Зачарована Десна (Довженко)
Стислий переказ
Українське село, приблизно початок XX століття. Малий Сашко вразливо і мрійливо сприймав світ навколо себе, багато розмірковував про життя, Бога, природу та людей. Його дитинство проходило серед багатства родинного саду й городу, що пишно цвіли та плодоносили. Там переплітались численні рослини, і все навколо було живе та дивовижне для хлопчика.
Найбільше хлопчик любив свого діда Семена — старого, високого і худого чоловіка з сивою бородою. Дід був неабияким мудрецем, любив природу, риболовлю і особливо сонце, під яким прожив майже сто років і, врешті-решт, помер на погребні під яблунею, коли прийшов його час. Його кашель навіть передбачав погоду. Дідова мати, прабаба Марусина, натомість була злою старенькою, яка невпинно проклинала усе навколо.
Батько Сашка був сильною людиною з гарячим характером, мав темне волосся і великі сірі очі, у яких читався смуток через обмеження в житті. Він часто допомагав іншим, багато працював, і люди любили його за почуття гумору та відвагу. Коли навесні прийшла велика повінь, батько вирушив рятувати людей із затоплених хат, ставши для Сашка символом героїзму.
Сашко зростав, пізнаючи радість перших відкриттів і сум перших гріхів. Після пошкодження городньої моркви він сильно переживав, усвідомивши себе грішним, і став намагатися робити добрі справи. Він часто думав про рідну річку Десну, яка стала для нього символом щастя дитячих років.
Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м'яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах...
Попри всі конфлікти, сварки родичів і труднощі сільського життя, спогади про дитинство й рідну природу були для Сашка дорогоцінними. Уже дорослим, згадуючи їх, він відчував себе щасливішим, багатшим і щедрішим.
Детальний переказ
Поділ на глави є редакційним.
Роздуми автора про спогади та дитинство
На початку оповідання автор зізнавався, що в його повсякденне життя все частіше вторгалися спогади. Він розмірковував, що саме викликає їх: чи довгі роки розлуки з батьківською землею, чи це природний процес, коли з віком давно вивчені в дитинстві байки й молитви виринають у пам'яті. Можливо, причиною було непереможне бажання усвідомити свою природу через ранній досвід біля її первісних джерел.
Багатий город і сад родини
Сашко з захопленням згадував родинний город і сад. Виходячи з сіней, він бачив навколо буйну зелень. Весною сад зацвітав, а на початку літа квітли огірки, гарбузи, картопля, малина, смородина, тютюн, квасоля. Росли також соняшники, мак, буряки, лобода, укріп, морква. Його мати любила садити різноманітні рослини, кажучи, що немає більшої радості, ніж бачити, як щось проростає із землі.
Город був настільки переповнений рослинами, що влітку вони вже не вміщалися в ньому. Рослини переплітались, душились, дерлися на хлів, на стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з тину прямо на вулицю. В саду росло багато малини, вишень, груш. Діти ходили в тютюні, як у лісі, де пізнали перші мозолі на руках.
Дід, подібний до Бога
Коло хати, що стояла в саду, цвіли квіти, а за хатою була стара погребня, на якій любив спати дід. Сашко вважав, що дід був дуже схожий на Бога. Коли хлопчик молився, він бачив на покуті портрет діда в старих срібнофольгових шатах, а сам дід лежав на печі й тихо кашляв.
Діда звали Семеном. Він був високий і худий, з високим чолом, сивим хвилястим волоссям і білою бородою. У нього була велика грижа ще з молодих чумацьких літ. Дід був письменний по-церковному і в неділю любив урочисто читати псалтир. Ні дід, ні діти не розуміли прочитаного, і це надавало тексту особливого, небуденного смислу.
Тисячі тонесеньких дудочок раптом загравали у діда всередині. Кашель клекотів у нього в грудях, як лава у вулкані, довго і грізно, і дуже нескоро після найвищих нот...
Прабаба і її прокляття
Мати ненавиділа діда і вважала його чорнокнижником. Вона крадькома знищила Псалтир, спаливши його в печі по одному листочку, боячись, що він може вибухнути. Дід любив гарну бесіду й добре слово. Він розмовляв з кіньми, телятами, травами, старою грушею і дубом – з усім живим, що росло і рухалось навколо.
Дідова мати, яку звали Марусиною, любила проклинати все, що потрапляло їй на очі – свиней, курей, поросят, Пірата, дітей, сусідів. Вона була малесенька й прудка, з гострими видющими очима. Прабаба могла по три дні не їсти, але без прокльонів не могла прожити й дня. Вони були її духовною їжею і лились з її вуст невпинним потоком.
Пригода з морквою та покарання
Одного разу Сашко, тікаючи від дідового кашлю, стрибнув з-під порічок прямо в тютюн. Він пробирався попід листям до огірків, де були бджоли. Далі хлопчик натрапив на моркву, яку дуже любив. Він почав виривати моркву, але вона виявилась дрібненькою і несолодкою. Перебравши цілий ряд, він не знайшов жодної гарної, тому посадив усю моркву назад, щоб доростала.
Проте прабаба помітила його дії. Вона почала гнівно молитися, звертаючись до Матері Божої та святих, щоб покарали хлопчика за те, що він повисмикував моркву. Сашко, причаївшись у малині, слухав бабині молитви, як заворожений. Він боявся поворухнути пальцем, щоб Мати Божа не побачила його з неба. Навіть Пірат дивився на бабу з переляком.
Релігійні вірування та ікони в хаті
Оповідач зазначав, що в Україні прості люди в Бога не дуже вірили. Вони більше вірили в Матір Божу і святих – Миколая-угодника, Петра, Іллю, Пантелеймона, а також у нечисту силу. Самого ж Бога не зневажали, але з делікатності не наважувались утруждати безпосередньо. Жінки довіряли свої скарги Матері Божій, а та вже передавала Сину чи Святому Духу.
У хаті на білій стіні під богами висіло багато гарних картин – Почаївська лавра, Київська лавра, Ново-Афонський, Симоно-Кананитський монастир. Над лаврами трималися в повітрі Божі Матері з рушниками і білі ангели. Але найстрашнішою була картина Божого Суду, що її мати купила за курку на ярмарку на страх своїм ворогам – бабі, дідові і батькові.
Перший гріх та страх перед пеклом
Картина Страшного Суду була така страшна й повчальна, що на неї боявся дивитися навіть Пірат. Верхню частину картини займав дід і всі святі. Посередині лізли з домовини мерці – одні до раю вгору, інші вниз. Через усю картину серединою і по всьому низу викручувався великий голубий ужака. А під ужакою внизу все горіло, як на пожарі. То було пекло, де горіли грішні душі і чорти.
У нижній частині картини, в окремих клітках, було намальовано щось на зразок виставки чи прейскуранта кар за гріхи. Хто брехун чи дражнився – висів у вогні на гаку за язик. Хто не постує – за живіт. Хто їсть нишком у піст стоянку чи жарить яєчню з салом – той на гарячій сковороді голим задом, хто лаявся – лизав сковороду язиком.
Після пригоди з морквою Сашко вперше відчув себе грішним. Він підкрався до картини Страшного Суду і почав пильно розглядати пекельні кари. Хлопчик думав, якої ж кари заслужила його свіжа грішна душа. Йому стало так жаль, що він вже не святий, а приречений на вічне пекло, що він притулив голову до картини і гірко заплакав.
Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнавання, всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну.
Спроба поважати старших людей
Відчуваючи себе грішним, Сашко вирішив творити добрі діла для поновлення святості. Він вирішив не їсти скоромного цілий тиждень, носити дідові воду на погребню і ходити до церкви. Потім хлопчик подумав, що треба шанувати великих людей, бо дід казав, що за це прощається багато гріхів на тому світі.
Сашко надів стареньку дідову шапку, що пахла котами, і вийшов за ворота. Вулиця була порожня, лише коло крамниці сидів крамар Масій. Але перед ним хлопчик не хотів знімати шапку, бо дід казав, що у Масія не було душі. Тоді Сашко пішов до старого сусіда Захарка, який був ковалем. Хлопчик привітався, знявши шапку, але дід його не помітив. Коли ж Сашко спробував привітатися втретє, Захарко розгнівався і прогнав його.
Приємні й неприємні речі дитинства
Повернувшись додому, Сашко ліг у човні на дідове хутро і почав міркувати про приємні й неприємні речі в житті. Неприємно було, коли баба клене, коли довго йде дощ, коли п'явка впивається в жижку, коли гавкають чужі пси, коли гуска сичить і скубе за штани. Неприємно носити велике відро води, полоти й пасинкувати тютюн, ходити босому по стерні, сміятись у церкві.
А приємно було обнімати лоша, бродити по теплих калюжах після грому й дощу, ловити щучок руками, дивитись, як тягнуть волока, знайти в траві пташине кубло, їсти паску і крашанки. Приємно, коли весною вода заливає хату й сіни, спати в човні, в житі, в просі, в ячмені. Приємно, коли яблуко, про яке думали, що кисле, виявляється солодким.
Сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та отроцтва, нічого не бачить вона дорогого, небуденного, ніщо не гріє її...
Дідова любов до сонця та смерть
Більш за все на світі дід любив сонце. Він прожив під сонцем близько ста літ, ніколи не ховаючись у холодок. Так під сонцем на погребні, коло яблуні, він і помер, коли прийшов його час. Дід також любив кашляти. Кашляв він часом так довго й гучно, що ніхто не міг його як слід передражнити. Його кашель чув увесь куток, а старі люди по дідовому кашлю навіть вгадували погоду.
Коли сонце добре припікало, дід аж синів увесь від кашлю і ревів, як вовк чи лев, хапаючись обома руками за штани, де була грижа, і закарлючуючи догори ноги. Тоді Пірат, що спав біля діда на траві, схоплювався і спросоння тікав у любисток, звідки з переляку гавкав на діда. Дід просив собаку не гавкати, але той продовжував, а дід знову починав кашляти.
Батько — красива і сильна людина
Одного разу в хаті Сашка сталося дві події. Прокинувшись вранці на печі, де спав у зерні, хлопчик почув, що в хаті коїться щось незвичайне: дід плакав, мати плакала, курка в сінях кудкудакала. Виявилося, що мати принесла дівчинку, а прабаба померла. Сашко був щасливий, що в хаті стало просторіше і світліше після смерті прабаби.
Батько Сашка був надзвичайно гарною людиною. Голова в нього була темноволоса, велика, з розумними сірими очима, в яких завжди було повно смутку через неписьменність і несвободу. Він був дужий і чистий, з білим тілом, блискучим хвилястим волоссям, широкими щедрими руками. Батько любив жарт, точене влучне слово, розумів такт і шанобливість, зневажав начальство і царя.
З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів — він годивсь на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав...
Повінь на Великдень та порятунок людей
Одного року напередодні Пасхи сталася велика повінь. Вода прибувала з дивовижною швидкістю, за один день затопило ліси, сінокоси, городи. Поліцейський справник послав до батька Сашка великого поліцая Макара з наказом рятувати людей на Загребеллі, які потопали. Мати була проти, бо це був Великдень, але батько погодився.
Батько з Сашком пливли човном до затопленого села. Картина була незвичайна, наче сон чи казка. Осяяний сонцем, перед ними розкрився зовсім новий світ. Вода, хмари, плав – все пливло, неслося вперед, шуміло, блищало на сонці. Вони гребли з усіх сил під керівництвом батька, який почував себе спасителем потопаючих, героєм-мореплавцем.
Вода прибувала з великою люттю. Село опинилося на острові, який почав зникати під водою. Вода ввірвалась у хати через двері й вікна. Ревла худоба по кошарах, коні позаклякали на припонах по шию у воді, свині потопились. Вода дійшла до церкви, до самих царських врат. Затонуло все село, крім хати Яреми Бобиря, який знав прикмети і заздалегідь підготувався до повені.
Брати-няньки та їхня рання смерть
Сашка змалечку доглядали чотири няньки – його брати Лаврін, Сергій, Василько й Іван. Вони недовго прожили, бо рано, казали, співати почали. Хлопці вилізали на тин, сідали рядочком і співали. Ніхто їх не вчив, але вони знали багато пісень. Коли брати померли від пошесті в один день, люди казали, що Господь забрав їх до свого ангельського хору.
Це сталося на Зелену неділю, коли Сашкові ще перший рік минав. Батько, дізнавшись на ярмарку про біду, мчав додому, нещадно б'ючи коней. Вдома він побачив, що всі діти мертві, лише Сашко живий. Батько гірко плакав над дітьми, називаючи їх соловейками та орлятами. У великому розпачі він прокляв ім'я Боже і вигнав попа з двору, заявивши, що сам ховатиме дітей.
Косовиця на Десні та нічні зорі
Після Спаса, коли поспіли груші й яблука, Сашка повели до школи. Учитель Леонтій Созонович Опанасенко, старий, нервовий і сердитий чоловік, носив золоті ґудзики й кокарду. Він здавався хлопчику величезним паном. Під час знайомства вчитель запитав, як звати хлопчика, але той засоромився і не зміг відповісти, як звуть його батька. Учитель назвав Сашка нерозвиненим, і вони з батьком пішли геть.
Збирались на косовицю завжди довго. Мати не хотіла відпускати Сашка, боячись, що його з'їдять комарі, він утопиться в Десні або заріжеться косою. Але ніхто не зважав на її прохання. Нарешті віз рушав, і вони їхали до Десни. Сашко лежав на возі, оточений спинами діда, батька і косарів. Його везли в царство трав, річок і таємничих озер.
Дивлюсь я на моє небо і повертаю з возом і косарями праворуч і ліворуч, і зоряний всесвіт повертає разом з нами, і я непомітно лину в сон, щасливий.
Сутички за сіно між родичами
Сінокіс у них був гуртовий. Його ніхто не міг поділити, бо кожен боявся, що йому припаде та третина якраз на коліні Десни, яку щороку ріже нещадно весняна вода. Тому косили і гребли гуртом, а потім ділили копиці. Проте при розподілі копиць жодна косовиця не кінчалася миром. Завжди комусь здавалось, що його обдурили на одну копицю.
Тоді батько, дядько і дід починали лаятись, а потім битися. Вони билися великими кілками, граблищами, держаками вил. Часом вони ганялись один за одним з сокирами, гукаючи так голосно і страшно, що луна йшла по Десні. Особливою відвагою і хоробрістю відзначався дід. Під час бою він весь палав, його груди ходили ходором, а з них виривався бойовий клич: "Сибір нашого царя!"
Завершальні роздуми про Десну та дитинство
Оповідач зазначав, що він не є прихильником ні старого села, ні старих людей, ні старовини в цілому. Він син свого часу і належить сучасникам. Але коли він звертається до спогадів дитинства, то робить ту "помилку", яку роблять і робитимуть душі народні живі всіх епох і народів, згадуючи про незабутні чари дитинства.
Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя.