Кумедія з Костем (Винниченко)
Стислий переказ
Українське село, початок 20-го століття. Кость разом з трьома хлопцями пас худобу на лузі. Було холодно, і Семенець не міг скрутити цигарку з кінського гною — руки померзли. Кость похвалився, що його руки гарячі і він може скрутити цигарку.
Хлопці здивувалися, що Кость ходив босий і без свити, але йому не було холодно. Він показав їм справжні папіроси, які вкрав в економа. Микита вихопив у нього ганчірочку з цигарками, і хлопці викурили їх, не залишивши Костеві жодної. Кость сказав, що йому не жаль, і навіть запропонував віддати картуза та піджак.
Коли хлопці почали дражнити його, що він байстрюк і його батько — пан, Кость закричав, що в нього не було матері й нікого немає, і втік. Увечері лановий знайшов його в борозні під пшеницею, побив за те, що той не пильнував худобу. Кость захворів. Тетяна, куховарка, побігла по фершала. Коли пан прийшов у кухню, Кость не зводив з нього жадібного погляду. Після того, як усі вийшли, Кость підібрав недокурок, який кинув пан.
...Кость несподівано, всім лицем уже, а не одним носом, скривився, підборіддя й губи затіпались, очі налились сльозами й він голосно... гірко на всю хату заплакав.
Тетяна вирвала в нього недокурок, і тоді Кость уперше в житті заплакав, благаючи віддати йому цигарку, бо вона — «татова». Хлопець помер на четвертий день, міцно стискаючи в руці недокурок. Його так і поховали з ним.
Докладний переказ
Поділ на розділи — умовний.
Дивний хлопець на пасовищі
Холодного вітряного дня на лузі пасли худобу четверо хлопців. Троє з них — Данилко, Семенець та Микита — пасли свою худобу, а Кость — панську. Вітер був такий холодний, що руки померзли, і Семенець ніяк не міг скрутити цигарку з кінського гною — папір рвався, пальці стали тверді та червоні.
Маленький чорненький Данилко раптом закричав на сивого вола Архирея, який підбирався до молоденьких сходів пшениці. Віл зупинився і зробив вигляд, що пшениця його зовсім не цікавить. Микита й Семенець теж озирнулись до лугу, але їхній товар пасся як слід.
Один тільки Кость не поглянув навіть на товар — він усе дивився на пальці Семенця. Зеленкуваті, вузенькі оченята його не одривались, а губи роззявились, і з-за них виглядали ріденькі, гостренькі зуби. Кость раптом швидко прошепотів, що скрутить цигарку, бо у всіх руки померзли, а в нього ні. Він простягнув усім свою чорну, подряпану невеличку руку. Микита взяв її і зараз же випустив — рука була страшно гаряча, як камінь на сонці. Ноги теж були гарячі. Всі були в свитках і чоботах, а Кость босий і в одному піджачку та брудній сорочці.
Кость витяг з кишені ганчірочку з декількома папіросами — він вкрав їх у економа. Микита раптом вихопив у нього ганчірку, хлопці запалили цигарки і з глумом затанцювали коло Костя. Костеві не досталось ні одної. Він тільки спідлоба поглядав на товаришів і мовчав, а потім раптом швидко промовив, що йому не жаль, і навіть запропонував Данилкові свій картуз та спінжак.
Як його вже не били і хто вже його не бив: і ланові, і кухарки, і скотарі, і свинопаси — нізащо не плакав! Уже й на парі йшли не раз, що заплаче, і таки ні. Зіщулиться тільки... та все своє "хрр!".
...він, здається, дуже не любив, коли йому починали говорити, що він — байстрюк, а батько його — пан. Тоді він зараз же схоплювався й біг щосили куди-небудь подалі. Це всі знали й любили цим дражнити його.
Кость раптом весь зіщулився, губи йому посиніли, носик побілів. Семенець злорадно закричав, що йому холодно, але Кость випнув губи і навіть розстебнувся. Микита насмішкувато сказав, що видно буде, що він байстрюк. Кость хотів роздягатись, але раптом підняв голову і крикнув, що він не байстрюк, що у нього не було матері, нікого нема. Він схопивсь на коліна і злісно дивився на всіх. Схопивши з голови картуза, почав рвати його зубами. Коли хлопці сказали, що пан його батько, Кость враз замер, два рази хрукнув і щосили побіг од них.
Покарання та початок хвороби
Кость зупинився й ліг у борозні під пшеницею. Він лежав лицем догори й дивився, як похмуро сунули кудись хмари. Довго лежав там і не чув, як хлопці пішли, як вечір заліг у лузі. Зчувсь лиш тоді, як над ним раптом грізно залунав голос ланового з синім шрамом над бровою.
Лановий скипів від гніву, що Кость так пасе скот. Кость лизнув губи, слабо скривив носа й зробив своє «хрр». Лановий аж скипів від гніву, зваливши Костя на землю лицем униз, надавив коліном і зо всеї сили почав бити його ременем. Кость тільки дригав ногами, але мовчав. Раптом перестав дригать і лежав недвижно. Лановий швидко перевернув його лицем до себе. Кость закусив нижню губу зубами й гостро дивився йому прямо в лице. Раптом схопивсь на ноги, підскочив аж до бороди ланового, хиркнув йому в лице й побіг на гору.
Недокурок батька: перші сльози
Прибігши у двір, Кость прийшов у кухню і мовчки виліз на нари й ліг. Коли прийшов розлютований лановий, Кость лежав уже, як жар, гарячий весь і тихий. Куховарка Тетяна, стара ряба дівка, кричала на всю кухню, що вона краще під шум піде, ніж має пропадати від «халєри», від «паршивого байстрюка».
Пан послав по фершала й сам із ним прийшов у кухню. Кость лежав нерухомо, але коли ввійшов пан, він зразу ж повернувся і весь час уже не зводив з нього чудного, якогось жадібного й побожного погляду.
Пан стояв і з нудьгою чекав, коли фершал обдивиться. Сам був поважний, з широкою бородою й суворими очима в окулярах. Фершал полапав Костя за голову, посадив його, підняв сорочку й став дивитись на тіло. Коли спитав, чи болить живіт, Кость покосив очима в його бік, зморщив носа і зробив своє «хрр». Фершал сказав, що холери нема, застудився, видно. Пан строго звернувся до Тетяни й ланового, що ніякої холери немає, і не вигадуйте нічого. І, не глянувши на Костя, сердито вийшов з фершалом із кухні.
Як тільки зачинилися двері, Кость схопився з нар, підбіг до кинутого недокурка, схопив його і став жадібно смоктати. Недокурок погас. Він вийняв його з рота, підніс до лиця і став розглядати. І посміхнувся ніжно-ніжно, аж засяяв очима. Потім знов обережно поклав у рот і почав смоктати. Озираючись на двері, вигорнув жарину і став тикати в неї недокурком. У цей мент у кухню ввійшла Тетяна і вирвала з рук його цигарку.
Кость раптом упав на коліна, задер лице, склав руки, як на молитву, і швидко-швидко, злякано, з жагучою мольбою забурмотів: — Ой оддай, ой оддай!.. Це моє... Це моє... Це — татове... Дай мені... Дай...
І не встигла Тетяна вслухатись в слова його, як Кость несподівано всім лицем скривився, підборіддя й губи затіпались, очі налились сльозами й він голосно, простягаючи руки й повторюючи «оддай, оддай», гірко на всю хату заплакав. І сльози одна за одною швидко котились по щоках і стікали в скривлений рот, на груди, на простягнені руки. Тетяну як громом стукнуло: Кость заплакав! Злякано кинулась до нього, схопила за руки, стала тикати йому недокурок. Але Кость, почувши в руці цигарку, вмить стих, схопився, вирвавсь од Тетяни, підбіг до нар, виліз на них і забився в самий куток. Там він сів, скрутившись, і міцно-міцно зацупив у руці недокурок.
Смерть Костя
Тетяна підійшла до нар і хотіла покласти його та накрити кожухом, але він захаркав, запацав ногами і знову на очах заблищали сльози. Лановий ввійшов у хату, і Тетяна стала йому розказувати, яка вийшла кумедія з Костем. Коли лановий підійшов до нар, Кость уже, скрутившись клубочком у кутку, лежав недвижно й не чув нічого. Він не хиркав і не пацав ногами, як його перенесли ближче до печі, як накривали кожухом. Але коли лановий обережно потягнув за недокурок і хотів вийняти, Кость раптом забивсь, на віях видавились сльози, і швидко-швидко забурмотів: «Моє, моє... Ой дай, то татове... то татове...»
На другий день Костеві погіршало, на третій — він уже й до пам'яті не приходив. Але недокурка з рук не випускав. Іноді він гаряче та швидко-швидко говорив щось, хиркав, схоплювався бігти й затихав. Іноді раптом весь освітлявся дивною посмішкою і сильно-сильно тулив руку з недокурком до грудей. На четвертий день увечері Кость почав дуже хрипіти, стогнати й пручатись на всі боки. Тетяна злякалась і щодуху побігла в село по фершала. Але коли вони обоє вже прибігли назад, Кость лежав спокійно й нерухомо. Лице суворо витягнулось, під очима лягла кружальцем холодна мертва тінь, губи блідо-сині міцно прилипли до зубів. Фершал поклав руку на лоба, на серце йому і сказав: «Готов... Можете обмивати...»
Коли Костя обмивали, в руці його, блідій і негнучкій, з почорнілими слідами дряпинок, зацуплена була цигарка. Баба хотіла розцупить пальці, але Тетяна не дала виймать її, і так його й обмили з нею. Так Кость і помер. Так з тим недокурком його й поховали. І тижнів два ще потім згадували на кухні цю чудну кумедію з Костем.