Катерина (Шевченко)
Стислий переказ
Україна, XIX століття. Молода чорнобрива дівчина не послухала батьків і покохала москаля.
Вони зустрічалися в садку, поки дівчина не завагітніла. Москаля забрали в похід у Туреччину, він обіцяв повернутися. Катерина народила сина, стала покриткою, люди почали її ганьбити. Мати й батько прокляли доньку і виганяли з дому. Катерина вирушила в Московщину шукати коханого з малою дитиною на руках. Довгий шлях був важким — вона ночувала під тинами, терпіла холод і голод. Нарешті зустріла москалів, що поверталися з походу. Побачила свого Івана, кинулася до нього, благала взяти її хоча б наймичкою, просила не покидати сина.
«Дура, отвяжися!
Возьмите прочь безумную!»
«Боже мій! Іване!
І ти мене покидаєш?
А ти ж присягався!»
«Возьмите прочь! Что ж вы стали?»
«Кого? мене взяти?
За що ж, скажи, мій голубе?»
Іван відштовхнув її і поїхав геть. У розпачі Катерина покинула дитину на дорозі й побігла в ліс. Вибігла до ставу і кинулася під лід. Сина знайшов старий кобзар і взяв його з собою. Через роки Іван, що став паном, проїжджав повз кобзаря з сином, впізнав хлопчика, але не зупинився.
Докладний переказ за частинами
Назви частин є редакційними.
Частина 1. Катерина закохується в москаля Івана та народжує від нього сина
Поет застерігав чорнобривих дівчат не кохатися з москалями, бо москалі — чужі люде, що роблять лихо. Москаль любить жартуючи і жартуючи кине, піде у свою Московщину, а дівчина гине.
Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люде,
Роблять лихо з вами.
Москаль любить жартуючи,
Жартуючи кине;
Піде в свою Московщину,
А дівчина гине...
Не слухала цих застережень молода дівчина.
Вона не слухала ні батька, ні матері, полюбила молодого москалика, як знало серденько. Ходила з ним у садочок, поки там не занапастила себе і свою долю. Мати кликала її вечеряти, а донька не чула — де жартувала з москаликом, там і заночувала. Не дві ночі карі очі любо цілувала, поки недобра слава на все село не стала.
Прийшли недобрі вісті — у похід затрубили. Пішов москаль у Туреччину, а Катрусю накрили. Вона не журилася, що коса покрита: за милого любо й потужити. Чорнобривий обіцявся, коли не загине, вернутися. Тоді Катерина буде собі московкою, забудеться горе. А поки що, нехай люде що хотять говорять. Катерина сльози втирала, бо дівчата на вулиці без неї співали. Опівночі ходила за водою до криниці, щоб вороги не бачили, ставала під калину і заспівувала про Гриця.
Частина 2. Мати й батько проганяють Катерину з дому
Минуло півроку. Занудило коло серця Катерині, закололо в боку. Нездужала вона, ледве-ледве дихала. Вичуняла та в запічку дитину колише. А жіночки лихо дзвонять, матері глузують, що москалі вертаються та в неї ночують. Казали, що чорнобривого придбала, мабуть, сама вчила. Тяжко стало матері, що сина породила на сміх людям.
Вичуняла Катерина, ходила по садочку з сином на руках, згадувала, де з муштри виглядала, де розмовляла. Не співала чорнобрива, як перше співала, коли москаля молодого в вишник дожидала. Кляла свою долю. Може, вбитий чорнобривий за тихим Дунаєм, а може — вже в Московщині другу кохає. Умивала біле личко дрібними сльозами, бо вернулися москалики іншими шляхами.
Сидів батько кінець стола, на руки схилився, тяжко зажурився.
Коло нього стара мати сиділа на ослоні, за сльозами ледве-ледве вимовляла доні. Питала, де весілля, де пара, де світилки з друженьками, старости, бояре.
В Московщині, доню моя!
Іди ж їх шукати,
Та не кажи добрим людям,
Що є в тебе мати.
Проклятий час-годинонька,
Що ти народилась!
Якби знала, до схід сонця
Була б утопила...
Мати казала йти шукати в Москві свекруху, не вертатися. Питала, хто ж її грішну душу поминати буде, хто посадить на могилі червону калину. Ледве-ледве поблагословила: «Бог з тобою!» — та, як мертва, на діл повалилася. Батько сказав: «Чого ждеш, небого?» Заридала Катерина та бух йому в ноги, просила прости. Батько відповів: «Нехай тебе бог прощає та добрії люде; молись богу та йди собі — мені легше буде». Ледве встала, поклонилася, вийшла мовчки з хати. Осталися сиротами старий батько й мати.
Частина 3. Катерина йде в Московщину шукати Івана
Пішла Катерина в садок у вишневий, богу помолилася, взяла землі під вишнею, на хрест почепила. Промовила, що не вернеться, в чужу землю чужі люде її заховають. А своя крихотка надо нею ляже та про долю, її горе, чужим людям скаже. Заховається сама під водою, а дитина гріх її спокутує в людях сиротою, безбатченком.
Пішла селом, плаче Катерина. На голові хустиночка, на руках дитина.
Вийшла з села — серце мліє. Назад подивилася, покивала головою та й заголосила. Як тополя, стала в полі при битій дорозі. Як роса до схід сонця, покапали сльози. За сльозами за гіркими і світа не бачить, тільки сина пригортає, цілує та плаче. А воно, як янгелятко, нічого не знає, маленькими ручицями пазухи шукає. Сіло сонце, з-за діброви небо червоніє. Утерлася, повернулася, пішла.
Довго йшла Катерина, все питала шлях. Було й таке, що під тином з сином ночувала. Зустрічалася з чумаками, питалася, де шлях у Московщину. Брала шага, аж трусилася — тяжко його брати. У Броварях спочила та синові за гіркого медяник купила.
А без долі біле личко —
Як квітка на полі:
Пече сонце, гойда вітер,
Рве всякий по волі.
Умивай же біле личко
Дрібними сльозами,
Бо вернулись москалики
Іншими шляхами.
Люде не пускали її в хату ночувати, бо кого бог кара на світі, то й вони карають.
Кого бог кара на світі,
То й вони карають...
Люде гнуться, як ті лози,
Куди вітер віє.
Сиротині сонце світить
(Світить, та не гріє) —
Люде б сонце заступили,
Якби мали силу...
Попідтинню ночувала, раненько вставала, поспішала в Московщину. Аж гульк — зима впала. Свище полем заверюха, іде Катерина у личаках — лихо тяжке! — і в одній свитині. Іде Катря, шкандибає, дивиться — щось мріє. Либонь, ідуть москалики. Полетіла, зустрілася, пита: «Чи немає мого Івана чорнявого?» А ті: «Мьі не знаєм». І, звичайно, як москалі, сміються, жартують. Подивилася Катерина: «І ви, бачу, люде! Не плач, сину, моє лихо! Що буде, то й буде».
Частина 4. Іван відмовляється від Катерини. Смерть Катерини
Реве, стогне хуртовина, котить, верне полем. Стоїть Катря серед поля, дала сльозам волю. Утомилася заверюха, де-де позіхає. Ще б плакала Катерина, та сліз більш немає. Подивилася на дитину: умите сльозою, червоніє, як квіточка вранці під росою. Усміхнулася Катерина, тяжко усміхнулася: коло серця — як гадина чорна повернулася. Кругом мовчки подивилася, бачить — ліс чорніє, а під лісом, край дороги, либонь, курінь мріє.
Вийшов з хати карбівничий, щоб ліс оглядіти. Побачив Катерину, яка босою стала серед шляху. А москалі їй назустріч, як один, верхами. Попереду старший їде. «Любий мій Іване! Серце моє коханеє! Де ти так барився?» — та до його, за стремена. А він подивився, та шпорами коня в боки. «Чого ж утікаєш? Хіба забув Катерину? Хіба не пізнаєш? Подивися, мій голубе, подивись на мене: я Катруся твоя люба». А він коня поганяє, нібито й не бачить.
«Постривай же, мій голубе! Дивись — я не плачу. Ти не пізнав мене, Йване? Серце, подивися, їй же богу, я Катруся!» — «Дура, отвяжися! Возьмите прочь безумную!» — «Боже мій! Іване! І ти мене покидаєш? А ти ж присягався!» Катерина благала взяти її хоч наймичкою, покинути сина не покинеш. Кинула стремена та в хатину. Вертається, несе йому сина. Несповита, заплакана сердешна дитина. «Осьде воно, подивися! Де ж ти? заховався? Утік!.. нема!.. Сина, сина батько одцурався!»
Утік!.. нема!.. Сина, сина
Батько одцурався!
Боже ти мій!.. Дитя моє!
Де дінусь з тобою?
Москалики! голубчики!
Возьміть за собою;
Не цурайтесь, лебедики:
Воно сиротина.
Катерина просила москаликів взяти сина та оддати старшому за сина. «Возьміть його... бо покину, як батько покинув». Гріхом тебе на світ божий мати породила, виростай же на сміх людям! — на шлях положила. А дитя осталось, плаче бідне. А москалям байдуже, минули. Біга Катря боса лісом, біга та голосить. То проклина свого Івана, то плаче, то просить. Вибігає на возлісся, кругом подивилася та в яр, біжить, серед ставу мовчки опинилася.
«Прийми, боже, мою душу,
А ти — моє тіло!»
Шубовсть в воду!.. Попід льодом
Геть загуркотіло.
Чорнобрива Катерина
Найшла, що шукала.
Дунув вітер понад ставом —
І сліду не стало.
Частина 5. Доля покинутого Івася
Ішов кобзар до Києва та сів спочивати, торбинками обвішаний його повожатий.
Мале дитя коло його на сонці куняє, а тим часом старий кобзар Ісуса співає. Хто йде, їде — не минає: хто бублик, хто гроші. Хто старому, а дівчата шажок міхоноші.
Задивляться чорноброві — і босе, і голе. Дала, кажуть, бровенята, та не дала долі. Іде шляхом до Києва берлин шестернею, а в берліні господиня з паном і сім'єю.
Опинився против старців — курява лягає. Побіг Івась, бо з віконця рукою махає. Дає гроші Івасеві, дивується пані. А пан глянув, одвернувся.
Пізнав тії карі очі,
Чорні бровенята...
Пізнав батько свого сина,
Та не хоче взяти.
Пита пані, як зоветься?
«Івась»...
Берлин рушив, а Івася
Курява покрила...