Кавказ (Шевченко)
Поділ переказу на розділи — умовний.
Прометей і незборима воля народу
Поет звернувся до образу Кавказьких гір, засіяних горем і политих кровію. Там, за горами, споконвіку карався Прометей — орел щодня довбав йому ребра й розбивав серце, але воно знову оживало й сміялося.
Споконвіку Прометея
Там орел карає,
Що день божий довбе ребра
Й серце розбиває.
Розбиває, та не вип'є
Живущої крові, —
Воно знову оживає
І сміється знову.
Поет стверджував, що душа й воля не вмирають, і неситий не виоре на дні моря поле. Не можна скувати живої душі й живого слова, не можна знищити славу великого бога.
Молитва про справедливість і кривавий потік у горах
Поет визнавав, що людям не судити божі діла, їм лише плакати й заробляти хліб насущний кривавим потом і сльозами. Кати знущалися над ними, а правда спала п'яною. Він запитував, коли вона прокинеться, коли бог, утомлений, дасть людям жити.
Нам тільки плакать, плакать, плакать
І хліб насущний замісить
Кривавим потом і сльозами.
Кати знущаються над нами,
А правда наша п'яна спить.
Коли вона прокинеться?
Поет вірував у божу силу й живий дух, вірив, що встане правда й воля, і всі народи молитимуться єдиному богу вовіки. А поки що текли кривавії ріки.
За горами, засіяними горем і кровію, милостиві поневолювачі застукали ненагодовану й голу волю та цькували її. Лягло костьми чимало муштрованих людей. А скільки було сліз і крові — напоїть усіх імператорів з дітьми й внуками, втопить у сльозах удовиць.
А сльоз, а крові!— напоїть
Всіх імператорів би стало
З дітьми і внуками, втопить
В сльозах удов'їх... А дівочих,
Пролитих тайно серед ночі!
А матерніх гарячих сльоз!
Поет іронічно вигукував: слава хортам, гончим, псарям і батюшкам-царям!
Слава гірським борцям за волю
Поет вітав сині гори, окуті кригою, і великих лицарів, не забутих богом. Він закликав їх боротися — вони переможуть, бо бог їм помагає. За них правда, за них слава і воля святая.
І вам слава, сині гори,
Кригою окуті!
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся — поборете!
Вам бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!
Поет підкреслював, що чурек і сакля — все своє, не прошене й не дане, ніхто не забере й не поведе в кайданах.
Лицемірство поневолювачів і фальшиве просвітництво
Поет із гіркою іронією описував поневолювачів: вони письменні, читають божі глаголи, але від глибокої тюрми до високого престола всі в золоті й голі. Вони навчать, почому хліб і сіль почім. Вони християни, у них храми, школи, сам бог.
До нас в науку! Ми навчим,
Почому хліб і сіль почім!
Ми християни... сам бог у нас!
Нам тільки сакля очі коле:
Чого вона стоїть у вас,
Не нами дана; чом ми вам
Чурек же ваш та вам не кинем...
Поневолювачі хвалилися своїм світом — одна Сібір неісходима, а тюрм і люду не злічити. Від молдаванина до фінна на всіх мовах усе мовчить, бо благоденствує. У них святий чернець читає біблію й навчає, що якийсь цар свині пас та дружню жінку взяв до себе, а друга вбив — тепер на небі.
Поет викривав лицемірство: вони по закону дерли й давали, і прямо в рай, хоч і рідню всю забери. Вони зорі лічать, гречку сіють, французів лають, продають або в карти програють людей — не негрів, а хрещених, але простих.
Поет звертався до лицемірів, проклятих господом: вони любили на братові шкуру, а не душу, і лупили по закону — дочці на кожушок, байстрюкові на придане, жінці на патинки, собі ж на те, що не знають ні діти, ні жінка.
Поет запитував, за кого ж розіп'явся Христос — за добрих людей чи за слово істини, чи, може, щоб з нього насміялись. Храми, каплиці, ікони, поклони за кражу, за війну, за кров — просили пролити братню кров і потім у дар приносили вкрадений покров.
Поет іронічно зазначав: просвітились і ще хочуть інших просвітити, сонце правди показати сліпим дітям. Навчать, як тюрми мурувати, кайдани кувати й носити, як плести кнути узлуваті. Тільки дайте свої сині гори останні — бо вже взяли й поле, й море.
Звернення до засланого друга
Поет звертався до свого єдиного друга, доброго, якого загнали не за Україну, а за її ката. Йому довелося пролити добру кров і запити з московської чаші московську отруту.
І тебе загнали, мій друже єдиний,
Мій Якове добрий! Не за Україну,
А за її ката довелось пролить
Кров добру, не чорну. Довелось запить
З московської чаші московську отруту!
Поет закликав друга живою душею в Україні витати, літати з козаками понад берегами, назирати розриті могили в степу, заплакати з козаками дрібними сльозами й виглядати його з неволі в степу.
А поки що поет сіятиме свої думи, своє люте горе. Нехай ростуть і з вітром говорять. Вітер тихий з України понесе з росою його думи до друга. Братньою сльозою друг їх привітає, тихо прочитає, і могили, степи, море, і його згадає.