часу і весь належить сучасникам своїм.
Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє. Чому ж я мушу зневажати все минуле? Невже для того, щоб навчити онуків ненавидіти колись дороге й святе моє сучасне, що стане теж для них колись минулим?
Було в минулому житті його батьків багато плачу, темряви й жалю. Неясні надії й марні сподівання знаходили собі могилу в горілці й сварках. А найбільш, чого їм відпустила доля, – роботи, тяжкої праці. Всі прожили свій вік нещасливо, кожен по-своєму – і прадід, і дід, і батько з матір'ю.
Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м'яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину...