Золотий жук (По)
Стислий переказ
Салівенів острів поблизу Чарльстона, штат Південна Кароліна, середина XIX століття. Оповідач заприятелював із Вільямом Леграном, який збіднів і оселився на острові.
Одного разу Легран знайшов незвичайного золотого жука і намалював його на клаптику пергаменту. Оповідач зауважив, що малюнок скидається на череп. Легран образився, але потім почав ретельно вивчати пергамент. Він нагрів його над вогнем і виявив таємний запис — криптограму з черепом і зображенням кота.
Легран розшифрував криптограму, яка вказувала на місце, де капітан Кід заховав свої скарби. Інструкції вели до тюльпанового дерева в горах на материку. Легран попросив оповідача допомогти йому. Вони з негром Джупітером вирушили до дерева, де на гілці висів череп. Джупітер виліз на дерево і пропустив жука крізь очницю черепа.
Спершу вони копали не в тому місці, бо Джупітер переплутав ліве око з правим. Після виправлення помилки вони знайшли дерев'яну скриню.
І вмить — незмірний скарб зблиснув перед нами. Коли світло ліхтарів упало в яму, від мішма накиданої купи золота та самоцвітів сяйнуло таким блиском, що нас мало не посліпило.
У скрині виявилися золоті монети, діаманти, рубіни, смарагди та інші коштовності загальною вартістю понад півтора мільйона доларів. Легран пояснив, як розшифрував криптограму капітана Кіда і знайшов скарб, що повернув йому багатство.
Підробний переказ
Поділ переказу на розділи — умовний.
Знайомство з Леграном та знахідка золотого жука
Багато років тому оповідач заприятелював із містером Вільямом Леграном, який походив із давнього гугенотського роду. Колись Легран був маєтним, але низка знегод довела його майже до вбозтва. Щоб уникнути принижень, він покинув Нью-Орлеан і поселився на Салівеновому острові поблизу Чарльстона у штаті Південна Кароліна.
Острів мав близько трьох миль завдовжки і був майже весь покритий морським піском. Від материка його відділяла ледве помітна протока. Рослинність на острові була небагата — великих дерев не було, а майже всю територію покривали зарості пахучого мирту. Легран поставив невеличку хатину ближче до східного кінця острова.
Легран мав добру освіту й надзвичайно сильний розум, але був заражений мізантропією і час від часу то проймався запалом, то впадав у меланхолію. У нього було багато книжок, хоч заглядав до них рідко, натомість полюючи ходити на полювання та ловити рибу або блукати над берегом, де вишукував різні мушлі та комахи. Його супроводив старий негр на ім'я Джупітер.
Джупітера відпустили на волю ще до того, як зубожіла господарева родина, але він вважав за свій обов'язок залишатися при молодому господареві. Родичі Легранові підтримували цю затятість у негрові, маючи певність, що Легран трохи схибнувся і потребує постійного догляду.
В середині жовтня випав досить холодний день. Оповідач, який мешкав у Чарльстоні за дев'ять миль від острова, вирішив відвідати приятеля. Добувшись до хатини, він постукав, а не почувши відповіді, дістав ключа з відомого йому сховку й увійшов. У каміні палахкотів яскравий вогонь. Він скинув пальто, вмостився у кріслі і став дожидати господарів.
Загадкова поведінка друга
Вони повернулися, тільки-то смеркло, і привітали оповідача вельми щиро. Джупітер заходився готувати на вечерю болотяних куріпок. Леграна посів черговий напад гарячкового запалу. Він знайшов новий різновид двостулкового молюска, та ще й більше того — вистежив і з Джупітеровою допомогою вполював жука, нібито зовсім невідомого науці.
Легран розповів, що жук яскраво-золотої барви, завбільшки з великий горіх гікорії і має дві чорні цятки вгорі на спині, а третю — внизу. Джупітер докинув, що жук із щирого золота і такого важкого жука він зроду-віку не бачив. Легран пояснив, що віддав жука лейтенантові з форту на вечір, тому показати його зараз не може.
Легран сів до столу і став накреслювати обриси жука на клаптику брудного паперу, який дістав з кишені камізельки. Скінчивши малювання, він передав папір оповідачеві. Раптом знадвору почувся голосний гавкіт, у кімнату вскочив здоровезний ньюфаундленд і кинувся до оповідача.
Оповідач нарешті зміг поглянути на папір і непомалу здивувався. Він сказав Легранові:
Жук таки чудний... Хіба що це, може, череп, череп із кістками навхрест. В усякому разі, цей жук ні на що в світі так не скидається, як на емблему смерті.
Легран трохи ображено пробурмотів, що малює досить стерпно. Оповідач сказав, що тут намальовано доволі-таки непоганий череп, і запитав, де ж ті вусики, про які говорив Легран. Той вигукнув, що намалював вусики точнісінько такі, які вони є насправді. Оповідач відповів, що не бачить їх, і повернув папірця.
Легран сердито забрав папірця і вже майже зіжмакав його, щоб викинути у вогонь, коли раптом щось прикувало його увагу до малюнка.
Вмить лице йому побагровіло, а тоді зробилося смертельно бліде. Кілька хвилин він пильно придивлявся до малюнка, не рушаючи з місця. Потім підвівся, узяв свічку зі столу й сів на морську скриню...
Там він знов почав ретельно розглядати папір з усіх боків. Він не озивався, і хоча його поведінка вельми дивувала оповідача, той вважав за краще й собі мовчати. Невдовзі Легран дістав з кишені гаман, обережно вклав туди папірця і, заховавши у письмовий стіл, замкнув шухляду. Настрій господаря переконав оповідача, що краще піти. Легран не наполягав, щоб він залишався, однак на прощання потис руку щиріше, ніж звичайно.
Подорож на материк та сходження на дерево
Не бачився оповідач з Леграном десь із місяць. Аж ось одного дня заходить до нього в Чарльстоні Джупітер. Старий негр був занепокоєний. Він розповів, що господар трохи нездужає, хоч і не скаржиться. Легран заслаб, снується цілі дні похнюплено, білий-білий зробився, і все щось рахує. Джупітер був певен, що золотий жук укусив господаря у голову.
Джупітер передав оповідачеві записку від Леграна. У ній Легран писав, що в нього з'явився великий клопіт, є щось, що він має розповісти. Він не зовсім добре почувався останні дні, а вчора Джупітер наготував здоровезного дубця, щоб покарати його за те, що він втік і цілісінький день проблукав сам-один у горах на материку. Легран просив оповідача приїхати, справа була надзвичайно важлива.
Тон записки неабияк стривожив оповідача. Він побоювався, щоб від тягаря знегод у Леграна і справді не потьмарився розум. Ні хвилини не вагаючись, він зібрався піти разом із негром. Коли вони дісталися до пристані, на дні човна оповідач завважив косу і три лопати, все новісіньке. Джупітер пояснив, що це господар наказав йому купити в місті.
Вони перебралися через протоку і невдовзі прийшли до хатини. Було близько третьої години дня. Легран нетерпляче дожидав їх. Мою руку він потис із нервовим збудженням. Обличчя у нього було бліде, аж моторошне, а глибоко посаджені очі ряхтіли гарячковим блиском. Оповідач поцікавився жуком, і Легран відповів:
Цей жук принесе мені багатство,— вів він далі, переможно посміхаючись,— поверне мені мої родові маєтності. Тож чи диво, що я так його ціную? Доля судила жукові стати моїм...
Легран попросив Джупітера принести жука. Той неохоче виконав прохання. Легран поважно й урочисто приніс оповідачеві жука у заскленій коробочці. Жук і справді був прегарний і з наукового погляду вельми цінний. На спині в жука були дві круглі чорні цятки з одного кінця і одна довгаста з другого. Надкрильця вилискували, наче були з лощеного золота. Та й важкий був жук неабияк.
Легран проречистим тоном сказав, що послав по оповідача, сподіваючись поради й допомоги у здійсненні волі фортуни й жука. Оповідач урвав його, сказавши, що той нездужає і треба вжити деяких заходів. Легран попросив перевірити його пульс. Оповідач не помітив ані найменших ознак гарячки. Легран сказав, що цілком здоровий, якщо не вважати на збудження, і попросив допомогти зробити так, щоб він заспокоївся.
Він пояснив, що вони з Джупітером вибираються на материк у гори, і в цій експедиції потребують допомоги людини, на яку можна звіритися. Оповідач охоче погодився стати в пригоді, але коли дізнався, що чортів жук якось причетний до експедиції, відмовився брати участь у цій безглуздій химері. Легран обіцяв, що коли покінчать з його забаганкою і вся ця історія з жуком скінчиться, він вернеться додому й послухає поради оповідача, так ніби той його лікар. Оповідач погодився.
Перші розкопки та виявлення помилки
Вибрались вони — Легран, Джупітер, собака і оповідач — близько четвертої години. Джупітер напосівся сам нести косу й обидві лопати. Виглядав він так затято, що й не сказати, і за всю дорогу єдині слова, що зірвалися йому з уст, були: «цей клятий жук». Оповідач ніс два потайні ліхтарі, тоді як Легран задовольнився самим жуком, прив'язаним до шворки. Ідучи, він раз у раз вимахував шворкою з жуком.
Марно оповідач пробував випитати у Леграна мету подорожі. Умовивши його піти з собою, Легран відохотився від будь-якої розмови і на всі запитання відповідав коротким: «Побачимо!» Човном вони перебралися через протоку, вийшли на високий берег материка і рушили в північно-західному напрямку. Місцина мала дикий і пустельний вигляд. Так вони подорожували години зо дві і добулися до ще похмурішої околиці. Це була більш-менш рівна ділянка біля підніжжя майже неприступної гори, зарослої густим лісом.
Площина всуціль поросла ожиною. За вказівкою хазяїна Джупітер став прокладати їм стежину до височезного тюльпанового дерева, що росло у гурті з якимся десятком дубів. Розложистістю гілля, красою листяної крони і взагалі величним своїм виглядом воно перевершувало всі інші дерева. Коли вони дісталися під тюльпанове дерево, Легран обернувся до Джупітера і спитав, чи зможе він видертися на цей стовбур.
Старого негра мовби ошелешило це запитання. Він підступив зовсім близько до величезного стовбура, повільно його обійшов і прискіпливо оглянув. Нарешті відповів: «Авжеж, маса, ще не бувало такого дерева, щоб Джуп на нього не виліз». Легран сказав йому лізти мерщій і взяти жука з собою. Джупітер обережно взяв шворку за самий кінчик і, тримаючи жука якнайдалі від себе, приготувався лізти на дерево.
Замолоду тюльпанове дерево має дуже гладенький стовбур і часто випускає гілля тільки високо від землі. Але з бігом років кора на дереві робиться нерівна й гудзувата. Хапаючись руками за одні виступи кори, а босими пальцями ніг упираючись в інші, зо два рази мало не гепнувшись униз, Джупітер кінець кінцем добувся до першого великого розгалуження. Він підіймався все вище, аж поки його присадкуватої постаті й зовсім не стало видно за густим листям.
Легран наказав йому вилізти по найгрубшому суку і порахувати, скільки гілок він проминув. Джупітер порахував п'ять. Легран велів вилізти ще на одну вище. За кілька хвилин почувся голос, запевняючи, що власник його дістався до сьомої гілки. Легран збуджено закричав: «Тепер, Джупе, лізь по цій гілці так далеко, як тільки зможеш! А коли побачиш щось чудне, озвешся!»
Джупітер знову подав голос: «Я боюся далі лізти, гілка геть струхла». Легран тремтячим голосом промовив: «Ти кажеш — струхла, Джупітере?» Той відповів, що вона трухлява, як старий пеньок. Легран скрушно запитав, що ж його робити. Оповідач радо вхопився за нагоду і сказав, що треба вертатись додому й лягати в постіль. Легран, не звертаючи на нього ніякісінької уваги, закричав Джупітерові, щоб той штрикнув гілляку ножем.
Негр відповів перегодом, що гілляка трухлява, тільки не так, щоб аж дуже. Як на правду, то сам-один він іще підліз би по ній трохи. Легран з видимою полегкістю закричав: «Ах ти, пекельна прояво! Що це ти верзеш? Викинути жука! Спробуй-но тільки, я тобі в'язи скручу». Він наказав Джупітерові посунутись ще трохи вперед по гілляці і пообіцяв подарувати срібного долара, тільки-но той злізе на землю.
Джупітер хутко відповів, що вже сунеться і що вже близько кінець гілляки. Легран мало не вереснув: «Кажеш, ти вже на кінці гілляки?» За хвилину негр озвався: «О-о-о! Боже милосердний, що це тут на дереві?» Легран зраділо скрикнув: «Ну? Що там таке?» Джупітер відповів: «Та нічо, тільки череп. Хтось лишив свою голову на дереві, а вороння видзьобало все м'ясо до крихти».
Легран запитав, як череп прикріплено до гілляки. Джупітер відповів, що здоровецький цвях у черепі і він держить черепа на гілляці. Легран наказав знайти ліве око черепа. Джупітер спантеличено відповів, що в черепа ніяких очей нема. Легран запитав, чи знає той, де в нього права рука, а де ліва. Негр відповів, що знає — ліва це та, що він нею дрова рубає. Легран пояснив, що ліве око з того самого боку, що й ліва рука.
Запала довга мовчанка. Нарешті негр озвався, що знайшов ліве око. Легран наказав пропустити жука вниз крізь той отвір, скільки шворки стане, але стерегтися, щоб шворка не випала з руки. За кілька хвилин Джупітер повідомив, що вже зробив. Призахідне сонце ще трохи освітлювало пагорок, і в останньому його промінні жук зблиснув наче лощена золота кулька. Він вільно висів межи гілля.
Друга спроба та знахідка скарбу
Легран швидко взяв косу й розчистив ділянку в три-чотири ярди у перетині, а тоді наказав Джупітерові пустити шворку й злазити з дерева. Забивши кілочок саме в тому місці, де впав жук, Легран дістав з кишені рулетку. Один кінець її він прикріпив під стовбуром дерева, потім розмотав рулетку і через кілочок протяг далі. За п'ятдесят футів від кілочка Легран зупинився і забив ще один кілочок. Взявши його за центр, він окреслив коло діаметром десь так у чотири фути.
Після цього схопив сам лопату, дав по одній Джупітерові й оповідачеві і сказав якомога швидше братися до роботи. Оповідач і серед білого дня не надто охочий до таких забав, а тим паче проти ночі. Але він боявся, що відмова може ще дужче порушити приятелів здоровий глузд. Він вирішив, що краще вже з доброю волею візьметься копати, аби швидше Легран переконався у безглузді своїх марень.
Вони засвітили ліхтарі і ревно заходилися працювати. Вони старанно працювали вже дві години. Ніхто з них не озивався, і лише гавкіт собаки не давав їм спокою. Собаку вгамував Джупітер, стягнувши йому пащу своїми шлейками. Наприкінці другої години роботи яма досягла п'яти футів завглибшки, хоч ніяких ознак скарбу ніхто ще не завважив.
Оповідач почав сподіватися, що комедія вже завершується. Проте Легран, хоч сам і дуже розгублений, задумливо витер піт з чола і знов заходився працювати. Тепер вони трохи розширили площу ями і заглибилися ще на два фути. Знову ніякого знаку. Кінець кінцем Легран, до якого оповідач відчував щирий жаль, вибрався з ями. Кожна риска його обличчя свідчила про гірке розчарування.
Поволі й неохоче він почав натягати сурдута. Джупітер став збирати інструмент. Після цього він розв'язав собаці морду, і вони в глибокій мовчанці рушили додому. Так вони пройшли з десяток кроків, коли Легран, голосно лайнувшись, підскочив до Джупітера й схопив його за комір. Вражений негр вирячив очі з дива й широко роззявив рота, а сам упав навколішки.
Легран просичав крізь зуби: «Ти, мерзотнику, триклятий чорнюче, відповідай мені зараз же, чуєш? Щоб без усяких викрутів! Де в тебе ліве око?» Нажаханий Джупітер заголосив: «Ой, на Бога, маса Віле! Та от же моє ліве око, хіба ні?» — і поклав долоню на свій правий орган зору й невідривно там її тримав. Легран закричав: «Я так і думав! Я знав! Гур-ра!» — випустив негра і кинувся витинати різні вихиляси та скоки.
Він скомандував: «Ходімо назад! Вертаймося! Гру ще не програно». І він перший рушив знову до тюльпанового дерева. Коли вони були вже біля дерева, Легран гукнув Джупітера і запитав, як череп прибито до гілляки — лицем до стовбура чи від стовбура. Негр відповів: «Назовні, маса, щоб вороння могло без усякого клопоту видзьобати очі». Легран торкнувся рукою одного, а потім другого ока Джупітера і запитав, крізь яке око той пропустив жука. Негр тицьнув пальцем на своє праве око.
Легран, у божевіллі якого тепер оповідачеві вже привиджувалася певна система, переставив кілочка, що позначав те місце, де впав жук, на три дюйми західніше. Простягши знов рулетку від стовбура дерева до кілочка, він відміряв ще п'ятдесят футів по прямій і таким чином установив нову кінцеву точку, на відстані у кілька ярдів від викопаної ями. Цього разу Легран окреслив коло трохи більше діаметром, ніж попереднє, і вони знову заходилися копати.
Оповідач страшенно втомився, але вже не відчував нехіті до роботи. Незвичайна цікавість охопила його, ба навіть — збудження. Він завзято копав і час від часу ловив себе на тому, як поглядом нишпорить по ямі, наче сподіваючись побачити той вимарений скарб. Так минуло півтори години. Собака раптом знову несамовито розгавкався. І то не було вже знічев'я або з примхи: тепер у його гавкоті чулася виразна стурбованість.
Цього разу Джупітер дарма пробував зав'язати йому писок. Пес вирвався у нього з рук і, скочивши в яму, став скажено рити лапами землю. За кілька секунд він вигріб купу людських кісток, що колись були двома скелетами, усуміш із металевими ґудзиками та зітлілою вовняною одежею. Ще кілька ударів лопатою — і на видноті показалося лезо здорового іспанського ножа, а далі — три-чотири золотих та срібних монети.
Побачивши їх, Джупітер пройнявся нестримним захватом, але на обличчі Леграна проступило цілковите розчарування. Легран наполягав, одначе, щоб вони не кидали роботи. Та тільки-но він скінчив свої слова, як оповідач упав долілиць, перечепившись ногою через велике залізне кільце, що випиналося з землі. Тепер вони заходилися працювати куди завзятіше.
Вони очистили від землі довгасту дерев'яну скриню. Скриня мала завдовжки три з половиною фути, завширшки — три і заввишки — два з половиною. Задля міцності її пооббивали залізними обручами. З боків скрині видніли шість кілець, по три з кожного довгого боку. Усі вони гуртом, хоч як натужувалися, спромоглись тільки ледь зрушити скриню з місця. Нам відразу стало ясно, що втрьох вони такої ваги не подужають винести.
На щастя, віко скрині закріплювали тільки два висувні прогоничі. Задихаючись із хвилювання, вони тремтячими руками вирвали їх. І вмить — незмірний скарб зблиснув перед ними. Коли світло ліхтарів упало в яму, від мішма накиданої купи золота та самоцвітів сяйнуло таким блиском, що їх мало не посліпило. Подив переважав. Легран, здавалося, геть знесилів від збудження і майже не озивався.
Джупітерове обличчя на кілька хвилин зблідло, мов смерть. Він стояв не просто приголомшений, а ніби аж громом уражений. А тоді раптом упав навколішки в ямі, занурившись руками по голі лікті в золото, та так і завмер. Врешті Джупітер глибоко зітхнув і прорік голосно щось на взірець монолога:
І все це він, золотий жук! Любенький золотий жук! Маленький мій, золотенький, а я ж так його шпетив! І не сором тобі, старий негре? Ну, чого мовчиш?..
Кінець кінцем довелося оповідачеві повернути до дійсності обох їх, і господаря, і служника: скарб же треба було забирати. Пора стояла пізня, і якби вони дуже забарилися, то не встигли б до ранку перенести все в хатину. Вони вийняли зі скрині зо дві третини вмісту і аж тоді насилу спромоглися витягти її з ями. Вийняті скарби поховали в кущах ожини, а вартувати коло них залишили собаку.
Після цього вони хутко рушили у зворотну дорогу, несучи із собою скриню. Не зазнавши ніяких пригод, а тільки страшенно зморившись, десь так о першій годині ночі вони дісталися до хатини. Нас посіла така втома, що годі було й думати, аби відразу вибиратися знову. Тим-то вони спершу повечеряли і цілу годину відпочивали, а вже потім подалися назад у гори, захопивши з собою три міцних лантухи. Близько четвертої години вони були коло ями.
Поділивши решту здобичі на приблизно рівні три частини і не засипаючи ям, вони вдруге вирушили до хатини і приставили туди свою золоту ношу саме о тій порі, коли перші проблиски світанку зазоріли над верхів'ями дерев на сході. Вони до того знемоглися, що й не сказати, а проте гостре збудження все не покидало їх. Передрімавши неспокійним сном три-чотири години, вони, неначе змовившись, усі посхоплювались і стали розглядати свої скарби.
Розшифрування криптограми та розгадка таємниці
Коштовностей, накиданих у скриню натрусим, абияк, було по самі вінця, і вони витратили цілий день та добру половину наступної ночі, поки всі їх перебрали. Пильно все переглянувши, вони виявили, що багатство це навіть більше, аніж спочатку їм видавалося. Самих золотих монет було на чотириста п'ятдесят тисяч доларів із гаком. Срібла не траплялося зовсім. Усе тільки золото, і то з давніх часів і з різних країн.
Де-не-де знаходилися великі й важкі монети, до того стерті, що й карбування на них годі було розрізнити. Американських монет не виявилося жодної. Щодо самоцвітів, то визначити їхню вартість було важче. Там були діаманти, всього сто десять штук — декотрі з них напрочуд великі й гарні,— вісімнадцять неймовірно яскравих рубінів, триста десять прегарних смарагдів, двадцять один сапфір і один опал.
Усе це коштовне каміння було повиймане з оправ і абияк накидане в скриню. Самі ж оправи, які вони познаходили серед золотих монет, були посплющувані, наче молотком — очевидно, щоб їх не впізнали. Поза цим усім там була ще сила-силенна всіляких золотих оздоб, близько двох сотень масивних перснів та сережок, розкішні ланцюжки, вісімдесят три дуже важких розп'яття, п'ять безцінних золотих кадил, здоровенна золота чаша на пунш і чимало інших, дрібніших речей.
Важили ці коштовності понад триста п'ятдесят англійських фунтів. А оповідач ще ж не рахував сто дев'яносто сім золотих годинників, з яких три варті були щонайменше по п'ятсот доларів кожен. У багатьох годинниках механізми пороз'їдала іржа — вартість у них становили самі футляри, рясно прикрашені коштовностями. Тієї ночі весь вміст скрині вони оцінили десь так на півтора мільйона доларів.
Коли вони переглянули ввесь скарб, і гостре збудження трохи вляглося, Легран, бачивши, що оповідачеві страшенно кортить почути розгадку цієї надзвичайної таємниці, почав нарешті докладно про все розповідати. Він нагадав оповідачеві той вечір, як показав йому нашвидку намальований обрис жука, і як його роздратувало зауваження, що малюнок скидається на череп.
Коли оповідач повернув йому клапоть пергаменту, Легран вже ладен був зібгати його й кинути у вогонь. Але коли він взяв його, щоб зібгати, то ненароком глянув на той малюнок і вкрай зчудувався, бо й справді розпізнав обриси черепа на тому самісінькому місці, де він нібито малював жука. На хвильку це його так вразило, що він не міг і думок докупи зібрати.
Він бачив, що його малюнок деталями дуже різнився від того, який був у нього перед очима, хоч у цілому обриси їхні й були близькі. Тоді він взяв свічку, сів у найдальшому кутку кімнати й пильніше приглянувся до пергаменту. Перегорнувши його, він побачив на звороті свій малюнок — точнісінько такий, яким його й малював. Насамперед його взяв подив, що ось же можлива така разюча подібність — череп на звороті пергаменту, саме під його жуком.
Отямившись, він раптом виразно пригадав, що, коли він починав малювати жука, на звороті пергаменту ніяких обрисів не було. Він був певен цього, бо ж іспершу кілька разів перегортав пергамент, шукаючи чистішого куточка. За цим усім, безперечно, крилась якась нерозгадана таємниця. Він рвучко підвівся, заховав пергамент у надійне місце і відклав усілякі подальші розважання до тієї пори, коли залишиться на самоті.
Коли оповідач пішов, а Джупітер міцно заснув, Легран почав докладніше обмірковувати всю справу. Найперше він пригадав, за яких саме обставин пергамент потрапив до нього. На материку, за милю на схід від острова, вони знайшли жука. Коли Легран схопив його, жук боляче куснув його, і він мусив його випустити. Жук упав біля ніг Джупітерові. Той розглянувся туди-сюди, шукаючи листка або чогось такого, щоб було безпечніше пальцям.
У цю мить вони обоє завважили клапоть пергаменту. Він лежав, присипаний піском, і тільки крайчик його виднів назовні. Неподалік від цього місця Легран побачив кістяк начебто баркаса. Джупітер узяв той пергамент, загорнув у нього жука й дав Легранові. Незабаром вони рушили додому і дорогою зустріли лейтенанта. Коли Легран показав йому комаху, той попрохав дозволу взяти її до форту. Ледве встиг Легран висловити свою згоду, як лейтенант уже заховав жука до кишені, а пергамент лишився в руках Леграна.
Легран пояснив:
...я вже тоді відчув певний зв'язок між окремими явищами. Я з'єднав докупи дві ланки довгого ланцюга. На березі моря лежав човен, а неподалік валявся пергамент... із намальованим черепом.
Череп, череп зі схрещеними кістками під ним,— це піратська емблема. То був пергамент, а не папір. А пергамент довготривкий, майже вічний. Це міркування навіяло йому думку, що череп на пергаменті щось та має значити. Він також звернув увагу на форму пергаменту — це була саме така пергаментна смужка, на якій можна зробити пам'ятний запис, призначений для тривалого зберігання.
Оповідач втрутився, нагадавши, що Легран сам сказав, що черепа не було на пергаменті, коли він малював свого жука. Легран відповів, що власне тут і починається таємниця. Його міркування йшли в певному напрямку й неминуче припускали тільки один висновок. Коли він малював жука, ніякого черепа на пергаменті не було. Скінчивши, він передав малюнка оповідачеві і не спускав його з ока, поки той його тримав. Отже, це не оповідач намалював черепа. І нікого іншого не було, хто б це міг зробити. Звідси випливає, що зробила це не людська рука.
Тоді Легран вирішив якнайчіткіше, в усіх подробицях, пригадати той вечір. Надворі було холодно, і в каміні палав вогонь. Він розігрівся з дороги й тому сів біля столу. Оповідач, одначе, присунув своє крісло ближче до каміна. Тільки-но він взяв від Леграна пергамента й почав розглядати, як убіг собака — він кинувся до оповідача і передніми лапами скочив йому на груди. Лівою рукою оповідач став гладити собаку, а права рука, що з пергаментом, упала між колін, зовсім близько до вогню.
Коли Легран відновив у пам'яті всі ці деталі, в нього не лишилося найменшого сумніву, що саме тепло спричинило появу черепа на пергаменті. Він знав, що існують, і споконвіку існували, хімічні препарати для невидимих записів на папері або на пергаменті — прочитати їх можна лише після нагрівання. Тепер він почав пильно вивчати зображення черепа. Зовнішні його обриси проступали набагато чіткіше, ніж внутрішні. Було ясно, що тепло діяло або недостатньо, або нерівномірно.
Легран негайно ж розпалив вогонь і рівномірно прогрів увесь пергамент. Спершу чіткішими зробилися тільки лінії черепа, але згодом у протилежному від черепа — по діагоналі — кутку пергаменту проступили на видноті обриси начебто якоїсь звірини. Ще пильніше глянувши, він побачив, що то мав бути кіт. Легран відразу зрозумів зображення кота немов своєрідний підпис-ієрогліф. Зображення черепа в протилежному по діагоналі кутку навіювало думку про герб чи печатку. Але його збивало з пантелику те, що десь поділося головне в гаданому документі: текст.
Легран ще більше нагрів пергамент над вогнем, але ніяких знаків не проступило. Тоді він подумав, чи не заважає бруд, і вирішив обмити пергамент теплою водою. Потому поклав його на сковороду, донизу тим боком, що з черепом, а сковороду поставив на жарівницю з деревним вугіллям. За кілька хвилин він взяв пергамент і на превелику свою радість побачив розташовані вряд так начебто цифри. Він знов поклав пергамент на сковороду і зачекав ще з хвилину. Коли він зняв сковороду з вогню і взяв пергамент, запис проступив повністю.
Легран нагрів пергамент і дав оповідачеві. Поміж черепом та котом видніли знаки, незграбно виведені червоним чорнилом. Оповідач сказав, що йому від цього анітрохи не проясніло. Легран відповів:
Ці знаки й цифри утворюють шифр... я вирішив, що цей код не складний — тобто саме такий, який може здатись нерозвиненій уяві моряка абсолютно нерозв'язним.
Легран розповів, що найперше постало питання про мову. Підпис усував усі труднощі — зображений кіт означав, що йдеться про капітана Кіда, англійця, котрий, звісна річ, користувався англійською мовою. Оскільки поділу на слова не було, то спершу йому довелося підрахувати, які знаки вжито частіше, а які рідше. В англійській мові найчастіше зустрічається літера е. Він почав з того, що під найчастіше вживаний знак 8 підставив літеру є.
Щоб перевірити слушність підстановки, він пригадав той факт, що в англійських словах літера є дуже часто подвоєна. Коли він заглянув у криптограму, то побачив, що знак 8 тут вжито двічі вряд разів із п'ять. Отже, можна вважати, що 8 це є. Далі, з усіх англійських слів найуживаніше the, означений артикль. Він знайшов не менш як сім разів повторене сполучення знаків ; 48. Таким чином, можна вважати, що крапка з комою це t, 4 це h, а 8 — це є.
Розшифрувавши ціле одне слово, він міг встановити перші й останні літери багатьох інших слів. Він взяв передостаннє сполучення ;48 — це майже на самому кінці. Перший після 8 знак, крапка з комою, починає нове слово. З шести подальших знаків п'ять йому вже були відомі. Підставивши замість знаків літери і замінивши невідому літеру крапкою, він записав: t.eeth. Перебравши всю абетку, він знайшов єдине можливе прочитання — tree, тобто «дерево». Маючи ще одну літеру — г, він міг прочитати вже два слова поспіль: the tree.
Трохи далі він побачив знову сполучення ;48, тобто the. Він випишів уривок тексту поміж відомими словами і підставив вже розшифровані літери. Тут відразу напрошувалося слово through, «через», що дало ще три літери. Пильно приглянувшись до сполучень розшифрованих уже знаків у криптограмі, він знайшов неподалік від початку запис, що означав слово degree («градус») без першої літери. Звертаючись до початку шифрованого запису, він побачив, що перший знак це а, неозначений артикль, а перші два слова це A good («добрий»).
Легран сказав, що нема потреби докладно зупинятись на тому, як він розшифрував решту. Він дав оповідачеві повний текст розшифрованого запису на пергаменті: «Добре скло в єпископовім заїзді на чортовім сідалі двадцять один градус і тринадцять мінут північ-північ-схід головний сук сьома гілляка східний бік стріляй з лівого ока мертвої голови пряма лінія від дерева через постріл на п'ятдесят футів».
Оповідач зауважив, що загадка поки що так і не розв'язалася. Легран відповів, що головне, що він мав тепер зробити,— це розчленувати текст на логічно зв'язані між собою фрази. Він бачив, що укладач криптограми зумисне писав усі слова всуціль. Там, де йому в процесі писання трапиться кінець речення чи слова, він конче намагатиметься дальший знак поставити якнайближче до попереднього. Він помітив п'ять таких місць і так помежував текст.
Легран розповів, що заходився ревно розпитувати кожного, чи не знає хто поблизу Салівенового острова будівлі під назвою «єпископів заїзд». Нічого не довідавшись, він одного ранку раптом подумав: а може, цей «єпископів заїзд» якось стосується давнього роду Біскопів, що колись володів старовинною садибою за чотири милі на північ від острова. Він подався на плантацію і розпитав тамтешніх старих негрів. Нарешті одна старенька бабця сказала, що чула про такий собі «єпископів заїзд» і, може, навіть і покаже туди дорогу, тільки що то зовсім не заїзд, ані шинок, а просто висока скеля.
Легран пообіцяв їй добре віддячити за клопіт, і вона погодилася провести його. Знайшли вони те місце без будь-яких труднощів. «Заїзд» виявився нагромадженням диких урвищ та скель, найвища з яких стояла трохи осторонь і скидалася на штучну споруду. Він видерся на вершечок цієї скелі й зупинився, не знаючи, що ж робити далі. Коли він так роздумував, погляд його упав на вузький прискалок на східному узбіччі скелі. Цей прискалок виступав наперед дюймів на вісімнадцять і був не більш як фут завширшки, а заглибина в скелі саме понад ним робила його трохи подібним до крісла з увігнутою спинкою.
Він здогадався, що це і є «чортове сідало», згадане в криптограмі. «Добре скло», ясна річ, означало не що інше, як підзорну трубу. Отже, тут треба було вдатися до підзорної труби, до того ж дивитись у неї з точно визначеної позиції. А «двадцять один градус і тринадцять мінут» та «північ-північ-схід» означали, безперечно, спрямування труби. Страшенно збуджений своїми відкриттями, він поспішив додому, озброївся підзорною трубою й вернувся на скелю.
Зійшовши на виступ, він виявив, що сидіти там можна лише в одній певній позі. Він взявся за трубу. Цей напрямок він визначив за кишеньковим компасом, а тоді, піднісши трубу під кутом десь так у двадцять один градус, став обережно водити нею вгору-вниз, аж поки увагу його привернув круглий отвір чи то просвіт у листі величезного дерева, що вдалині підносилося над усіма своїми сусідами. Посеред того просвіту він помітив білу цятку. Відрегулювавши фокус труби, він глянув ще раз і побачив, що то людський череп.
Відкриття це так піднесло його на дусі, що й уся загадка видалась розгаданою. Адже ясно було, що слова «головний сук сьома гілляка східний бік» могли означати лише розташування черепа на дереві, а вказівка «стріляй з лівого ока мертвої голови» також дозволяла тільки одне тлумачення, коли йшлося про пошук захованого скарбу. Він міркував так: якщо опустити до землі кулю, пропущену крізь лівий очний отвір черепа, і провести пряму лінію від найближчої точки стовбура через «постріл» далі на п'ятдесят футів, то саме там і буде місце, де ймовірно закопано скарб.
Оповідач зауважив, що хід думок здається напрочуд ясним, простим і переконливим. Він запитав, що Легран зробив, коли вибрався з «єпископового заїзду». Той відповів, що вивчив якнайуважніше дерево, щоб його опісля розпізнати, і рушив додому. Проте щойно він зліз із «чортового сідала», як круглий просвіт зник. У цій подорожі його супроводив Джупітер, який помітив, що останні тижні він став якийсь чудний, і тепер не покидав його самого ні на хвилину. Але другого ранку, вставши ще вдосвіта, він спромігся нишком вишмигнути з дому і одинцем подався в гори розшукувати те дерево. Врешті він таки знайшов його.
Оповідач сказав, що коли вони вперше копали, то схибили місцем, певно, через те, що Джупітер з дурного свого розуму опустив жука із правої очниці черепа замість лівої. Легран підтвердив: «Саме через це. На місці нашого «пострілу» відхилення становило тільки зо два дюйми, і якби скарб там було й закопано, така похибка анітрохи б не зашкодила. Але ж «постріл» і найближча точка дерева вказували тільки напрямок, тож-бо що далі ми відходили від дерева, більшало й відхилення, і за п'ятдесят футів відстані скарб залишився зовсім осторонь».
Оповідач припустив, що цю химерію з черепом, щоб кулю неодмінно пропустити крізь очницю черепа, навіяв Кідові піратський прапор. Легран відповів, що можливо, хоч він схильний думати, що в даному разі тверезий глузд заважив не менше, ніж поетична уява. Невелика річ, щоб її побачити з «чортового сідала», повинна бути біла, а щодо білини ніщо не зрівняється з людським черепом.
Оповідач запитав про проречистий тон Леграна, про вимахування жуком. Легран відповів, що його трохи роздратували натяки оповідача, що він, мовляв, з'їхав з глузду, тож він нишком поклав собі відплатити невеличкою містифікацією. Через це він і вимахував жуком, і через це ж таки надумав опустити його з дерева. До речі, на цей намір наштовхнуло його якраз зауваження оповідача, що жук дуже важкий.
Оповідач сказав, що тепер лишається тільки ще одне з'ясувати: оці скелети, що в ямі,— звідки вони могли взятися. Легран відповів, що про це він знає не більше за оповідача. Можливе, одначе, лиш одне правдоподібне пояснення — хоча й страшно уявити собі таку нелюдську жорстокість. Звісна річ, Кідові — якщо це справді Кід заховав скарб — хтось мусив допомагати у цій роботі. А коли основну частину роботи було виконано, він, мабуть, вирішив, що усунути зайвих свідків не завадить. Два-три удари кайлом, коли його помічники ще поралися в ямі,— і було вже по всьому.