Знак біди (Биков)
Стислий переказ
Білорусь, хутір Яхимівщина, 1942 рік. Літнє подружжя Степанида та Петрик жило на віддаленому хуторі під час німецької окупації.
Спочатку німці відремонтували міст біля хутора і розташувалися на їхньому подвір'ї. Вони забрали корову Бобовку, курей, знущалися з господарів. Після від'їзду німців на хутір прийшли місцеві поліцаї на чолі з Гужем, який мстився Степаниді за те, що його батька колись розкуркулили.
Поліцаї вимагали самогон, погрожували розправою. Одного разу вночі німці застрелили німого пастушка Янку, який приходив до хутора. Степанида відчувала провину за його загибель, бо саме вона просила хлопця доглядати за її коровою.
Петрика забрали поліцаї за те, що він не віддав їм достатньо самогону. Його катували і волокли за кіньми до містечка. Степанида залишилася сама. Вона дізналася від Корнила про бомбу і вирішила підірвати міст, щоб завадити німцям.
Корнило привіз бомбу на хутір, але його незабаром заарештували. Степанида самотужки закопала важку бомбу у виярку, сподіваючись знайти когось, хто допоможе її встановити під мостом.
Поліцаї прийшли на хутір, вимагаючи показати, де схована бомба. Степанида відмовилася здаватися.
Степанида вже знала, що треба зробити, тільки налякалась від думки, що може спізнитися. Навколішки полізла під жорна й напотемки тремтячими руками викотила звідти важкий бутель із гасом.
Вона підпалила комірчину разом із собою, щоб не видати таємницю бомби. Поліцаї не наважилися гасити пожежу, боячись вибуху. Степанида загинула у вогні, а бомба залишилася схованою у виярку, чекаючи свого часу.
Підробний переказ за розділами
Назви розділів у переказі — умовні.
Вступ. Спустошена садиба як знак давньої біди
Від колишньої розкішної хутірської садиби залишилися лише малопомітні сліди: наріжний камінь підмурка, невеликий горбочок битої цегли та дві гранітні приступки. Природа поступово відвойовувала територію – вільшняк захопив значний шмат поля. На місці колишньої комірчини буйно розрісся густий кущ свербиусу, оточений високими заростями лопухів, кропиви та малини. Від криниці не залишилося жодного сліду. На розі колишнього будинку виросла колюча груша-дичка. З боку дороги хутірська садиба майже не відрізнялася від дикої природи. Єдиною помітною ознакою минулого була одна з двох лип – обпалена і однобока, з товстим стовбуром, у якому зяла широка щілина дупла.
Ворони, може, щось пам’ятали, а може, своїм пташиним інстинктом відчували у цьому дереві лиховісну прикмету нещастя, знак давньої біди.
Цей фатальний знак лежав на всьому, що залишилося від садиби. Проте серед цієї картини повного занепаду був один світлий образ – тонка молода липка, яка тільки-но викинула свої перші листочки. Вона здавалася гостею з іншого світу, втіленням надії на нове життя. Решта всього належала минулому, підкореному тліном і небуттям. Однак існувало те, що не підвладне часові – всеосяжна людська пам'ять, яка має одвічну здатність перетворювати минуле в теперішнє.
Розділ 1. Степанида пасе корову біля гостинця; наближення німецьких військ
Степанида пасла свою корову Бобовку біля гостинця, насолоджуючись осінньою прохолодою. Вона згадувала недавнє минуле, коли гостинцем рухалося безліч військ, гармат та машин. Одного вечора рух на дорозі різко зменшився, і двоє командирів повідомили, що тут буде бій, порадили евакуюватись. Злякавшись, Степанида відвела Бобовку до Овечої Балки, тоді як її чоловік залишився доглядати садибу. Вона переховувалася в березовому гаю всю ніч і наступного півдня, поки не почула вибухи. Коли все затихло, вона боязко повернулася додому, де знайшла чоловіка цілим і неушкодженим.
Після відходу червоноармійців настало нове життя під німцями. Колгоспи розпустили, і Степанида відправила чоловіка за своєю колишньою кобилою, але той повернувся ні з чим. Вона розуміла, що від німців неможливо сховатись. Хутір Степаниди знаходився у віддаленому місці, що давало їй деякий спокій. Їй було боляче за своїх дітей – сина, якого взяли в армію, і доньку, яка поїхала вчитись до Мінська. Вона не знала, чи живі вони після початку війни.
Вона бачила свою садибу здалеку і намагалася угледіти чоловіка. Степанида продовжувала йти за коровою, коли почула голос і побачила верткого пса Рудька, що належав німому пастушку Янці Гончарику з Висілків.
Янка, довгоногий підліток у засмальцьованій сорочці, завжди викликав у неї жалість. Він спілкувався гортанними вигуками та жестами. Вона часто пригощала його хлібом або шкварками. Янка сідав біля дороги, стискаючи руки від холоду. Степанида пропонувала йому піти взяти одежину, обіцяючи доглянути за його коровами. Янка розумів її, залишив своїх корів і бігом прямував до Висілків.
Одна з корів Янки відставала. Повернувшись на гостинець, вона бачила, як Янка біжить назад від соснячка, його шалений біг викликав у неї тривогу. Янка кидався до передньої корови, підганяв її батогом і завертав все стадо назад. Він щось голосно кричав, його обличчя було спотворене страхом. Степанида, розуміючи, що в сосняку є небезпека, завертала свою Бобовку. Вони поспіхом заганяли стадо у зарості біля болота. Степанида підходила до Янки, який намагався їй щось пояснити. Вона вирішила сама піти перевірити.
На дорозі було тихо. Степанида йшла поза канавою, по стежці. Вона довго вдивлялася у кінець дороги, слухала, але нічого не чула. Коли вона майже доходила до сосняка, її слух вловив стук – щось забивали. Вона здогадувалася, що це може бути міст. Степанида сповільнювала ходу, потім заходила у гущавину сосняка. Вона майже бігом долала хвойний пагорбок і обережно визирала на заплаву. З боку мосту вже чути був гамір. Відхиливши гілку, вона побачила щось, що на мить змусило її серце завмерти.
Розділ 2. Петрик розмірковує про майбутнє під окупацією; спогади про своє життя
Петрик розмірковував над невідомим майбутнім під німецькою окупацією, його мучили питання про долю та тривалість війни. Незважаючи на загальну невизначеність, повсякденне життя на хуторі Яхимівщина здавалося незмінним: був хліб, картопля, жито, корова, підсвинок та кури. Він розмірковував про те, як його життя проходило на цій землі, і що війна стала втручанням у спокійну старість.
Петрик оглядав своє обійстя, відчуваючи дивну суміш звички та відчуженості. Він зауважував стан хати, що хоч і стара, але ще міцна, а також стареньку комірчину. Він згадував, що її ставили ще за панщини. З усієї забудови йому здавалося, що клуня біля хліва була найновішою, збудована ним та його сином. Однак тепер син десь на війні, і його доля невідома. Петрик підходив до криниці, яка давала смачну воду.
Раптом Петрик бачив, як корова Бобовка біжить по картоплиську, а за нею поспішає стривожена Степанида. Вона повідомляла, що на гостинці німці лагодять міст. Ця новина вражала Петрика. Степанида була стурбована, що німці заберуть усе, особливо кабанчика. Подружжя вирішувало сховати кабанчика. Степанида вела Петрика до старої повітки за комірчиною. Петрик швидко розчищав її, створюючи загородку, куди потім Степанида дбайливо заводила їхнього підсвинка.
Коли справа доходила до курей, Петрик розумів складність їх приховування. Найбільше занепокоєння викликала доля корови Бобовки. Петрик пропонував відвести її до родички в Берестівку, але Степанида рішуче відмовлялася. Врешті-решт Степанида пропонувала відвести Бобовку в Овечу Балку. Петрик погоджувався з цим планом.
Розділ 3. Візит поліцаїв Гужа і Колондьонка; погрози Степаниді
Петрик і Степанида лягали спати після вечірніх клопотів, намагаючись заспокоїти тривогу. Петрик молився і сподівався, що гості скоро поїдуть. Він чув, як Степанида ворочалася. Степанида згадувала про вчителя і односельця, яких повісили. Петрик відмахувався від цієї теми. Вони більше не говорили, і Петрика долав тривожний сон.
Він прокидався рано, розмірковуючи про те, як жити у світі, де старі опори зруйновані. Петрик думав про сина, якого, ймовірно, вже немає в живих, і про доньку. Під ранок він дрімав і прокидався від тупоту Степаниди. Петрик неохоче піднімався, готуючись до щоденних справ. Раптом він помічав на дорозі до хутора дві постаті. Петрик одразу впізнавав у них висілківських поліцаїв – Гужа і Колондьонка, обох з гвинтівками та білими пов'язками.
Петрик ховався в сінях, спостерігаючи за ними. Він відчиняв двері, коли Гуж стукав. Гуж жартуючи заходив до хати. Вони відмовлялися сідати, оглядали хату. Гуж питав Петрика, чи досі він грає на скрипці. Петрик заперечував. Гуж згадував, як Петрик грав на весіллі, і потім вимагав горілки. Петрик казав, що горілки немає. Тоді Гуж діставав пляшку і ставив її на стіл.
Гуж починав розпитувати про Степаниду, називаючи її активісткою. Петрик намагався відмовитися, але Гуж нагадував йому, як Степанида працювала при совєтах. Гуж наказував йому випити за побєду над більшовиками. Раптом у дворі чути був рух, і Колондьонок повідомляв, що прийшла стара. Петрик тривожився за Степаниду.
Степанида заходила до хати, віталася. Гуж насміхався з неї. Степанида починала провокаційну розмову. Гуж називав її розумною активісткою. Степанида відповідала, що їй нічого зрікатися. Гуж запитував, чому вона швендяє по полях. Степанида відповідала, що виганяла корову.
Гуж вимагав закуски. Степанида спалахувала. Петрик кричав, щоб вона мовчала. Гуж зловісно регочів і питав Петрика, чи знає він, що німці роблять з такими, як вона. Він стукав кулаком по столу і відповідав: Вішають на телефонних стовпах! Петрик намагався виправдати дружину. Гуж оголошував її комуністкою.
Гуж несподівано говорив, що Петрик має дякувати його доброті. Гуж вимагав, щоб Петрик носив йому горілку. Гуж попереджав, що ще зазирне. Степанида поверталася з огірками. Гуж погрожував їй. Гуж радив Петрикові привчити дружину, бо інакше вона конопляної петлі дочекається.
Розділ 4. Степанида сварить Петрика за гостинність до Гужа; розмова про війну
Петрик сидів за столом, сумно підперши голову. Його дружина Степанида лаялася з порога, докоряючи йому за частування Гужа. Вона обурювалася тим, що Петрик не подбав про господарство. Петрик намагався виправдатися. Степанида заявляла, що не буде частувати німців і піде з коровою в ліс. Петрик відповідав, що обійдеться без неї. Він розмірковував, що Гуж, хоч і пияк, є владою, і з ним треба ладнати.
Розділ 5. Приїзд німців на хутір; облаштування польової кухні
Осінній ранок розпочинався для Степаниди з дощу. Прокинувшись на світанку, вона чула шепіт дощу за стіною. Вона виявляла калюжу в сінях через дірку в стрісі. Її чоловік Петрик ще спав. Тим часом розвиднювалося. Дощ дрібно сіявся. Раптом ворона на липі починала каркати, що викликало у Степаниди тривожні передчуття. Вийшовши з хліва, вона думала про те, щоб кинути корові сіна. Проте її думки перериває приглушений гуркіт. Визирнувши за паркан, Степанида бачила щось величезне, сіре й тупоносе, що наближалося дорогою. Це виявлялася машина. З машини вистрибував колишній сільський учитель, який повідомляв, що німецька команда оселиться в їхньому будинку.
Розділ 6. Прибирання хати для німців; офіцер стріляє в портрет Сталіна
Двоє німців клопоталися біля кухні на подвір'ї, а Петрик сидів біля вікна. Він розмірковував про необхідність прибирання в хаті. Петрик починав прибирання, пересуваючи всі речі з хати в сіни. Він виносив начиння, ганчір'я, кожух. Хата ставала майже порожньою. З'являлася Степанида, яка лала Петрика за те, як він миє підлогу. Німець з'являвся в сінях і осміхався. Німець приносив відро гарячої води. Петрик щиро дякував йому. З'являлася машина, з якої виходили близько десяти німців. З кабіни вилазив офіцер у чорному плащі. Офіцер заходив до хати з фельдфебелем. Німці починали заносити складані металеві ліжка. Фельдфебель кликав Петрика в хату. Офіцер запитував, вказуючи на стіну, де на обклеєних газетах чорніло знімок першотравневого свята в Москві з портретом Сталіна. Петрик розумів, що це біда. Офіцер дістав пістолет і стріляв у портрет Сталіна на стіні, кажучи Капут!
Розділ 7. Степанида доїть корову; фельдфебель б'є її ланцюжком
Після сніданку німці знову сідали у машину, цього разу без офіцера. Петрик пригнічено сидів у комірчині. Степанида, оговтавшись від переляку, спостерігала за подвір'ям. Вона вирішувала погодувати поросятко. Жінка більше турбувалася про корову Бобовку. Вона йшла на узлісся, де знаходила череду та Янку. Повернувшись, вона бачила, що німці вже на подвір'ї. Один з німців радісно кричав: О, матка, млеко! Бобовка також відчувала небезпеку. Один з німців кричав Млека! Млека! Степанида доїла корову під пильним поглядом німців. Вона насилу надоювала піввідра молока. Петрик зауважував, що цього молока замало. Степанида рішуче відповідала, що вистачить. У цей момент фельдфебель кричав Хальт! Ком! і вимагав більше молока. Степанида пояснювала, що більше молока немає. Фельдфебель не вірив і наказував доїти корову. Коли відро було повне, фельдфебель кричав Ґенуґ! і люто дивився на Степаниду. Петрик падав на коліна, благаючи німця не чіпати її. Замість револьвера німець діставав ланцюжок і кілька разів бив Степаниду по плечу та шиї.
Розділ 8. Безсонна ніч Петрика; німці б'ють ворону та труять яблуні; убивство корови Бобовки
Петрик провів безсонну ніч, слухаючи чужу мову німців. На світанку він задрімав. Прокинувся він від гавкоту і побачив роздратованого кухаря з рушницею. Петрик вирішував залишатися в комірчині. Ранок був теплим. Німці роздягалися, милися біля криниці. Двоє німців прикріпили вбиту ворону до найвищого кілка на тину. Раптом з'являвся офіцер, який вистрілив з пістолета у ворону. Цей інцидент викликав обурення Петрика, коли він почув, як німці трусять його яблуню. Він побачив, як один німець трясе яблуню. Петрик спробував дорікнути їм. У відчаї Петрик назвав їх злодіями. У цей момент пролунали постріли біля хліва. Петрик побачив фельдфебеля з револьвером, який стріляв у курей. Фельдфебель побачив Петрика і покликав його. Він розлючено запитав, чому немає молока. Петрик відповів, що корова пасеться. Фельдфебель наказав привести корову до хати. Петрик пішов шукати Степаниду та Бобовку. Степанида, дізнавшись про вимоги німців, вирішила видоїти корову прямо в траву. Петрик тягнув корову, а Степанида підганяла. На хуторі німці продовжували шуміти. Зайшовши на подвір'я, Петрик побачив, що німці грають у м'яч. Німець почав доїти, але відро швидко виявилося майже порожнім. Фельдфебель, розлючений, запитав, чому немає молока. Петрик збрехав, що корова тільна. Фельдфебель, розстебнувши кобуру, повільно витягнув револьвер. Петрик очікував пострілу в себе, але фельдфебель відштовхнув його і вистрелив у вухо Бобовки. Корова покірно впала і померла на подвір'ї.
Розділ 9. Степанида ховає гвинтівку в криниці вночі; вбивство Янки німцями
Степанида не дуже горювала за вбитою коровою Бобовкою. Вона не боялася своїх людей. Сидячи у комірчині, Степанида чула, як німці знімали шкіру з Бобовки. Петрика не було. Степанида сиділа сама в сутінках. Вона чула сильні удари та тріск. Четверо чоловіків рубали тушу Бобовки сокирою. За зиму лосёнок перетворився на молодого лося. Весною запахло молодою травою, і він затосковав. Його друг-бичок підріс. Він перестрибував через забор і втікав у ліс. Одного разу лісник привязав його до телеги, накинув на голову мішок, відвів у заказник і відпустив. До вечора він набрів на лося, який кинувся на нього. Він зрозумів, що родич гонить його зі своєї території, і повернувся до місця, де розстався з лісником. Поступово він привик до пущі. Одного разу він зустрів жінок у резинових чоботях. Він радісно підбіг до них. Але жінки стали кричати і кидатися палками. Розійшовся чутка про лося, який не боїться людей, і в пущу прийшли браконьєри. Шукати його довго не довелося. Він мирно їв листя, розглядав двох чоловіків. У низькорослого браконьєра тряслися руки, тоді високий взяв рушницю і вистрілив.
Вона знала — її кінець наближався швидко і невблаганно, і тільки думала: за віщо? Що вона зробила не так, супроти Бога й сумління, чому така кара впала на неї, на людей?
Розділ 10. Обшук комірчини через зниклу гвинтівку; Гуж б'є Петрика
Розділ починався рано вранці, коли Петрик чув, як німці прокидалися. Він спостерігав за ними з комірчини. Він розмірковував про з'їдену німцями корову Бобовку. Надворі світлішало. Петрик помічав, що Степанида лежала, закутавшись. Коли він збирався вставати, до комірчини несподівано вривалися двоє німців. Вони обшукували комірчину. Петрик запитував Степаниду, що шукають німці. Він помічав, що німці схвильовано щось обговорювали на подвір'ї. Пошуки закінчувалися безладом. Петрик чув знайомий звук струни і лякався. Знову в комірчині, Петрик повідомляв Степаниді про втрату скрипки. Він бачив у вікно, як німці шикувалися у дві шеренги з гвинтівками. Після закінчення нотації солдати розходилися. Фельдфебель викликав Петрика жестом. Німці сідали у машину. Фельдфебель вів Петрика на город, де наказував йому викопати офіцерський клозет. Петрик навіть радів такому завданню. Він бачив, як машина від'їжджала. Неподалік на снігу стояв незнайомий чоловік у чорній шкірянці. Петрик і Гнат Дубосій важко копали жорству. Колондьонок суворо стежив за ними. Гнат обурювався. Колондьонок кричав на них. Гнат попросив відійти по нужді, але поліцай наказав йому робити це в ямі. Гнат спробував вилізти з ями, і Колондьонок вистрілив у повітря. Вони продовжували копати до вечора. Вже в сутінках з'являвся Гуж, п'яний. Петрик ледве тримався на ногах від голоду. Він повернувся додому. Петрик попросив її принести скрипку, кажучи, що відігрався вже.
Розділ 11. Степанида на німецькій кухні; Петрик грає на скрипці для німців; постріли біля хати
Степанида переживала ранок після нічної облоги. Вона розуміла, що її ніхто не бачив під час нічного інциденту з гвинтівкою. Німці відходили, залишаючи лише кухаря, який наказував Степаниді допомагати на кухні. Вона виконувала роботу повільно. Німці поверталися лише перед смерком. Петрик тим часом закінчував облаштовувати офіцерський туалет. Степанида ховалася в комірчині. Осінній день ставав похмурим. Німці швидко розбирали їжу біля кухні. Коли надворі ставало тихіше, Степанида збирала залишки картоплі та крупи для поросятка. Вона виходила із сіней, наткнувшись на вартового. Вона поверталася в комірчину. Степанида сиділа на сінничку, поки не приходив Петрик. Він розповідав, що офіцер похвалив його. Степанида думала про поросятко. Вона просила Петрика попросити дозволу пошукати курей. Петрик хрестився і йшов до дверей. Степанида чула, як він стукав у двері хати. Згодом з хати лунали звуки скрипки. Вона відчувала сумну радість. Він грав Купалинку. Потім Петрик грав інші мелодії. Слухаючи, Степанида відчувала роздратування. Петрик довго грав. Приблизно через годину Петрик повертався. На запитання про курей він зізнавався, що забув спитати. У гніві Степанида кидала скрипку в темний куток. Раптом лунав постріл біля хати. З хати вибігали німці. Над подвір'ям спалахувала яскрава ракета. Петрик схвильовано припускав, що німці можуть спалити хату. Німці побігли до яру. Степанида думала, що вони побачили поросятко. Вона чула розмову біля ґанку. Вона не розуміла, звідки тут бандити. Петрик продовжував хвилюватися. Вона чула, як хтось біжить попід стіною. Ракети ще кілька разів висвітлювали подвір'я. Раптом вони чули наближення німців. Німці поверталися на садибу. Степанида бачила крізь вікно, як німці тягнули щось важке. Офіцер світив ліхтариком. Степанида казала Петрику, що когось убили. У сінях лунав стукіт. Фельдфебель кликав Петрика. Петрик хрестився і йшов. Степанида залишалася в темряві. Коли Петрик швидко повертався, вона не запитувала, хто там. Петрик повідомляв пошепки: Янку вбили. Степанида провалювалася в темряву.
Розділ 12. Спогади про колективізацію; засідання комбіду щодо розкуркулення Гужова
Один зі звичайних днів на хуторі Степаниди перетворювався на незвичайний. Вона чекала дітей зі школи. Несподівано Степанида бачила, як до хутора біжить хлопчина, який працює посильним у сільраді. Він приносив звістку від одноокого голови сільради, що збирається засідання комітету бідноти. Для Степаниди це було дещо нове. Вона згадувала, як напередодні на сходах у Висілках активісти намагалися агітувати селян вступати до колгоспу. Вона також думала про лікнеп. Степанида швидко збиралася і вирушала до сільради. Дорогою вона тривожилася. Космачов переконливо розповідав про переваги колгоспного життя. Голова Лявон Багатько підтримав Космачова, голосував за організацію колгоспу і першим записався. Степанида, бувши біднячкою, погоджувалася вступити до колгоспу. Вона спочатку хотіла закликати Корнила, але відчувала його страх. Тоді вона називала Ладимира Багатька. Ладимир неохоче погоджувався і закликав Антося Недосєку. Антось закликав Івана Гужова. Степанида раділа, що ланцюжок пішов. Однак радість Степаниди виявилася передчасною, оскільки Гуж відмовлявся вступати до колгоспу. У сільраді знову виступав Космачов. До сільради приїжджав Новик, колишній хлопець, який став начальником. Степанида помічала його суворість. Засідання комбіду починалося з гострої критики Новика на адресу Лявона. Новик звинувачував Лявона у правому ухилі. Лявон намагався пояснити, що розкуркулювати нікого. Новик розпалювався. Лявон нагадував про свою пролиту кров. Новик заспокоювався і пропонував розкуркулити Івана Гужова. Лявон сумнівався. Новик наполягав. Степанида не погоджувалася. Новик агресивно відповідав. Степанида вагалася. Лявон також не розумів. В цей момент до хати вривався молодий Василь Гончарик. Він вітався з усіма. Він запитував, про що йдеться. Степанида пошепки повідомляла, що Гужа розкуркулюють. Новик підтверджував це. Лявон заперечував. Але Антось Недосєка раптом згадував, що Гуж наймав старого діда. Новик радів. Молодший Недосєка додавав, що й інші допомагали Гужу жати. Новик вважав це достатнім і пропонував голосувати. Степанида хвилювалася. Вона розуміла логіку Новика. Але їй було шкода старого Гужа. Вона не могла переступити через цю жалість. Лявон пригнічений пропонував голосувати. Новик перебивав його. Новик, його брат Недосєка піднімали руки за. Лявон не піднімав руки. Новик розчаровано зазначав, що голосів за і проти порівну. Новик гнівно докоряв Василю. Він давав Василю три хвилини. Степаниду трясло. Василь поміркувавши вирішував проголосувати за. Новик задоволено констатував, що рішення про розкуркулення Івана Гужова прийнято.
Розділ 13. Степанида на лікнепі; розмова з Анютою; сварка з Петриком через скрипку
Розділ починався з філософських роздумів про неможливість людини передбачити своє майбутнє. Степанида відвідувала заняття лікнепу, де добре читала заданий матеріал. Після занять пізно ввечері Степанида та Анюта йшли разом. Анюта почувалася невеселою. Виявлялося, вона домовилася з Василем Гончариком одружитися на Восьме березня. Степанида схвалювала вибір. Причиною смутку Анюти було те, що Василь не хотів вінчатися у церкві. Степанида намагалася заспокоїти Анюту. Анюта просила Степаниду поговорити з її батьком. Степанида погоджувалася. Вони розходилися. Степанида згадувала своє минуле. Після революції її життя змінилося на краще. Спочатку вони добре зажили. Однак життя на своїй землі було важким. Петрик працював невпинно. Коли народилася їхня донька Феня, Степанида занепала здоров'ям. Він зламав ключицю. Це призвело до голодного року. Степанида дійшла висновку, що так не розбагатієш. Вдома Степанида застала Петрика, який перебирав папірці. Він щойно приїхав. Степанида запитувала про комуну. Петрик запитував про її успіхи в організації. Степанида розповідала, що вирішено розкуркулити Гужа. Петрик дивувався і обурювався. Степанида пояснювала, що Гуж ще й саботував створення колгоспу. Петрик переживав. Він згадував розмову з мужиком зі станції. Степанида відмахувалася. Вона запитувала, чи купив Петрик гас. Петрик казав, що гас купив лише літр. Замість чобіт він приносив скрипку. Степанида обурювалася його безглуздою покупкою. Петрик виправдовувався. Степанида сердилася і плакала.
Розділ 14. Спогади про весну після революції; розподіл землі; самогубство пана Яхимовського
Описувалася весна, що настала після довгої війни. Степанида з Петриком щойно побралися, жили в комірчині у пана Яхимовського. Вони посварилися вранці перед походом до церкви. Старий Яхимовський спостерігав за ними. Тиждень тому він пустив їх на хутір. Раніше Петрик наймитував. Він помічав дрібні господарські справи. Він розмірковував про війну. Петрик розмірковував про війну, яка стала втручанням у спокійну старість. Він вагався, чи вони раптово озвіріли під примусом. Петрик за натурою був тихим. Таким був і його дід. Тепер же світ змінився. Згадуючи початок окупації, Петрик пригадав, як навідувався до містечка. Одного разу біля пожежної станції він чув розмову мужиків. Це сподобалось мужикам. Згодом нове начальство розташувалося в колишньому виконкомі. Головним поліцаєм став Гуж. Невдовзі пов'язку одягнув і Антось Недосека. Третім поліцаєм став Потап Колондьонок. Гуж повернувся і тепер хизувався владою. Петрик гойдаючись над жорнами думав. Він розмірковував, що в селі споконвіку цінувалися добрі стосунки. Хоча сварки траплялися. Тепер земля нікому не потрібна. Люди розбестилися. Раніше молоді знімали шапку перед старшими. Вони нічого не бояться. Або можливо їм правда й не потрібна. Проте правда їм заважає. Петрик змолов трохи жита. Він не одразу почув голос Степаниди з хати. Він перестав крутити жорна. Петрик одразу зрозумів, що це ззовні. Двері розчинилися. До сіней увірвався хтось величезний. На Петрика війнуло міцним запахом горілки. Він мовчки стояв за дверима. У сіни сяйнуло червоним світлом від грубки. Четверо чоловіків увірвалися до хати. Один з них ревнув: Хазяїн! Петрик відповів, що він тут. Гості вимагали світла. Йому наказали взяти скіпку з грубки. Петрик увійшов до хати. Він вже знав, що нічого доброго цей нічний прихід не обіцяє. Степанида поспіхом прилаштовувала скіпку. Петрик намагався впізнати когось. Той хто першим увірвався повернув до нього носате обличчя і запитав: Хазяїн? Петрик підтвердив. Бандити заходять? запитав носатий. Петрик не зрозумів. Двоє прибульців сіли на лаву з гвинтівками. Носатий запитав про сало. Інший поліцай запитав Петрика про горілку. Петрик хрипко відповів, що горілки немає. Гості перезирнулись. Носатий погрожував. Петрик намагався переконати. Поліцай з пов'язкою сказав до носатого. Носатий запитав Петрика. Він несподівано тицьнув йому під ніс холодний дуло нагана. Петрик стояв на своєму. Степанида обурилась. Поліцай з пов'язкою лагідно зауважив. Степанида заперечила. Поліцай уточнив. Петрик зрозумів, що це приїжджі поліцаї з Кринок. Степанида сміливо збрехала. Носатий раптом закричав. Степанида закричала. Двоє поліцаїв зірвалися з місць. Зі скіпками вони рушили до сіней. Зі скіпками вони рушили до сіней. Петрика пересмикнуло від холоду. Двоє що залишилися в хаті вимагали від Петрика горілки. Він байдужним голосом сказав, що її немає. На питання А якщо знайдемо? Петрик відповів, що тоді вона їхня. Поліцай пообіцяв кулю за брехню. Носатий додав, що якщо не знайдуть, то теж пристрелять. Петрик сумно погодився. Настала затримка. Степанида міняла скіпки. Петрик боявся. Він звернувся до поліцая з пов'язкою. Носатий визвірився. Інший поліцай сказав носатому не читати моралі. Він засміявся. Петрик розчаровано зрозумів. Він вже не боявся за садибу. З темряви сіней вийшли двоє поліцаїв. На питання чи щось знайшли вони відповіли, що нічого немає. Носатий визвірився. Він наказав Петрика до стінки. Петрикові потемніло в очах. Його штовхнули до стіни між вікнами. Носатий приготувався. Степанида закричала від печі. Носатий опустив руку. Степанида ще голосніше закричала. Носатий гаркнув: Заткнись! Поліцаї схопили Степаниду за руки. Вона тихо ойкнула і затихла. Петрик здригнувся. Носатий попередив, що рахуватиме до трьох. Петрик дивився на хистке дуло нагана. Він хотів, щоб це швидше закінчилося. Дві сльозини котилися по його неголених щоках. На рахунок три носатий вистрілив. Колюче червоне полум'я вдарило Петрикові в обличчя. Поліцаї сперечалися. Петрик вже не відповідав. Вони там щось товклися. Носатий знову вимагав горілки. Він вистрілив вдруге. Петрика сильно вдарило у вухо. Він не втримався і повалився на ослін. Поліцай підняв його за шкірку. Щоб не впасти Петрик притиснувся до стіни. Боже за віщо?! подумав він. Носатий обізвав його хутірською сволотою. Петрик хотів, щоб все закінчилося одразу. Він ковтнув солону слинку. Не встиг він розслабитись перед останнім подихом. Пролунало ще кілька пострілів. Засліпило його. Коліна його підігнулись. Він повільно сповз по стіні на підлогу. На короткий час він знепритомнів. Крізь дим і сморід він зрозумів, що живий. Здалеку долинули голоси поліцаїв. Носатий відштовхнув одного з них. Схилившись над Петриком сказав. Невже не вб'ють? майже перелякано подумав Петрик. Він сперся об стіну. Скіпки згоріли. Четверо поліцаїв один за одним пішли через відчинені двері. Один з поліцаїв запитав, чи відлити стару. Це були їхні останні слова. Потім їхні кроки загупотіли під вікнами.
Розділ 15. Спогади про розкуркулення; напад на Степаниду братів Гужів; арешт братів
Літом 1953 року у Чингисських гір відбувалося невообразне. Жителі аула плакали, проклинали і обнімалися. Діти з подивом розглядали військові машини. Во дворі дому дідусь змащував колеса арби. Він пояснив хлопчику причину: жителів аула переселяють до міста. Дідусь запитав у хлопчика, поїде він з ним чи з батьками. Хлопчик замявся. Дідусь з розчаруванням сказав: Не беркут ти. Тим часом вдома старші збирали речі. Хлопчик взяв братика і вийшов у двір. Незабаром почувся плач сусідів. Вони повідомили, що військові випробовуватимуть водневу бомбу. Через півгодини всі жителі аула зібралися на центральній площі. Разом з керівництвом району на трибуну вийшли військові. Вони довго говорили. Ввечері батько запросив у гості військових. З їхньої розмови стало ясно: жителів евакуюватимуть. Хлопчик сказав батькам, що хоче йти з дідусем. Вранці жителі аула вирушили в дорогу. Вереница возів тяглася до підніжжя гір. У дорозі хлопчик раптом виявив, що дорослі не взяли з собою дітей. Але незабаром помітив подругу. Несподівана зустріч зрадувала дітей. Ранок настав. Вона прокинулася з розумінням, що її чекає клопітний день. Вона вийшла до сіней. Надворі був холодний осінній ранок. Вона зайшла до курника. Побачивши два свіжі яйця відчула провину. Жінка обирала яку курку взяти. Вирішивши не брати найкращу вона обрала спокійну жовтеньку курку. Вона зв'язала курці ноги. Перед виходом вона оглянула свої убогі сіни. Її головна мета поглинала всі її думки. Вона сподівалася, що люди допоможуть їй. Бруд на дорозі холодив її босі ноги. Вона згадала про поета як розумного хлопця. Вона сподівалася, що він зможе впоратися з бомбою. Вона перейшла безлюдний гостинець. Вона помітила хлопців які запрягали коня. Коли вона вийшла на середину дороги то остовпіла. Вона побачила трьох чоловіків. Їй здалося, що це хтось знайомий. Серце її стиснулось від тривоги. Вона зрозуміла, що це Корнило. Вона сповільнила ходу. Корнило кинув на неї погляд. Поліцай запитав куди вона йде. Побачивши кошик забрав у неї курку. Він погрозливо запитав чи вона все ще вештається. Жінка очікувала арешту. Поліцай загадково відпустив її. Корнило тим часом дивився кудись у далечінь. Поліцаї з Корнилом рушили далі. Вона вражена побаченим побрела до села. Вона розмірковувала про те чи не зірвано її плани. Її неарешт викликав питання. Вона подумала, що можливо Корнило не здав бомбу. Вона усвідомила, що йти до подруги не має сенсу. Вона озирнулася. Побачила поліцаїв із Корнилом біля соснячка. Швидко побігла назад до хутора. Дібравшись до подвір'я вона попрямувала до виярка. Її охопила тривога. Вона побачила слід від коліс. З жахом вона виявила, що бомба була погано захована. Жовтий залізний хвіст стирчав з-під хмизу. Вона взяла лопату і вирішила закопати бомбу. Вона вибрала місце у чагарнику. Земля була м'яка. Вона почала копати нову яму. Копання було важким через коріння. Спітніла вона вирила яму по коліно. Потім викинувши хмиз зі старої ями вона спробувала викотити важку бомбу. Їй бракувало сил. Собака підкотився до неї. Обнюхав бомбу і чхнув. Після кількох невдалих спроб викотити бомбу вона знесилено впала. Вона знайшла два великі камені. Почала використовувати їх. Вимащена в бруді й поті вона таки визволила бомбу зі старої ями. Тепер їй потрібно було перекотити її до нової ями. Бомба котилася по вологій траві. Потім її довелося тягнути. Виснажена кілька разів падала. Тягнула бомбу ривками. Доки не дотягла її до нової ями. Вона впала на бомбу грудьми. Зовсім без сил. Врешті-решт змогла її запхати в яму. Засипати яму було легше. Вона старанно закидала її землею. Притоптала. Розсипала залишки землі. Прибрала всі сліди. Потім вона назбирала листя і хмизу. Щоб замаскувати місце де була закопана бомба. Вона повернулася додому. Де її зустрів голодний собака. Але вона була надто виснажена. Закривши за собою сіни вона лягла на поміст. Не роздягаючись. Бо не мала сил. Лежачи у вихололій хаті вона думала про те що її можуть забрати. Тоді всі її зусилля будуть марними. Проте вона ще сподівалася. Головне було зроблено. Вона потребувала ще кількох днів волі. Відпочинок не приніс сил. Вона відчула холод. Хата була вихолола. Їй хотілося розтопити піч. Адже вона була голодна. Вже вечоріло. Вітер вив за вікном. Взявши скіпку вона дістала сірники. У цей момент собака заскавулив. Вона побачила чотирьох чоловіків із гвинтівками. Вони йшли дорогою. Вона впізнала їх і зрозуміла що це кінець. Дивно але вона не злякалася. Ніби очікувала цього. Собака замовк після пострілу. Вона кинулася до комірчини і зачинила двері. Вона вирішила не здаватися так просто. Троє ударів у двері пролунали у сінях. Поліцай вимагав відчинити. Вона мовчала. Думаючи що старосвітські двері не так легко зламати. Почувши голоси вона крикнула їм дулю вам! Потім пошкодувала про це. Коли вони розбили вікно почувся голос вчителя. Він пропонував їй вийти і показати де бомба. Обіцяючи не чіпати її. Вона відповзла до жорен. Розуміючи що вони вже в сінях. Двері до комірчини почали вибивати сокирою. Вона усвідомлювала свою долю. Але відтягувала останню мить. Вона зрозуміла, що її потребують живою. Можливо для інформації про бомбу. Навколішки вона дістала з-під жорен важкий бутель із гасом. Двері тріщали. Вона хлюпнула гасом на двері стіни себе. Кинула порожню посудину. Діставши сірники вона запалила хустку. Просочену гасом. Кинула її на поріг охоплений полум'ям. Вона впала ниць на земляну долівку. Дивлячись на вогонь що швидко охоплював комірчину. Вона відчувала що задихається від диму і горить. Але їй було байдуже. У неї не залишилося надій на порятунок. Поліцаї стріляли крізь стіну. Але вона вже майже нічого не чула. Полум'я ставало сильнішим. Обпікаючи її. Зомлівши вона потім опритомніла. Відчула як тліє її ватянка. Це був кінець. Вона думала про те чому ніхто не побачив бомбу у виярку. Щоб залишити знак. Остання її думка була про те що можливо добре. Що ніхто нічого не дізнається. Злі люди будуть мучитися в здогадках. Ця думка принесла їй останнє заспокоєння перед забуттям. Вона вже не чула як поліцаї вискочили із сіней. Як полум'я охопило стріху. Вітер роздмухував вогонь що заполонив усю садибу. Ніхто не гасив пожежу. Хутір горів усю ніч і наступний день. Бо поліцаї боялися вибуху бомби. А бомба на виярку чекала свого часу.
Розділ 16. Розкуркулення Ладимира; самогубство Василька Гончарика
Наступного дня після початку колективізації відбувалося розкуркулення Багатька Ладимира. Зранку до хати Степаниди прибіг хлопець, який передав наказ прийти на розкуркулення. Степанида відмовилась. Однак згодом Степанида занепокоїлася за подругу. Охоплена хвилюванням вона в старому одязі побігла до села. Де вже зібралися люди на подвір'ї Ладимира. Коні були запряжені в сани. На які поспіхом кидали майно з хати. Біля плоту стояла групка сільського люду. Серед них виділявся голова у латаному кожусі. З похмурим і злим виразом обличчя. Неподалік на снігу стояв незнайомий чоловік у чорній шкірянці. Який наглядав за пакуванням майна. З хати вибіг спітнілий чоловік. Щось запитав у голови. За ним з'явився молодий чоловік. Який незграбно ніс важку зелену скриньку. Яку з іншого боку тримав господар. Степанида впізнала в ній посаг подруги. Її охопила гірка грудка в горлі. Жінки навколо тихо плакали. Мала дівчинка запитувала матір куди їдуть люди. Стара жінка зробила зловісний натяк дитині. Молодий чоловік і господар прилаштували скриньку на сани. Господар почав її прив'язувати. Молодий чоловік випростався. Степанида побачила на його обличчі стражденний вираз. Уповноважений у шкірянці наказав молодому чоловіку прослідкувати за тим як складаються речі. Під його особисту відповідальність. Молодий чоловік мовчки кивнув і пішов до хати. Степанида хотіла побачити подругу. Боялась але знала що більше не зустрінеться з нею. Коли подруга не виходила Степанида наважилась і рушила до сіней. Уповноважений визвірився на неї. Забороняючи входити. Подумки відправивши його Степанида рішуче ступила до сіней. Уповноважений гукнув молодому чоловіку. Щоб той повернув сторонніх. У хаті яка була розчинена навстіж і виглядала пограбованою Степанида побачила подругу. Що плакала похнюпившись на голому ослоні. Молодий чоловік невпевнено торкався її плеча. Промовляв слова заспокоєння. Степанида відчула як у ній щось обірвалось. Нова сила охопила її. Вона обійняла подругу. Вони разом зайшлися плачем. Немов мати і дочка. Уповноважений знову гукнув. Звертаючись до молодого чоловіка: Товариш міліціонер! Молодий чоловік торкнув Степаниду за плече. Вона зрозуміла що тут не можна плакати. Обіймати дочку розкуркуленого. Яка тепер стала класовим ворогом. Її серце переповнював німий плач за долю дівчини. Згодом до хати зайшов господар. Зняв шапку. Не звертаючи ні на кого уваги зняв зі стіни образ святого Миколи-чудотворця. Старий з облущеною позолотою. Притиснувши образ до грудей він укляк на підлозі. Промовляючи: Мир дому... Землі... Подруга відірвалася від Степаниди. Та поспішно витерла обличчя хустинкою. Коли Степанида рушила до дверей позаду пролунав дикий скрик подруги: За віщо? Хлопче тітонько за віщо ж це?! Степанида проте не зупинилася. Вийшла з сіней. Пройшла повз сани та людей. Побрела сільською вулицею. Вона зрозуміла що йде в інший кінець села. Де колись стояла її хата. Від якої залишились лише берези та вишняк. Хати давно не було. Її рештки розібрали на дрова. А город перейшов до сусіда. Степанида пройшла повз знайомі хатини плоти клен. Спустилась з пагорба. Вона дійшла до нового штахетника біля хати. Де тепер була школа. Тут тричі на тиждень вона ходила на лікнеп. А тепер там вчились її діти. Степанида зупинилась. Сперлась на штахетник. Розмірковувала про майбутнє дітей та своє власне рішення більше не ходити до лікнепу без подруги. Подруга ж умовила її піти вчитися. Степанида зрозуміла чому подруга так старалася. Молодий чоловік був грамотний. На перерві Степанида заспокоївшись рушила назад. Щоб побачити голову. У сільраді вона знайшла лише хлопця який шкрябав підлогу. На його ногах вона помітила чоботи. Які не були головиними. На її глузливе питання хлопець відповів що чоботи реквізовані. Степанида назвала його паршивцем. Вийшла на вулицю. Вона йшла і думала про хлопця. Про те як він молодий і грамотний викликає лише огиду і ненависть. Вона згадала що діти ніколи не гралися з ним. Він завжди був сам. Він горнувся до справ дорослих. Мовчав на сходах. Вимовчав. Степанида подумки прокляла його. Минаючи останні хати вона почула божевільний жіночий крик з-за хати молодого чоловіка. Це була мати молодого чоловіка. Яка кричала: Людоньки! Людоньки! Била себе кулаками в груди. Побачивши Степаниду вона кинулася до неї. Показуючи на хату. Степанида побігла туди. Почула моторошний крик маленького братика молодого чоловіка. Трирічного. Ускочивши до сіней Степанида відчинила двері до хати. Шукаючи малого. Але побачила інше: молодий чоловік лежав грудьми на столі у своїй червоноармійській формі. З уткнутим лобом об стіл і випростаною рукою. У повітрі стояв запах пострілу. В кутку біля печі німим криком заходився малий братик.
Розділ 17. Від'їзд німців; повернення поліцаїв; Петрик іде гнати самогон
Цієї ночі перервався нечисленний рід висілківських родини. Що стало очевидним після виявлення тіла вбитого підлітка біля тину. Петрик який став свідком цієї трагедії не міг осягнути як це сталося. Він і Степанида були охоплені жахом. Зранку німці почали збори. Петрик попри жах готувався до нових нещасть. Він почув гул мотоцикла що в'їжджав на подвір'я. Усвідомлюючи що міст імовірно вже відбудований. Приїзд посланця порушив ранковий спокій. Офіцер отримав наказ. Німці почали поспішно збирати свої речі. Хоча й без видимої паніки. Петрик спостерігав за подіями через вікно. Тоді як Степанида здавалося байдужа до всього. Уважно прислухалася. Німці збирали своє спорядження. Шинелі гвинтівки ранці. Було зрозуміло що вони не збираються ні працювати ні снідати. Що змусило Петрика запідозрити їхній від'їзд. Його радість посилилася коли він побачив як вони завантажували ящики та клунки в машину. А потім згортали палатку. Степанида підвівшись помітила тіло хлопця яке ніхто не прикрив. З обуренням назвала німців звірами. Петрик боявся дивитися на хлопця. Розмірковував над причиною його вбивства. Він сподівався що німці заберуть тіло. Але вони ігнорували вбитого. Зосередившись на завантаженні своїх речей. Лише один літній німець з сумом подивився на тіло. Зітхнув. У цей час на подвір'я тихо під'їхала підвода. З якої зіскочив поліцай у рудій шкірянці та з гвинтівкою. Він підійшов до офіцера який вийшов з хати. Щось пояснював. Офіцер добродушно поплескав поліцая по плечі. Що викликало у Петрика занепокоєння. Адже поява поліцая не віщувала нічого доброго. Німці поспішно завантажили кухню на колесах. Від'їхали. Петрик зітхнув з полегшенням. Але в ту ж мить у ворота в'їхав рудий коник з підводою. Якою правив інший поліцай. Поліцай вже по-хазяйськи вказував куди йому стати. Петрик роздратовано сплюнув. Розуміючи що одних окупантів замінили інші. Йому доведеться вийти на подвір'я. Поліцай зустрів Петрика звинуваченнями у зв'язку з бандитами. Запитав про хлопця. Петрик заперечував свою причетність. Стверджуючи що сидів у комірчині. Поліцай зажадав покликати Степаниду. Звинувативши її в тому що вона пасла корів разом з убитим хлопцем. Степанида спокійно відповіла що ніхто більше не приходив. Причину смерті хлопця не знає. Поліцай розлютився. Погрожував гвинтівкою. Звинуватив Степаниду в тому що вона активістка. Петрик спробував її захистити. Наголошуючи що вони були під арештом. Поліцай наказав Петрикові завантажити тіло хлопця на віз. А потім повідомив що Петрик теж поїде з ними на роботу. Доробляти міст. Петрик був роздратований. Але розумів що мусить підкоритися. Петрик поплентався за підводою. На яку застрибнули поліцаї. Поліцай пильно стежив за ним. Петрик міркував про свою долю. Він прожив тут півжиття. Виховав дітей. Пережив стільки горя. Але не мав сили протистояти окупантам. Він згадав як його хитрість з німцями обернулася лихом. Вирішив що краще діяти чесно. На шляху до мосту вони зустріли мужиків що копали жорству для дороги. Поліцай суворо допитував їх. Звинувачуючи у повільній роботі. Наказав іншому поліцаю стежити за ними. Щоб ніхто не тікав. Він також наказав Петрикові допомогти їм. Той спустився в яму з лопатою. Петрик і сусід важко копали жорству. Інший поліцай суворо стежив за ними. Не дозволяючи відпочити. Сусід обурювався що його старого примусили працювати. А молодших не чіпають. Натякаючи на самогон. Петрик згадав що раніше місцевий міг зробити все що завгодно. А зараз гроші не мали значення. Інший поліцай кричав на них щоб не розмовляли. Сусід попросив відійти по нужді. Але поліцай наказав йому робити це в ямі. Сусід спробував вилізти з ями. Інший поліцай вистрілив у повітря. Змусивши його повернутися. Сусід згадав що його батько дружив з батьком іншого поліцая. Був хорошою людиною. Петрик обурювався жорстокістю іншого поліцая. Думаючи що він гірший за першого поліцая. Вони продовжували копати до вечора виснажені. Вже в сутінках з'явився перший поліцай п'яний. Оголосив що на сьогодні робота закінчена. Петрик ледве тримався на ногах від голоду. По дорозі додому Петрик думав про несправедливість долі. Але сподівався дочекатися коли окупанти отримають по заслугах. Він повернувся додому де Степанида вже прибрала. Напалила в печі. Петрик попросив її принести скрипку. Кажучи що відігрався вже. Вийшов з нею до яру. Щоб дістатися до місцевого який міг допомогти йому у скрутній ситуації.
Розділ 18. Степанида годує Недосєку; розмова про його вибір стати поліцаєм
Степанида переживши страшні моменти трохи відновила душевну рівновагу. Хоча й шкодувала про свою боягузливість. Неефективність у боротьбі з німцями. Вона згадувала втрату корови курей. Можливо хлопця. Відчуваючи свою причетність до його загибелі. Життя тривало. Степанида вирішувала взятися за картоплю. Що лежала неподалік городу. Оскільки Петрик її чоловік зайнятий самогоноварінням. Вона самостійно обкопувала картопляну купу. Щільно вкриваючи її соломою. У хлівці зібралося шість курок. А її кабанчик якого вона знайшла в борсуковій норі після від'їзду поліцаїв знову повернувся до свого тісного закутка. Петрик тим часом готувався гнати самогон. Брязкаючи начинням. Несучи брагу кудись до яру. Не повідомивши Степаниді. Він з'являвся стомлений. Просив сірники. Вона попереджала його про холод. Але Петрик відмахувався. Кажучи що все одно вже. Степанида продовжувала працювати. Але її думки постійно поверталися до хлопця. Вона шкодувала що побачила його біля яру. Вона відчувала гірке почуття причетності до його смерті. Хоча й не розуміла зв'язку між подіями. Її турбувало чому хлопець наблизився до хутора. Не усвідомлюючи небезпеки. Несподівано з подвір'я чувся голос. Степанида розуміла що це поліцаї. До подвір'я заїжджала підвода з першим поліцаєм другим поліцаєм та третім чоловіком. Перший поліцай запитував про Петрика. Але Степанида брехала що не знає де він. Перший поліцай наказував відкрити двері. Сам відчиняв їх і заходив до хати. Оглядаючи все навкруги. Перший поліцай знову вимагав знати де Петрик. Степанида відповідала що не знає. Тоді перший поліцай заявляв що вони знають. Петрик гонить самогон. Він погрожував Степаниді повісити її як більшовицьку активістку. Звинувачував її в організації колгоспів та розкуркулюванні. Степанида спокійно відповідала що вона темна жінка. Що розкуркулювання він звісно не забуде. Перший поліцай зізнавався що йому потрібна помста за те що його батько конав на Соловках. Поки колгоспнички розкошували. Він заявляв що йому байдуже до німців. Йому потрібна влада щоб помститися. Він пропонував Степаниді відібрані речі. Корову поросятко коня. За її заслуги перед німцями. Але вона відмовлялася. Перший поліцай згадував про гвинтівку. Натякав що знає хто до неї причетний. Залякуючи Степаниду. Він казав що Петрик розумніший. Бо гонить самогон. Застерігав його не ховатися. Перший поліцай наказував другому поліцаю і третьому чоловіку обшукати садибу. Але ті нічого не знаходили. Перший поліцай наказував третьому чоловіку чекати на Петрика біля хати. Поліцаї від'їжджали. А Степанида пропонувала третьому чоловіку сісти. Вона запитувала чи за горілкою вони приїхали. Але він не знав. Третій чоловік розповідав як перший поліцай давав інструктаж щодо вигнання євреїв. Яких зондеркоманда погнала до кар'єру. Майже всіх знищила. Степанида з жахом усвідомлювала що ці вже діждалися. Степанида дивувалася чому така людина як другий поліцай що раніше був злиднем тепер став поліцаєм. Третій чоловік пояснював що після розмови з першим поліцаєм той йому довірив гвинтівку. Третій чоловік зізнавався що його привів до поліції ненависть оточуючих та відсутність іншого вибору. Він гірко зітхав. Зізнавався що він пропащий. Третій чоловік просив їсти. Степанида здивована його простотою годувала його капусняком. Вона помічала його схожість з братом. Третій чоловік розповідав що його брат тепер у кращому становищі. А він сам страждає через нього. Бо той був комуністом. Він вважав що поліція єдиний його порятунок. Степанида запитувала чи вішав він когось. Він відповідав що ні. Але якщо накажуть повісить. Він згадував своїх шістьох дітей. Для яких він нібито старається. Степанида співчутливо але й з розчаруванням говорила що краще б він помер для них. Ніж руйнував їхнє життя. Третій чоловік заперечував. Кажучи що він забезпечує їх. Приніс борошно чоботи. Степанида слухала його виправдання. Відчуваючи злість. Думаючи що таких людей не виправиш. Вона вважала що вони сліпі до людяності. Дбають лише про себе. Використовуючи дітей як виправдання. Вона бажала щоб його застрелили швидше. Вважаючи що це принесе більше користі його ж дітям.
Розділ 19. Петрик гонить самогон; поліцаї забирають весь самогон
Петрик щоб перегнати самогон вибрав затишний ярочок за борсуковою норою. Порослий молодим ялинником. Він ретельно налаштував самогонне причандалля. Казан з брагою діжку з холодною водою змійовик. Розпалив багаття. Диму від сухих дров було мало. Петрик спостерігаючи за небом сподівався що його не помітять. Він слідкував за вогнем. Бо знав що брага може пригоріти. Цей досвід був для нього не новим. Але останній раз він гнав самогон доколгоспних часів. Оскільки перед війною не було з чого. Петрик шкодував що хутір розташований так близько до шляху. Що робило його вразливим. У мирний час це могло бути зручно. Але перед війною хутори виселяли. Війна перешкодила розібрати його садибу. Тепер він заздрив тим хто залишився в селі. Він порівнював своє становище із іншим місцем де було спокійно. Тоді як його хутір вже постраждав від німців. А головна біда загибель пастушка. Петрика також турбувала поведінка першого поліцая. Який знав його давно. Мав на нього зуб через минуле. Постійно чіплявся до нього та його дружини Степаниди. Дивлячись на вогонь Петрик розмірковував про війну. Події що відбуваються. Він не розумів масштабів війни. Але добре знав що відбувається в його селі. Він згадував як деякі односельці вступали в колгосп не з переконання. А з особистих причин чи щоб догодити владі. Степанида теж агітувала за колгосп. Розуміючи що з малих ділянок не прожити. Тепер коли один втік а іншого розкуркулили Петрик згадував як Степанида сиділа в президії. Боявся що це може мати негативні наслідки. Самогон почав капати. Петрик обережно збирав перші краплі. Які були найміцнішими. Він вирішив не віддавати первак першому поліцаю. А сховав його під кущем. Щоб зберегти до кращих часів або для доброго чоловіка. Песик знайдений біля струмка спостерігав за ним. Петрик доварив самогон. Загасив вогонь. Сховав обладнання. А пляшки розклав по кишенях. Він закурив. Пішов до стежки. А песик йшов за ним. Підходячи до хати Петрик почув розмову. Збентежився. У хаті він побачив третього поліцая. Який піднявся назустріч. Третій поліцай знаючи про самогон попросив його. Петрик зрозумівши що йому не уникнути віддачі спочатку поглянув на Степаниду. Яка підтвердила що перший поліцай вже все знає. Петрик вилаявся про себе. Усвідомлюючи що перший поліцай не залишить його у спокої. Віддав третьому поліцаю дві пляшки. Приховуючи третю. Третій поліцай взяв пляшки. Поцікавившись чи самогон житній. Зазначив що владі завжди треба догоджати. Він попрощався. Пішов. Петрик сів за стіл. А Степанида закинула йому що двох пляшок буде мало. Вона нагадала що про самогон вже всі знають. Навіть те що змійовик виміняли за скрипку. Що перший поліцай сказав що завтра буде репресія. Якщо не віддадуть ще дві пляшки. Коли Петрик вже збирався відпочивати на подвір'ї загавкав песик. Петрик побачив другого поліцая з гвинтівкою. Другий поліцай приїхав за самогоном. Вимагаючи ще дві пляшки. Погрожуючи репресією якщо їх не отримає. Петрик пояснив що вже віддав самогон третьому поліцаю. Але поліцай був невблаганний. Другий поліцай уточнив що репресія означає повішення. Петрик зрозумівши що горілка його не врятує мовчки дістав останню третю пляшку. Віддав її поліцаю. Другий поліцай забравши пляшку поцікавився чи є ще. Але Петрик запевнив що більше немає. Поліцай погодився. Поїхав. Степанида яка вийшла на подвір'я знову запитала чи знову по горілку приїхали. Петрик сумно підтвердив що так. Степанида застерегла що тепер до них будуть постійно їздити. На що Петрик відповів що гірше вже не буде. Він ліг відпочити. Але незабаром на подвір'ї знову хтось з'явився. Петрик зрозумів що це другий поліцай. Петрик був змучений. Але все ж сподівався що якось зможе пережити цю ситуацію. Він ліг у запічку. Не допаливши цигарки. Заснув. Прокинувся він від гавкоту песика. Побачив другого поліцая який прив'язав коня. Поліцай знову вимагав горілку. Погрожуючи репресіями. Петрик спробував заспокоїти песика який гавкав на поліцая. Другий поліцай чітко заявив що перший поліцай вимагає ще дві пляшки самогону. Інакше Петрика чекає репресія. Петрик був збентежений. Адже він уже віддав самогон третьому поліцаю. Поліцай пояснив що репресія це повішення. Петрик знову мовчки пішов на дривітню. Дістав останню пляшку яку він приховав. Другий поліцай забрав її. Знову поцікавившись чи є ще. На що Петрик відповів заперечно. Другий поліцай поїхав. А Петрик сумно підтвердивши Степаниді що знову приїжджали по горілку відчув що гірше вже бути не може. Хоча й не був до кінця впевнений у своїх словах.
Розділ 20. Петрик розмірковує про війну та своїх; поліцаї вривається вночі; страта Петрика біля стіни
Надвечір коли смеркає Петрик покректавши та посварившись із дружиною мусив набрати висушеного жита у ночовки. Пішов до комірчини молоти борошно. Йому було потрібно борошно на хліб або на горілку. Оскільки стало очевидно що без обох на цьому світі не вижити. Жорна були старі. З побитими та стягнутими обручами каменями. Давно не карбованими. Тому мололи не дуже якісно. Проте крутити їх було не надто важко. Петрик помалу крутив руків'я. Час від часу підсипаючи тепле жито. Розмірковуючи про війну. Петрик розмірковував про війну яка звісно нікому не радість. А велике горе. Він розумів що горе від чужинців-німців не дивне. Це як моровиця чума чи холера. На яку не нарікають. Але коли лихо приходить від своїх сільських людей. Яких знаєш до третього коліна. Які раптом перестали бути собою. Перетворившись на недолюдків та звірину. Підвладну німцям. Це було незрозуміло. Він вагався чи вони раптово озвіріли під примусом. Затоптавши в собі все людське. Чи можливо вони й раніше не були людьми. Лише вдавали. А війна розбудила в них звірів. Петрик за натурою був тихим. Як і більшість мешканців села. Боязкий шанобливий до інших трохи побожний. Таким був і його дід. Який ніколи не дозволяв собі сказати криве слово на когось. Вилаятися на худобу чи взяти чуже. Тепер же світ змінився. Це його обурювало. Згадуючи початок окупації Петрик пригадав як навідувався до містечка. Щоб щось придбати побачити новий порядок. Дізнатися що відбувається у світі. Одного разу біля пожежної станції він чув розмову мужиків про те що до району приїхав німецький чин. Призначив нове керівництво з місцевих. Це сподобалось мужикам адже влада буде зі своїх. Згодом нове начальство розташувалося в колишньому виконкомі. Де працював німецький перекладач колишній учитель. Головним поліцаєм став перший поліцай який нещодавно з'явився в містечку. Невдовзі пов'язку одягнув і третій чоловік. Що здивувало містечкових адже про нього нічого поганого не могли сказати. Третім поліцаєм став другий поліцай. Якого у селі давно не любили. Але він вже звик до цього. Зважав лише на німців та першого поліцая. Перший поліцай який 10 років був відсутній повернувся. Тепер хизувався владою. Винищив місцевих євреїв. Пограбував їхнє майно. Носив шкірянку колишнього начальника райземвідділу. Петрик гойдаючись над жорнами думав. Але як же то можна щоб свої своїх? Він розмірковував що в селі споконвіку цінувалися добрі стосунки між людьми. Лише виродки наважувалися на відкрите зло. Хоча сварки траплялися переважно через землю. Тепер земля нікому не потрібна. Але миру від цього не побільшало. Люди розбестилися. Раніше молоді знімали шапку перед старшими. А тепер знімають голови іншим. Вони нічого не бояться. Ні гніву Божого ні суду людського. Наче на їхньому боці не лише сила а й правда. Або можливо їм правда й не потрібна. Достатньо кровожерної німецької сили. Проте правда їм заважає. Інакше вони не озиралися б на німців. Не заливали б совість горілкою. Не хапалися б за гвинтівку. Не погрожували б репресіями. Петрик змолов трохи жита. Поторкав тепле борошно. Вирішив змолоти більше. На хліб і на брагу. Він не одразу почув голос Степаниди з хати. Але коли почув то зрозумів що вона кличе не вперше. У її голосі був переляк. Він перестав крутити жорна. Сильний стук у сінях наповнив садибу тривогою. Хтось люто грюкнув у двері басовито лаючись. Петрик одразу зрозумів що це ззовні. Кинувся до сіней. Тремтячими руками намацав гак. Висмикнув його. Двері розчинилися мало не збивши його з ніг. До сіней увірвався хтось величезний волохатий. На Петрика війнуло міцним запахом горілки цибулі. Чогось чужого і огидного. Він мовчки стояв за дверима. Поки непрохані гості самі знайшли двері до хати. У сіни сяйнуло червоним світлом від грубки. Яку палила Степанида. Четверо чоловіків з гупанням хеканням. Шурхотом мокрого одягу увірвалися до хати. Один з них ревнув: Хазяїн! Петрик який стояв у сінях відповів що він тут. Гості вимагали світла. Петрик пояснив що світла немає хіба що від грубки. Йому наказали взяти скіпку з грубки. Петрик увійшов до хати яка раптом здалася маленькою. Притулився біля порогу вже знаючи що нічого доброго цей нічний прихід не обіцяє. Степанида поспіхом прилаштовувала скіпку. Світло якої вихоплювало з темряви чотири потворні постаті. Що вайлувато оглядали хату. Петрик намагався впізнати когось але безуспішно. Той хто першим увірвався повернув до нього носате заросле щетиною обличчя. Запитав: Хазяїн? Петрик підтвердив. Бандити заходять? Говори швидко! запитав носатий. Петрик не зрозумів сказавши що німці нещодавно поїхали. Двоє прибульців сіли на лаву з гвинтівками. Двоє залишилися посеред хати. Носатий запитав про сало. Інший поліцай з білою пов'язкою на руці дорікнув йому. З усмішкою запитав Петрика про горілку. Петрик хрипко відповів що горілки немає. Гості перезирнулись. Носатий погрожував що такий номер не пройде. Вимагаючи поставити пляшку. Петрик намагався переконати що горілки справді немає. Але його ненатуральність у голосі була помічена. Поліцай з пов'язкою сказав до носатого: Ти бачив? Відмовляється! Носатий запитав Петрика чи не набридло йому жити. Несподівано тицьнув йому під ніс холодний дуло нагана. Вимагаючи самогону. Петрик стояв на своєму кажучи що не має. Хоч і розумів марність своїх слів. Степанида яка досі мовчала обурилась: Яка вам тут горілка? Де він вам її візьме? Поліцай з пов'язкою лагідно зауважив що першому поліцаю Петрик десь взяв. А їм шкодує. На що Степанида заперечила що першого поліцая місяць не було. Поліцай уточнив що їм сказав другий поліцай. Петрик зрозумів що це приїжджі поліцаї з Кринок. Йому стало страшно від думки про самогон який він зробив. Степанида сміливо збрехала що другого поліцая тут місяць не було. Але поліцай не повірив. Носатий раптом закричав: Ану обшукати! Все обшукати! Степанида закричала що спалять хутір. Але двоє поліцаїв зірвалися з місць. Схопили скіпки. Почали підпалювати їх у грубці. Їхні червоні одутлі обличчя свідчили про сильне сп'яніння. Зі скіпками вони рушили до сіней. Потім до комірчини. Петрика пересмикнуло від холоду. Двоє що залишилися в хаті вимагали від Петрика горілки. Він байдужним голосом сказав що її немає. На питання А якщо знайдемо? Петрик відповів що тоді вона їхня. Але тут же зрозумів що сказав невдало. Поліцай пообіцяв кулю за брехню. Носатий додав що якщо не знайдуть то теж пристрелять як собаку. Петрик сумно погодився що виходу немає. Але горілки дійсно немає. Настала затримка. Поліцаї чекали на тих хто нишпорив у комірчині. Степанида міняла скіпки. Петрик боявся що п'яні поліцаї щось підпалять. Він звернувся до поліцая з пов'язкою який здавався менш п'яним. Кажучи що горілки справді немає. Носатий визвірився звинувачуючи Петрика у приховуванні горілки для бандитів. Інший поліцай сказав носатому не читати моралі. А поставити його до стінки. Додавши що якщо захоче жити знайде. Він засміявся показуючи зуби. Петрик розчаровано зрозумів що цей поліцай не кращий. Він вже не боявся за садибу. А хотів лише якось виплутатися з цієї біди. З темряви сіней допаливши скіпки вийшли двоє поліцаїв у чорних шапках. На питання чи щось знайшли вони відповіли що нічого немає. Але в жорнах знайшли борошно. Носатий визвірився звинувачуючи Петрика в тому що він меле борошно на самогон для когось. А для них ні. Він наказав Петрика до стінки. Петрикові потемніло в очах. Він хитався від страху відчуваючи що це кінець. Його штовхнули до стіни між вікнами. Носатий приготувався розставивши ноги. Повільно підняв руку з наганом. Степанида закричала від печі: Що ви робите іроди? За що ви його? Носатий опустив руку запитавши чи шкода їй. Вимагав пару фляжок. Степанида ще голосніше закричала що немає горілки. Носатий гаркнув: Заткнись! Поліцаї схопили Степаниду за руки. Штовхнули її в сіни. Вона тихо ойкнула і затихла. Петрик здригнувся подумавши чи не вбили її. Сам вже попрощався з життям. Носатий попередив що рахуватиме до трьох. Якщо Петрик не дасть горілки то він його застрелить. Петрик дивився на хистке дуло нагана. Думаючи чи дійсно застрелить його чи лише лякає. Він хотів щоб це швидше закінчилося. Хотів побачити як ці покидьки отримають копняка. Дві сльозини котилися по його неголених щоках. На рахунок три носатий вистрілив. Колюче червоне полум'я вдарило Петрикові в обличчя. Вуха заткало. Але він зрозумів що живий. Поліцаї сперечалися чи варто панькатися з ним чи бити в лоб. Петрик вже не відповідав. Оглухлий і отетерілий у безнадійній байдужості. Вони там щось товклися. Світили скіпками. Дим валив у хату. Тіні ходили по стінах. А його кат з наганом стояв навпроти. Носатий знову вимагав горілки. А потім вистрілив вдруге. Петрика сильно вдарило у вухо. Він не втримався і повалився на ослін. Вдарившись клубом. Забруднившись. Поліцай підняв його за шкірку. Знову поставив до стіни. Щоб не впасти Петрик притиснувся до стіни. Де вже чорніли три дірки від куль. Боже за віщо?! подумав він. Носатий обізвав його хутірською сволотою. Кулацькою вошею. Вимагаючи отримати своє. Петрик хотів щоб все закінчилося одразу без мук. Він ковтнув солону слинку. Відчуваючи байдужість до себе і до життя. Не встиг він розслабитись перед останнім подихом. Як пролунало ще кілька пострілів. Засліпило його. Забило глухотою вуха. Коліна його підігнулись. Він повільно сповз по стіні на підлогу. На короткий час він знепритомнів. Відчуваючи млявість у грудях. Крізь дим і сморід він зрозумів що живий. Здалеку долинули голоси поліцаїв. Які обговорювали що з ним робити. Носатий відштовхнув одного з них. Схилившись над Петриком сказав: Ти зрозумів слизняк? Нам горілка потрібна. Горілка розумієш? Не сьогодні так завтра. Щоб був хороший запас. Зрозумів? Інакше прийдемо розпрощаєшся з життям. Невже не вб'ють? майже перелякано подумав Петрик. Підводячись з підлоги. Він сперся об стіну. Став на одне коліно. Крізь дим подивився на хату. Скіпки згоріли. З грубки йшло слабке світло. Четверо поліцаїв один за одним пішли через відчинені двері. Звідки тягнуло холод. Тіло Петрика почало дрижати від страху холоду й невимовної образи. Один з поліцаїв запитав чи відлити стару. На що інший відповів що сама очуняє. Це були їхні останні слова сказані вже в сінях. Потім їхні кроки загупотіли під вікнами стихаючи. Все навколо завмерло.
Розділ 21. Петрик п'є первак і кидає виклик поліцаям; його зв'язують і волочать
Петрик оговтавшись після нічних подій шукав Степаниду. Знайшов її непритомною в сінях. Вона згодом приходила до тями але перебувала у шоковому стані. Петрик намагався піклуватися про неї. Картаючи поліцаїв німців та війну що забрали у них спокій. Він усвідомлював безвихідь ситуації. Думаючи про те що життя безглуздо продовжувати. Коли немає сил і потреби боротися. Що вороги не дадуть померти по-людськи. Чоловік проводив ніч без сну. Розмірковуючи про прийдешній день який обіцяв лише нові страждання. А можливо і смерть. Він втрачав страх перед смертю. Бажаючи лише швидкого кінця. Але водночас жалкував що не побачить кращого майбутнього. Яке на його думку неодмінно настане колись. Він робив висновок що таке життя нестерпне. Він виходив до комірчини де знаходив залишки самогону. Який так і не встиг змолоти і заквасити. Петро вирішував що горілка не є порятунком. Краще померти просто так за те що він людина. Він залишав двері відчиненими. Вважаючи що вже немає сенсу захищатися. Осінній ранок зустрічав його сірим небом і вогкістю. Події ночі остаточно порушили його свідомість. Він відчував непереборне бажання втекти подалі від садиби. Передчуваючи нову біду. На дорогу він боявся виходити. Бо звідти надходила уся небезпека. Вирішував сховатися в ярку. Проходячи знайомою стежкою Петрик бачив сліди руйнувань залишені поліцаями. Зітхав з сумом. Він знаходив схованку в заростях молодого ялиннику. Де бачив своє вогнище і казан. Від якого відмовлявся. Вирішивши що більше не торкнеться самогону. Проте знаходив заховану пляшку перваку. Петрик пив горілку. Відчуваючи що це єдине чим він може себе почастувати у цей проклятий час. Після кількох ковтків його думки ставали м'якшими. Горе відступало. З'являлася хибна впевненість у собі. Він згадував свій досвід війни. Запевняв себе що не дасть ворогам їздити на собі. Він пишався тим що не віддав їм найкращу пляшку самогону. Повертаючись назад Петрик зустрічав свого пса. Він розмовляв з собакою. Відчуваючи потребу виговоритися. Обіцяв нагодувати його вдома. Він розмірковував про жорстокість поліцаїв. Які вбили його сина. Порівнював їх з нелюдами що п'ють людську кров. Впевнено йдучи стежкою Петрик вирішував нагодувати пса. Полікувати Степаниду самогоном. Який тепер здавався йому ліками. Однак піднявшись з яру він бачив на подвір'ї рудих коней. Розумів що поліцаї вже повернулися. Він відчував відчай і страх. Але розумів що тікати нікуди. Коли поліцаї наказували йому стояти він намагався втекти. Але постріл зупиняв його. Перший поліцай і другий поліцай наздоганяли його. Петрик сповнений образи та протесту жбурляв пляшку з самогоном. Щоб вона не дісталася ворогам. Він кричав на поліцаїв. Називаючи їх гадами і німецькими запроданцями. Провокував їх закликаючи стріляти. Поліцаї били його. Вимагаючи горілку. Але Петрик відмовлявся. Плюючись кров'ю. Показував їм дулю. Перший поліцай вирішував не вбивати його відразу. А влаштувати показову репресію. Петрик відмовлявся йти. Але його насильно піднімали. Волочили до коней. Зв'язуючи його ж віжками. Він думав про свою загибель. Про те що вона буде вдома. Незважаючи ні на що. Під час транспортування Петрик спотикався і падав. Але змушений був бігти за кіньми. Яких поганяли поліцаї. Він плакав від болю і образи. Але водночас кричав що його син прийде і помститься їм. Епізод завершувався коли Петрика волочили до битого шляху. А він кликав на допомогу сина.
Розділ 22. Спогади про зимовий візит Черв'якова; голодування та надія на майбутнє
Розповідь починалася з рефлексії про Петрика який зник з цього світу. Залишивши по собі спогади про своє життя повне мук і клопотів. Деякі з них він хотів би забути інші пам'ятати. Адже в них була і гіркота і непізнані солодощі відгомін життя. Далі дія переносилася в минуле коли цілий тиждень від Різдва валив сніг. А за три дні до Ордані розпочалася небувала завія. Снігу намело так багато що Петрик ледве міг вийти з хати. Щоб доглядати господарство. Він мусив щоразу відкопувати двері до хліва. А від його прокопувань за півгодини не залишалося й сліду через щільний спресований вітром сніг. Того дня сніг не падав згори але мело низом. Утворюючи довгі кучугури на подвір'ї. Петрик пішов по воду до криниці яка була майже повністю занесена снігом. Настрій у нього був поганий оскільки він щойно посварився зі Степанидою через хліб. Степанида ощадливо ставилася до хліба домішуючи картоплю та ґрис. Адже жита залишалося мало а до весни було ще довго. Петрик був стурбований тим що така ощадливість може коштувати їм життя до весни. Біля криниці Петрик помітив трьох чоловіків що пробиралися засніженою дорогою до хутора. Він зрозумів що це гості і мусив їх зустріти. Він відійшов убік щоб перечекати поки вони підійдуть до воріт. Чоловіки виглядали як начальство. Один у лискучій шкірянці з портфелем інший у бобриковому пальті та каракулевій шапці з вусиками третій у червоноармійській шинелі та шоломі з наганом. Один з гостей у шкірянці запитав чи можна погрітися. Петрик розмірковуючи про їх високе становище погодився. Чоловіки насилу протиснулися на подвір'я через глибокий сніг. А потім зайшли в сіни де обтрусили сніг зі взуття. Коли двері до хати відчинилися Степанида побачивши незнайомців злякалася. Сховалася за запічок де лежала хвора Феня з кашлем і гарячкою. У хаті було холодно і пахло димом оскільки сирі вільхові дрова погано горіли. Гості розмістилися в хаті. Найстарший з вусиками зняв шапку виявивши лису голову. Сів до столу. Військовий з наганом скромно присів поруч не знімаючи шолома. Третій у шкірянці нахилився до грубки. Зауважив що дрова горять погано. Він дав пораду як правильно складати сирі дрова посилаючись на свій досвід у Сибіру. Дрова зрештою розгорілися. Гість у шкірянці запитав Петрика чи вступив він до колгоспу. На що Степанида відповіла що вони вступили з першого дня але колгосп бідний. Вона розповіла про своїх двох дітей сина який пішов до школи. Хвору доньку яка кашляла. Коли Феня закашляла гості замовкли. А лисий чоловік біля столу лише повів бровою. Степанида поскаржилася на відсутність взуття для доньки через що та застудилася. Гість задумливо зауважив що сільським дітям наука дається нелегко. Петрик очікував що старший гість щось скаже. Але той мовчав дивлячись у грубку виглядаючи втомленим і стурбованим. Гість від грубки ж підбадьорив сказавши що після п'ятирічки буде і взуття і легше жити. Але поки що треба працювати. Степанида продовжила скаржитися на тяжку працю відсутність одягу. Те що не заплатили за вовну. Петрика дратувала така відвертість перед начальством. Лисий гість який здавався байдужим уважно слухав. Почувши про гроші попросив помічника записати це. Він також записав скарги на погану якість льону. Потім Степанида запропонувала зварити картоплю зі шкварками. Але лисий рішуче відмовився. Наказав військовому подивитися там. Військовий вийшов. А гість у шкірянці зауважив що дрова розгорілися по-сибірському. Коли Феня знову закашляла лисий гість важко зітхнув. Коли Степанида вийшла заспокоївши доньку гість у шкірянці запитав чи привозили лікаря. Порадив купити меду. Степанида поскаржилася на відсутність грошей. Військовий повернувся. Щось сказав. Лисий гість підвівся. Розстебнувши пальто дістав щось. Степанида спочатку відмовлялася але потім подякувала. Гість пояснив що це на молоко й ліки. Петрик відчув сором що його жінка взяла гроші як жебрачка. Степанида запитала як віддати борг. Але гість сказав що це невеликий борг. Повертати не обов'язково. На запитання звідки вони військовий який йшов останнім тихо сказав що вони з Мінська. Це товариш Черв'яков. Степанида була вражена дізнавшись що це керівник республіки. Петрик був приголомшений що вона скаржилася йому на такі дрібниці. Гості вийшли на вулицю. Гість подякував за тепло. Побажав здоров'я доньці Петрика. Петрик стояв розгублений. Коли його запитали прізвище він відповів: Багатько. Соромлячись його на цьому бідному подвір'ї. Гість побажав йому багатого життя. Вони пішли. Петрика знову охопила тривога через мізерні запаси їжі. Особливо картоплі яка закінчувалася. Неврожай минулого року ставив під загрозу виживання сім'ї до нового врожаю.
Розділ 23. Спогади про сінокіс; арешт Лявона; Петрик їде до Мінська
Розділ починався з опису весняного періоду в колгоспі коли люди жили впроголодь. Але дочекалися тепла і першої зелені. Степанида навчилася готувати вариво з кропиви. Яке можна було їсти якщо заправити салом. З хлібом було гірше. Але голова колгоспу зумів виписати три бурти торішньої картоплі на трудодні. Петрик привіз цю пророслу картоплю до Першотравня. Її їли змішуючи з ячмінним борошном для млинців. Літо прийшло пройшли травневі дощі з грозами. Озимина пішла в ріст. Жито виглядало багатообіцяюче. Петрик з радістю спостерігав за ним сподіваючись на добрий урожай. Тим часом наближався час сінокосу. Голова колгоспу зібрав чоловіків на пробу коси в Овечій Балці. Петрику було важко косити через незвичку та недоїдання. Але він долав себе не бажаючи бути гіршим за інших. Особливо бачачи завзяття голови який попри відсутність двох пальців косив з неймовірною енергією. Чоловічий гонор змушував кожного викладатися на повну. Надвечір суботи було розбито ділянки для косіння. Розподілено бригади. Домовилися розпочати косити рано-вранці в неділю. Доки не припече сонце. Голова наказав добре поклепати коси. Не спізнюватися. Наприкінці дня планувалося підбити підсумки. Бригада яка скосить більше потрапить на червону дошку пошани. Та що менше на чорну. Другій бригаді до якої належав Петрик дісталася легша ділянка біля ялинника. Що давало їм шанси випередити третю бригаду. Після зборів чоловіки розійшлися пізно ввечері з подвір'я дяка. Де розміщувалася колгоспна контора. Петрик поспішав додому щоб поклепати косу. Бо його мантачка була дуже поганою. Голова пообіцяв вранці привезти нові мантачки з містечка. Куди вже було заплачено за них гроші. Сподіваючись на нову мантачку Петрик не взяв свою стару. Почавши косити він швидко відчув що коса тупіє. А голови з мантачками все не було. Чоловіки вже пройшли два прокоси. Сонце піднялося над ялинником. Коли з косарів уже стекло багато поту з ялинника вибіг менший син голови. Став наче чогось злякавшись. Петрик подумав що хлопець приніс мантачки. Але в його руках нічого не було. Коли хлопець підійшов ближче. Один з косарів грубо запитав про батька. Хлопчик впав у траву. Затулив обличчя руками. Зайшовся беззвучним плачем. На запитання Що таке? Що з тобою? хлопець відповів: Тата... вночі... забрали... Косарі були приголомшені. Ближчі мовчки встромили коси в сіножать. Дальші докошували але вже йшли до ялинника. Розуміючи що сталося. Вони дивувалися: Голову? За що? Хлопця якось заспокоїли. До сніданку косили недружно. Упівсили більше сиділи курили. Скупо перемовляючись. Дехто вважав що це помилка. Бо голова не був ворогом. Не шкідником. Ніколи не йшов супроти влади. Навіть постраждав за неї раніше. Всі думали що це непорозуміння. Його випустять за день-два. Коли Петрик приплентався додому Степаниди не було. Вона не прийшла й на полуднє. Петрик не знав куди вона зникла. Затримання голови приголомшило всіх. Люди не знали що думати й що робити. Петрик не пішов на косовицю пополудні. Його руки опустилися. Він дуже переживав за Степаниду. Боячись щоб і її не забрали. Степанида прибігла надвечір. Задихана спітніла без хустки. В мокрій сорочці. Виявилося вона вже збігала в містечко. До райкому міліції. Намагаючись дізнатися за що забрали голову. Але даремно. Ніхто нічого не сказав. Усі мовчали. Вона посварилася з головою виконкому. Який відмовився заступитися. Втомлена вона впала на призьбу. Сумно відповіла Петрику на його запитання. А потім заспокоївшись оголосила: Треба збирати підписи. За голову. Що він наш більшовик а не шкідник. Петрик здивувався. Але Степанида пояснила що їх треба подати в НКВС. Щоб подивилися. Того ж вечора Степанида списала три сторінки у зошиті доньки. Побігла у село. Повернулася вона пізно вночі. Мовчазна й схвильована. Петрик ліг спати пізно. Хоча на завтра планувалася косовиця далеко від хати. Вранці він прокинувся ледь розвидніло. Але Степаниди вже не було. Корову мала вигнати Феня. Але та міцно спала. Тому Петрик сам вигнав корову. Відчуваючи що це недобре. Коли господиня так відцуралася від господарства. Степанида дійсно віддалилася. Три дні Петрик майже не бачив її вдома. Вона оббігала три села. Назбирала багато підписів. Адже голову жаліли. Бо він був доброю і розважливою людиною. Ніхто не вірив що він шкідник. Люди не розуміли за що його забрали. Залишивши колгосп без керівництва. Бригадир із іншого села який тимчасово керував господарством відмовився підписати клопотання за голову. Мотивуючи це тим що органи щось знають. Розгнівана Степанида обізвала його вовкулакою. Побігла до району. З району вона повернулася пізно. Вже гнали корів з паші. Петрик виснажений і злий побачив її. Вона кульгала сильно припадаючи на одну ногу. Боліла п'ята. Степанида впала на призьбу. На запитання Петрика що сказали вона кинула йому складений папірець: Повернули. З розпачу вона сказала що не знає що робити. Вона не могла встати через біль у п'яті. Того вечора вона навіть не доїла корів. Петрик з дочкою подоїли їх. А потім він обв'язав розпухлу ногу Степаниди лопуховим листям. Степанида стала дратівливою. Сварилася на Петрика і доньку. Але він розумів що біда не робить людей добрішими. Він сам виконав усі домашні справи. Пізно ввечері Степанида покликала Петрика. Твердо сказала що треба їхати до Мінська. До товариша Черв'якова. Петрик був приголомшений. Адже він лише тричі був у Полоцьку. Та й то за царя. Але він розумів що Степанида з такою ногою поїхати не може. А голову було шкода. Степанида пояснила що позичила два червінці у сусіда. Вона порадила Петрику йти до Будинку уряду в Мінську. Де за газетами має бути Черв'яков. Нагадати йому як взимку на Йордань вони грілися. Як Черв'яков позичив червінець. Петрик був у розпачі від думки про незнайому подорож. Але знав що Степанида не відступить. Вона наказала нікому не говорити про справжню мету поїздки. Сказавши бригадирові що він поїде до лікаря.
Розділ 24. Петрик у Мінську намагається віддати клопотання Черв'якову; смерть Черв'якова
Наступного дня вранці Петрик прибувши до Мінська обережно спускався з вагона на людний перон. В одній руці він міцно тримав залізний поручень. А в іншій мотузкою зв'язану полотняну торбинку з провізією. Окраєць хліба шматок сала цибулина два варені яйця сіль і старий складаний ніж. Одягнений Петрик у випрані штани сатинову сорочку із залатою на комірі. Прикриту рудим піджаком. У внутрішній кишені піджака зберігалося клопотання Степаниди з двадцятьма сімома підписами та червінець. Ще один червінець він розміняв у Лепелі на квиток. Решту потрібно було зберегти для повернення. Петрик поволі пересувався людним пероном. Здригаючись від гудків потягів і шипіння пари. Його голова паморочилася від безсонної ночі та міської метушні. Він не знав куди йти з вокзалу. Але попутник вказав йому напрямок. Петрик рушав вузеньким тротуаром. Притискаючись до будинків. Остерігаючись трамваїв що з гуркотом проносилися повз. Він помічав їдальню зі смачними запахами. Чергу за хлібом що його дивувала своєю довжиною. Незабаром він забував про чоботи які сильно муляли пальці. Через подив від величезної сірої будівлі Уряду. З однаковими вікнами але різними фасадами. Величезним майданом і прапором угорі. Там же розташований кам'яний герб Білорусі. Петрик розумів що це найголовніша будівля Мінська. Він йшов повільніше намагаючись набратися духу. Це не сільрада де легко зайти. Йому потрібно знайти двері. Пройти повз охорону без документів. Страх зростав. Він втрачав рішучість. Оглядав будівлю в пошуках входу. Нікого хто б заходив туди не видно. Нічого не вирішивши Петрик минав майдан. Бачив костьол з червоної цегли. Але не зупинявся милуватися ним. Він знову йшов до Будинку уряду. Цього разу рішучіше. На ґанку він помічав за склом міліціонера. Який уважно стежив за ним. Петрик намагався йти. Але ноги самі повертали його до вулиці. Подалі від міліціонера. На вулиці він відчував полегшення. Але проклинав себе за нерішучість. Він мокрий від поту. Обурювався що вплутався в цю справу. Петрик переконував себе не боятися. Адже він прийшов з доброю метою. Передати папери товаришу Черв'якову. Він зупинявся. Розслаблював ногу. Витирав піт. Вирішував все ж підійти до міліціонера. Запитати. Петрик знову прямував до Будинку уряду. Незважаючи на біль у нозі. До нього підступала природна потреба. Але він терпів. На розі будівлі він сповільнював крок. Аби озирнутись. Побачивши вже двох міліціонерів на ґанку. Які ніби чекали на нього. Петрик різко змінював напрямок. Намагаючись виглядати зайнятою людиною. Він відходив далеко від костьолу. Не бажаючи повертатися до Уряду. Його потреба все ще не задоволена. Він не знав де шукати відповідне місце. Петрик скручував цигарку. Куріння трохи заспокоювало його. Він розмірковував чи варто було йому приїжджати. Думаючи що Степанида впоралася б краще. Покуривши він продовжував йти вулицею. Дивлячись на будівлі та трамваї. День ставав спекотним. Сонце припікало. Тіні звужувалися. Петрик терпів не знімаючи піджака. Побоюючись за папери та гроші. Нога боліла все більше. Він лав себе за незмазані чоботи. Час спливав. А він не знаходив потрібного місця. Зазирав в під'їзд. Але там люди. За соромом він швидко повертався на вулицю. Бачив сквер з деревами. Але там також багато людей. Зустрічав жінку з собакою та парасолькою. Хоча сонячно. Зі страдницьким виразом обличчя він кульгав далі. Де бачив ще одну сіру будівлю схожу на Уряд. Високий дощаний паркан. За парканом видно подвір'я з каштанами. Відчинені ворота. Петрик зазирав туди. Бачив дівчинку біля колонки з водою. Він несміливо запитував чи можна напитися. Дівчинка охоче погоджувалася. Подавала йому кварту. Поки він пив його погляд ковзав по кущах біля хлівчика. Здавалося там є вбиральня. Петрик кидався до хлівчика. Коли він повертався дівчинки вже немає. А мідний таз стоїть біля колонки. Він радів що уникнув незручності перед дитиною. Знову опинявся на знайомій вулиці. Однак його охоплював неспокій. Що робити далі? Він не міг повернутися додому ні з чим. З новою рішучістю Петрик йшов у зворотному напрямку. Він вирішив підійти до міліціонера. Запитати. Він вірив що його не заарештують. Спокійно запитає про товариша Черв'якова. Або попросить передати клопотання селян. Він впевнений що Черв'яков розбереться. Адже він партійний хазяйновитий. Людина душевна. Петрик знав що Степанида також принципова щодо грошей. Кульгаючи спітнілий з торбинкою Петрик знову наближався до будівлі. З двору виїжджали дві машини. Але Черв'якова там немає. На майдані порожньо. Нікого біля дверей чи за склом. Він бентежився чи доведеться йти всередину. Повільно підіймався на ґанок. Зазирав крізь скло дверей. Лякався свого відображення. Втомленого спітнілого чоловіка. Намагався відчинити двері. Але вони не піддавалися. З'являвся міліціонер у білій сорочці та кашкеті. Щось кричав. Поруч відчинялися сусідні двері. Молодий міліціонер з приємним обличчям запитував: Вам чого гражданін? Петрик більше не хотів заходити. Він витягав з кишені пом'яті аркуші клопотання. Пояснював що йому потрібен товариш Черв'яков. Міліціонер брав папери. Швидко прочитував їх. Складав. Повідомляв Петрику що той прийшов пізно. Черв'яков помер. Петрик не розуміючи питав чи може почекати. Але міліціонер відповідав що доведеться чекати дуже довго. Петрик згадував про борг. Червінець який він винен Черв'якову. Міліціонер спочатку напружений потім з гіркотою пояснював що розплатитися можна буде тільки на тім світі. Міліціонера кликали всередину. А Петрик залишався на ґанку. Він розумів що його справа закінчилася. Запихав папери брав торбинку. Його охоплювала спека. Свідомість затуманювалася. Він забував дорогу до вокзалу. Йшов на станцію як у тумані. Стояв у черзі по квитки. Чекав потяга. Все довкола ставало огидним. Він прагнув додому до свого маленького куточка на землі.
Розділ 25. Степанида розмірковує про правду та опір; вона дістає бомбу у Корнила
Степанида ледве спала. Її мучили думки обурення та образа через те що сталося. Вона не боялася своїх людей які змалку знайомі. Хоча розуміла їхню здатність на все. Їй здавалося що навіть перший поліцай лише лякає. Але не завдасть справжньої шкоди. Вона чула як мордували Петрика на подвір'ї. Але не могла встати через сильний біль у голові. Вона дивилася на стелю. Думала що такого не можна пробачити нікому. Степанида боялася що їй проломили череп. Але її думки перескакували на Петрика. Вона припускала що його посадили в сирий склеп під зруйнованою церквою. Де тримають підозрілих. Вона розмірковувала за що могли забрати Петрика. Можливо за те що він заступився за неї. Степанида відчувала що прожила своє життя. Але не відчула його повною мірою. Вона згадувала як відкладала життя на потім. Сподіваючись на кращі часи після колективізації. Але завжди були нестатки тривоги та війни. Вона розмірковувала про війну. Про те як їй пережити її. Дочекатися дітей. Попри все Степанида усвідомлювала свою гідність. Правду людських стосунків. Вважаючи що той хто відчув себе людиною вже не стане скотиною. Вона переконана що на добро треба відповідати добром. Але зло породжує лише зло. Боїться лише сили та покарання. Вона розмірковувала про німців. Яких дехто називає культурною нацією. Але для неї вони розбійники. Бо прийшли зі зброєю. Вона вирішувала не підкорятися їм. Бо вважала їх звірами. А себе людиною. Від болю Степанида засинала. Але прокидалася від собачого гавкоту. Вона чула стукіт у вікно. На запитання Хто там? чула відповідь російською: Свої. Аткрой мамаша. Вона відмовлялася відчиняти. Посилаючись на хворобу. Думала що мабуть це не поліцаї. Згодом люди відходили. Степанида шкодувала що не відчинила. Раптом це були червоноармійці. Які могли б повідомити щось про сина. Вона не спала до ранку. Голова все ще боліла. З появою світанку вона розуміла що не може більше сидіти на хуторі. Треба діяти. Вона вирішувала шукати Петрика. Годувала порося. Помітивши що двері не були зачинені на замок. Це ще більше переконувало її що це були не поліцаї. Знову шкодувала що не впустила їх. Бо могла б дізнатися про сина. Вона вирішувала йти до містечка. Щоб дізнатися про Петрика. Степанида збирала останні припаси. Сало яйця вишнівку. Складала їх у кошик. Вона вирушала босоніж у бік містечка. Оскільки взуття для такої грязюки в неї немає. Дорогою помічала зміни. Відновлені дроти та міст. Розбитий раніше бомбами. Це свідчило про активність німців. Вона зустрічала машини що везли німецьких солдатів. Які кидали їй їжу та глузували. Степанида не реагувала. Відчуваючи до них лише зневагу. Вона жалкувала що раніше не чинила опір. Бо Петрика все одно забрали без причини. Вона згадувала Петрика. Жалкувала за ним. Дивуючись його надмірній доброті. Її думки поверталися до давньої історії з Черв'яковим. Коли Петрик мав щось передати. Вона досі не знала чи виконав він це. Вона усвідомлювала що німці ставляться до них як до худоби. До них треба ставитися з такою ж погордою. Це підтверджував випадок з Петриком. Перейшовши сосняк Степанида бачила містечкові хати. На свіжому насипі через річку відбудовано міст. Розбитий раніше. Вона розуміла що його відбудували для німців. Щоб вони могли перевозити війська та припаси на фронт. Вона відчувала душевне сум'яття. Ступаючи на нові дошки мосту. Розуміючи що він слугуватиме для перевезення людей на страту або до ув'язнення. Вона згадувала як добре було коли міст був зруйнований. Німці не могли дістатися до їхніх сіл. Степанида розмірковувала про те щоб спалити міст. Але розуміла що це неможливо. Їй спадала на думку бомба. Яку за її словами Петрик роздобув і сховав. Ця думка вражала її. Вона вирішувала йти до Корнила. Щоб попросити у нього бомбу. Дорогою до села де живе Корнило вона зустрічала свою давню подругу. Яка веде хворого хлопчика до лікаря. Подруга розповідала що її чоловік повернувся з війни контужений. Степанида відчувала заздрість. Думаючи про свого сина який мабуть загинув. Вона дісталася до садиби Корнила. Яка виглядала заможною. Вона не хотіла бачити його дружину. З якою у них не склалися стосунки. Корнило кремезний чоловік з чорною бородою відчиняв їй хвіртку. Вона заходила до приміщення де він щось майстрував. Степанида казала йому що Петрика забрали. Корнило реагував холоднокровно. Вона прямо просила у нього бомбу. Знаючи що він її має. Корнило спочатку відмовлявся. Потім питав що вона може запропонувати. Вона пропонувала сало яйця. Але він не був зацікавлений. Зрештою він погоджувався віддати бомбу за поросятко. Півпуда вагою. Корнило показував Степаниді бомбу. Яка захована під горохлянкою. Вона відчувала небезпеку. Але не відступала. Корнило обіцяв запрягти коня. Відвезти бомбу вночі. Степанида погоджувалася. Розуміючи що це єдиний вихід.
Розділ 26. Степанида ховає бомбу під мостом; арешт Корнила; зустріч з Гужем
Степанида нетерпляче чекала на Корнила біля хвіртки. Попри те що він обіцяв приїхати лише після настання темряви. Вона відчувала тривогу через небезпеку перевезення вантажу. Ризик зустрічі з поліцією. Протягом дня вона вже стикалася з поліцією в містечку. Намагаючись відвідати Петрика у в'язниці. Вона зраділа впізнавши вартового третього поліцая. Але той грубо відмовив їй у проханні передати Петрику їжу. Дізнатись про його місцезнаходження. Його неприступність та злість здивували Степаниду. Оскільки вона ніколи не бачила його таким. Збентежена і розлючена Степанида відійшла від в'язниці. Попрямувала до будівлі поліції. Сподіваючись зустріти там когось знайомого. Вона довго чекала біля телеграфного стовпа. Коли повз неї пройшов учитель. Незважаючи на його спроби уникнути зустрічі Степанида звернулася до нього. Просячи передати передачу Петрику. Учитель мовчки взяв кошик. Швидко пошепки порадив їй негайно йти звідси. Висловивши приховане співчуття. Степанида зрозуміла що йому щось відомо. Над нею нависла біда. Відчувши небезпеку Степанида поспішила з містечка додому. Розмірковуючи про можливі причини тривоги. Чи то вдома чи в Корнила. Чи Петрик щось проговорився. Вона згадувала що давно не ділиться з Петриком своїми планами. Бо він не поділяє її поглядів. Боїться. Зокрема він не знає про гвинтівку яку вона приховала. Повернувшись додому Степанида пересвідчувалася що все на місці. Чекала Корнила. Незабаром він приїжджав на возі з кіньми. Вони обговорювали куди заховати бомбу. Степанида пропонувала сховати її у виярочку за хлівами. Зарослому кущами. Де є старі ями з хмизом. Коли вони вивантажували бомбу Корнило зізнавався що вона з ґанджем. Тобто трохи бракована. Степанида занепокоєна. Але Корнило запевняв що спеціаліст зможе її полагодити. Вона розуміла що їй потрібні помічники. Особливо військовий спеціаліст. Щоб полагодити ґандж. Степанида також запитувала чи не зашкодить бомбі волога. Але Корнило відповідав що заряд у залізі. Після того як бомба схована. Закидана хмизом Корнило запитував про підсвинка. Степанида вела його до комірчини де тримала кабанчика. Вона відчувала жаль віддаючи його. Але стримувала емоції. Корнило пакував верескливого кабанчика в мішок. Ховав під сіном у возі. Перед від'їздом Корнило застерігав Степаниду мовчати про все. Вдаючи що нічого не знає. Вона іронічно відповідала що не дитина. Корнило їхав. Залишившись сама Степанида відчувала хвилювання. Прагнення діяти. Вона розмірковувала про помсту. Підрив мосту. Сподіваючись що це затримає ворога. Вона згадувала що під старим мостом були зручні підкоси для бомби. Але не знала як виглядає міст тепер. Занепокоєна вона виходила з дому. Попрямувала до мосту щоб перевірити. У темряві та дощі вона добиралася до мосту. Виявляла що під ним є достатньо місця для бомби. Задоволена успішною розвідкою Степанида поверталася додому. Але втома давалася взнаки. Вона вирішувала що їй потрібні помічники. Згадувала подругу та її чоловіка. Який є командиром. Може допомогти з ґанджем бомби. Вона планувала відвідати їх завтра у селі. Маючи намір заплатити за допомогу курми.
Розділ 27. Степанида закопує бомбу; поліцаї штурмують комірчину; вона спалює себе у вогні
Ранок настав витіснивши нічні кошмари Степаниди що були пов'язані з бомбою. Яку вона бачила уві сні як важкий тягар на крутій горі. Вона прокинулася з розумінням що її чекає клопітний і можливо страшний день. Степанида вийшла до сіней. Взяла кошик і дві жмені зерна. Яке Петрик не встиг перемолоти. Щоб погодувати курей. Надворі був холодний осінній ранок. Але дощу не було. Вона зайшла до курника де на жердині сиділи курки. Побачивши два свіжі яйця Степанида відчула провину що не годувала їх. Щедро розсипала зерно. Жінка обирала яку курку взяти для своєї мети. Вона знала кожну з них. Їхні особливості та несучість. Вирішивши не брати найкращу зозулясту курку. Не найгіршу худеньку. Вона обрала спокійну жовтеньку курку. Яка довірливо віддалася в її руки. Степанида зв'язала курці ноги мотузком. Поклала її в кошик. Накрила старою ситцевою хусткою. Перед виходом вона оглянула свої убогі сіни. Усвідомлюючи що нічого іншого крім курки для гостинця у її пограбованому війною маєтку не було. Її головна мета пов'язана з бомбою поглинала всі її думки турботи й сили. Вона сподівалася що люди допоможуть їй. Особливо якщо знайдеться хтось надійний. Степанида розмірковувала що найважче буде з людьми. Жалкувала що немає сина чи Петрика поруч. Бруд на дорозі холодив її босі ноги. Але вона не помічала ні ранку ні холоду. Думаючи як переконати чоловіка допомогти їй. Вона згадала його як розумного хлопця. Який у дитинстві дружив з сином. Став командиром перед війною. Степанида сподівалася що він зможе впоратися з бомбою. Несправність якої за словами Корнила була невеликою. Степанида перейшла безлюдний гостинець. Попрямувала до села. Вона помітила хлопців які запрягали коня. Почула чоловічу лайку. На пагорбі дорога підсохла. Але в ямі була велика калюжа. Коли вона вийшла на середину дороги то остовпіла. Побачивши трьох чоловіків. Поліцаїв першого і другого. А між ними арештанта. Їй здалося що це хтось знайомий. Серце її стиснулось від тривоги. Коли вона зрозуміла що це Корнило. Вона сповільнила ходу. Намагаючись не зустрічатися з ними. Але вони вже її помітили. Корнило кинув на неї погляд. Сповнений туги й стривоженості. Що змусило Степаниду зупинитися. Перший поліцай запитав куди вона йде. Побачивши кошик забрав у неї курку для другого поліцая. Він погрозливо запитав Степаниду чи вона все ще вештається. Хоча жінка очікувала арешту перший поліцай загадково відпустив її. Корнило тим часом дивився кудись у далечінь. Поліцаї з Корнилом рушили далі. А Степанида вражена побаченим побрела до села. Розмірковуючи про те чи не зірвано її плани. Її неарешт викликав питання. Чи не знали вони про бомбу? Чи не шукали її? Вона подумала що можливо Корнило не здав бомбу. Навіть під катуваннями. Степанида усвідомила що йти до подруги. Взагалі до села не має сенсу. Їй потрібно рятуватися самій. Вона озирнулася. Побачила поліцаїв із Корнилом біля соснячка. Швидко побігла назад до хутора. Дібравшись до подвір'я вона попрямувала до виярка. Де з'явився песик. Її охопила тривога коли вона побачила слід від коліс. Що вів до схованки бомби. З жахом вона виявила що бомба була погано захована. Жовтий залізний хвіст стирчав з-під хмизу. Степанида взяла лопату. Вирішила закопати бомбу. Вона вибрала місце у чагарнику на виярку. Де земля була м'яка. Вона почала копати нову яму. Розміром наче дитяча могилка. Копання було важким через коріння. Але вона спітніла вирила яму по коліно. Потім викинувши хмиз зі старої ями вона спробувала викотити важку бомбу. Але їй бракувало сил. Песик підкотився до неї. Обнюхав бомбу і чхнув. Після кількох невдалих спроб викотити бомбу Степанида знесилено впала. Вона знайшла два великі камені. Почала використовувати їх підкладаючи під бомбу. Щоб зрушити її. Вимащена в бруді й поті вона таки визволила бомбу зі старої ями. Тепер їй потрібно було перекотити її до нової ями. Поспішаючи щоб ніхто не побачив її. Бомба котилася по вологій траві. Але потім її довелося тягнути. Степанида виснажена кілька разів падала. Тягнучи бомбу ривками. Доки не дотягла її до нової ями. Вона впала на бомбу грудьми. Зовсім без сил. Але врешті-решт змогла її запхати в яму. Засипати яму було легше. Степанида старанно закидала її землею. Притоптала. Розсипала залишки землі. Прибрала всі сліди. Щоб ніхто не здогадався про розкопки. Потім вона назбирала листя і хмизу. Щоб замаскувати місце де була закопана бомба. Вона повернулася додому. Де її зустрів голодний песик. Але вона була надто виснажена. Щоб навіть промовити слово. Закривши за собою сіни вона лягла на поміст. Не роздягаючись. Бо не мала сил. Лежачи у вихололій хаті Степанида думала про те що її можуть забрати. Тоді всі її зусилля будуть марними. Проте вона ще сподівалася що їй пощастить. Головне було зроблено. Вона потребувала ще кількох днів волі. Щоб побачитися з чоловіком. Порадитися. Відпочинок не приніс сил. Вона відчула холод. Хата була вихолола. Їй хотілося розтопити піч. Зварити картоплю. Адже вона була голодна. Вже вечоріло. Вітер вив за вікном. Взявши скіпку Степанида дістала сірники. Заховані від Петрика. У цей момент песик заскавулив. Вона побачила чотирьох чоловіків із гвинтівками. Що йшли дорогою. Вона впізнала їх. Зрозуміла що це кінець. Дивно але вона не злякалася. Ніби очікувала цього. Песик замовк після пострілу. Степанида кинулася до комірчини. Зачинила двері. Вона вирішила не здаватися так просто. Троє ударів у двері пролунали у сінях. Перший поліцай вимагав відчинити. Степанида мовчала. Думаючи що старосвітські двері не так легко зламати. Почувши голоси першого поліцая другого поліцая та інших вона крикнула їм дулю вам! А потім пошкодувала про це. Коли вони розбили вікно почувся голос учителя. Який пропонував їй вийти. Показати де бомба. Обіцяючи не чіпати її. Степанида відповзла до жорен. Розуміючи що вони вже в сінях. Двері до комірчини почали вибивати сокирою. Степанида усвідомлювала свою долю. Але відтягувала останню мить. Вона зрозуміла що її потребують живою. Можливо для інформації про бомбу. Навколішки вона дістала з-під жорен важкий бутель із гасом. Двері тріщали. А вона хлюпнула гасом на двері стіни себе. Кинула порожню посудину. Діставши сірники вона запалила хустку. Просочену гасом. Кинула її на поріг охоплений полум'ям. Степанида впала ниць на земляну долівку. Дивлячись на вогонь що швидко охоплював комірчину. Вона відчувала що задихається від диму. Горить. Але їй було байдуже. У неї не залишилося надій на порятунок. Поліцаї стріляли крізь стіну. Але вона вже майже нічого не чула. Полум'я ставало сильнішим. Обпікаючи її. Зомлівши вона потім опритомніла. Відчула як тліє її ватянка. Це був кінець. Вона думала про те чому ніхто не побачив бомбу у виярку. Щоб залишити знак. Остання її думка була про те що можливо добре. Що ніхто нічого не дізнається. Злі люди будуть мучитися в здогадках. Ця думка принесла їй останнє заспокоєння перед забуттям. Вона вже не чула як поліцаї вискочили із сіней. Як полум'я охопило стріху. Вітер роздмухував вогонь що заполонив усю садибу. Ніхто не гасив пожежу. Хутір горів усю ніч і наступний день. Бо поліцаї боялися вибуху бомби. А бомба на виярку чекала свого часу.