Климко (Тютюнник)
Стислий переказ
Донбас, часи Другої світової війни. Хлопець-сирота Климко прокинувся під скиртою після втечі від німців. Він вирушив у довгу дорогу на місто Слов’янськ по сіль, яка була необхідна для обміну на їжу для близьких.
Колись Климко жив із дядьком-машиністом, якого вбили під час війни. Залишившись сам, він оселився у ваговій станції, переживаючи голод та розруху з друзями. Щоб врятувати вчительку та її мале немовля від голоду, хлопець вирішив піти за сіллю, залишивши друзів удома.
Дорогою Климко переживав великі труднощі: він застудився, пройшовши босоніж і голодний. У місті хлопець зустрів доброго шевця, який порадив йому дорогу і подарував пару взуття. Там він урятував дівчину від поліцаїв і отримав від жінки багато солі. Проте шлях додому став ще важчим через хворобу, яку допомогла побороти жінка, яка хотіла залишити хлопця жити у себе.
Рішуче повертаючись до друзів, Климко потрапив у товарний поїзд, із якого німець жорстоко викинув його. Незважаючи на біль і втому, Климко подолав ще кількадесят кілометрів під дощем до рідного містечка.
Вже майже діставшись додому, Климко побачив, як поліцаї переслідують радянського солдата. Бажаючи допомогти, він крикнув:
— Туди, дядю, біжіть! — закричав він, показуючи рукою праворуч від себе. — Тудиі Там балка!..
Від переїзду вдарила довга автоматна черга. Климка штовхнуло в груди і обпекло так боляче, гостро, що в очах йому попливли червоногарячі плями.
Детальний переказ за розділами
Назви розділів є редакційними.
Розділ 1. Дитинство Климка та смерть дядька Кирила
Климко прокинувся під скиртою від холодної роси, що впала йому на босі ноги. Він побачив над собою осіннє небо і згадав, як увечері втікав від німецького обозу, що проїжджав шляхом. Хлопець зігрівав змерзлі ноги, розгортаючи солому, і думав про свою подорож до білих гір, де, як він чув, лежала сіль, яку можна було виміняти на їжу.
Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала сіра, та ще в дядьковій Кириловій діжурці. Тій діжурці, як казав дядько, було «сто літ», і не рвалася вона лише тому, що зашкарубла від давньої мазути.
Климко згадав своє життя з дядьком Кирилом у залізничному бараці при коліях. Дядько працював машиністом паровоза ФД і часто повертався додому з нічних змін із залізною скринькою в руці. Він завжди цікавився Климковими шкільними справами, перевіряв зошити і хвалив хлопця за смачну юшку.
Але одного дня, коли почалася війна, дядьків паровоз не повернувся зі зміни. Дрезина привезла тіло дядька Кирила та його товаришів - їх убило прямим влученням у тендер. Після похорону Климко залишився сам. Коли німецькі літаки розбомбили станцію і барак, хлопець оселився у ваговій на шахтній сортувальні.
Розділ 2. Початок подорожі за сіллю
Климко вирушив у далеку подорож за сіллю. Перший день шляху був легким - пухка пилюга гріла босі ноги, в кишенях діжурки лежало шість сухарів, які дав йому дід Бочонок, станційний аптекар і дядьків товариш. Хлопець ішов, милуючись степом і сонцем, мріючи про те, як принесе сіль додому.
Однак сухарі, які дала Климкові Бочончиха, виявилися червивими. Хлопець викидав черву і їв лише крихти. Після першого перепочинку він не зміг підвестися - ноги не тримали його. Климко зрозумів, що краще йти повільно, але без зупинок, ніж швидко і з частими перепочинками.
На третій день шляху Климко знайшов картоплище, де накопав картоплі. Він спік дванадцять найдрібніших, а решту взяв із собою. Далі хлопець потрапив до містечка, схожого на його рідний висілок. Ідучи вулицями, він згадував своє життя на станції: ранкові гудки хлібозаводу, водовоза, який привозив воду, шахтарів, що поверталися з нічної зміни.
Розділ 3. Зустріч з учителькою та рішення йти по сіль
Після смерті дядька Кирила та бомбардування станції Климко оселився у ваговій на шахтній сортувальні. Він переніс туди свої запаси: шестеро відер картоплі, два кусники сала та десяток цибулин. До нього часто приходили шкільні товариші, особливо Зульфат Гарєєв, який одного разу допоміг вигнати пацюків із вагової.
Через тиждень після приходу італійців, які грабували місцевих жителів, у висілку почався голод. На базарі люди намагалися виміняти свої речі на їжу, особливо на сіль. Одного разу Климко з Зульфатом побачили на базарі свою вчительку Наталю Миколаївну з немовлям на руках. Вона відмовилася міняти свою трояндову сукню бородатому перекупнику, який грубо розмовляв з нею.
Зульфат розлютився і хотів кинути в перекупника каменем, але Наталя Миколаївна зупинила його. Хлопці запропонували вчительці переїхати до них у вагову, обіцяючи допомагати їй і доглядати за маленькою Олею. Вона погодилася, і того ж дня вони перенесли всі її речі, навіть велику троянду в діжечці.
Увечері до них прийшов дідусь Гарєєв, який приніс сухарі та пообіцяв дістати молоко для немовляти. Він був суворий, але турботливий, і наказав Зульфату піти наступного дня до Файзуліних по молоко.
Десь там, біля тих гір, чув од людей Климко, було велике місто Слов'янськ, а поміж горами, просто на землі, лежала брилами сіль, — бери скільки здужаєш. Іще чув Климко, що за склянку солі можна виміняти всякого добра...
Після відходу дідуся Гарєєва Климко поділився з Зульфатом своїм планом піти до Слов'янська по сіль. Зульфат хотів іти з ним, але Климко переконав друга залишитися, щоб допомагати Наталі Миколаївні та дідусеві. Наступного ранку, поки всі спали, Климко залишив записку і вирушив у дорогу.
Розділ 4. На базарі та здобуття солі
Климко йшов уже восьму добу. Він ночував у курені на баштанищі, де знайшов дрібні кавунчата. Вночі хлопець сильно кашляв і змерз. Вранці він зробив собі взувачку з плащ-палатки та соломи і вирушив далі. Незабаром Климко побачив велике місто в долині і вирішив спробувати виміняти сіль на базарі.
Базар починався зі старців, що сиділи попід парканом. Климко поклав одну тридцятку старій бабусі в пелену і пішов далі. Він побачив ворожку з маленьким звірятком Зіночкою, яке витягало папірці з передбаченнями. Хлопець обміняв кілька галет на ворожіння, але швидко зрозумів, що марнує час, і пішов у ряди.
На базарі продавали старі ікони, прикраси, книги, а також зерно, борошно, картоплю, капусту. Але все це не продавалося за гроші, а лише обмінювалося на одяг, гас, мило, сірники. Климко зрозумів, що його гроші нікому не потрібні, і відчув страх, що нічого не зможе тут добути.
Біля магазинів з розбитими вітринами стояли люди з тачками. Там Климко побачив дівчину в чорній хустці, яка тримала букет чорнобривців і пропонувала купити свою квітчасту хустку. Поруч сидів швець, який продавав саморобні тапочки. Він покликав Климка і розпитав, звідки той прийшов.
Дізнавшись, що хлопець прийшов із Донбасу по сіль, швець подарував йому пару тапочок і пояснив, що Климко проминув сіль - вона була біля станції Сіль поблизу Артемівська, за п'ятдесят кілометрів звідси. Хлопець засмутився, розуміючи, що доведеться повертатися.
Раптом на базарі з'явилися поліцаї, які почали облаву. Вони шукали молодих людей, щоб відправити їх на примусові роботи. Поліцаї помітили дівчину з хусткою і хотіли схопити її. Климко розгорнув плащ-палатку, щоб прикрити дівчину, а коли поліцай все ж побачив її, хлопець закричав, що це його сестра.
Швець також заступився за дівчину, за що отримав удар від поліцая. Врешті-решт поліцаї пішли, а дівчина зі сльозами дякувала своїм рятівникам. Швець порадив їй замаскуватися і виїхати з міста глухими вуличками.
Після цього до них підійшла жінка, яка мала трохи солі. Швець запропонував їй взяти взуття в обмін на сіль для Климка. Жінка погодилася і запросила хлопця до себе додому, обіцяючи насипати йому півпуда солі або й більше. Швець попрощався з Климком, побажавши йому щасливої дороги.
Розділ 5. Зворотній шлях та випробування
Климко прокинувся в хаті тітки Марини після трьох днів гарячки. Він сильно застудився в дорозі, і жінка виходила його. Тепер хлопець поспішав додому, хоч і був ще слабкий. Він встав з ліжка, прибрав у дворі, підмів стежку, але швидко втомився.
Тітка Марина, повернувшись додому з молоком, запропонувала Климкові залишитися в неї назавжди. Вона обіцяла одягти, взути його, віддати до школи, а коли повернеться з війни її чоловік, вони житимуть утрьох як родина.
— Я прийду до вас, тітонько Марино. Як тільки не стане в нас голоду, так і прийду або приїду. А зараз треба мені назад, мене там ждуть…
Климко подякував жінці, але відмовився, пояснивши, що його чекають вдома. Тітка Марина розповіла йому, що ввечері в Донбас має йти товарний поїзд, і запропонувала допомогти сісти на нього. Вона домовилася з обходчиком, який порадив їм сісти у вагон, де вже були люди.
Увечері тітка Марина провела Климка до станції. Вони попрощалися, жінка зі сльозами цілувала хлопця і просила приїхати до неї. Климко сів у вагон, де було кілька жінок і один чоловік. Поїзд рушив, і хлопець, сидячи біля дверей, дивився на зорі крізь хмари.
Вранці на станції Дебальцеве до вагона увірвався німець без зброї, але в шкіряних рукавицях. Він вигукнув: "Гераус!" і почав викидати людей з вагона, б'ючи їх ногою. Климко спробував вискочити сам, але німець ударив його кулаком у груди. Хлопець скотився з насипу в калюжу, а поїзд незабаром рушив далі.
«Посадимо із Зульфатом вишню над ним, — думав Климко, уткнувшись головою в коліна. — Весною вона біло цвістиме, влітку ягідьми блищатиме, шпаки налітатимуть… А восени встелятиме могилу червоним листям з усіх боків…»
Климко побачив, що опинився недалеко від станції Дебальцеве. Йому залишалося пройти ще кілометрів шістдесят. Він пішов за групою людей, яких також викинули з поїзда. Дощ не зупиняв його - хлопець ішов, накрившись надірваною плащ-палаткою, доки несли ноги.
Розділ 6. Трагічна загибель Климка
Другого дня Климко підходив до своєї станції. Було ясне надвечір'я після дощу. Хлопець ішов повільно, бо дуже втомився. Мішок із сіллю та харчами він перев'язав пополам і ніс по черзі то на одному, то на другому плечі.
Раптом у висілку пролунав постріл, а потім автоматна черга. Климко побачив, що від переїзду біжить чоловік у солдатському галіфе і гімнастерці без реміняки. За ним гналися двоє в чорному. Один з них вистрілив у втікача.
Климко зрозумів, що це радянський солдат тікає від поліцаїв, і закричав йому, показуючи рукою: "Туди, дядю, біжіть! Там балка!" Від переїзду вдарила довга автоматна черга. Климка штовхнуло в груди і обпекло гострим болем. Він упав, а з пробитого мішка тоненькою білою цівкою потекла на дорогу сіль.
Він уп'явся пальцями в діжурку на грудях, тихо ойкнув і впав.
А з пробитого мішка тоненькою білою цівкою потекла на дорогу сіль…
Останнє, що почув Климко крізь гарячу пітьму, був відчайдушний крик Зульфата, який біг до нього від переїзду з піднятими руками: "Климка-а-а! Кли-и-мка-а!"