Маруся Чурай (Костенко)
Стислий переказ
Полтава, середина XVII століття. Після великої пожежі згоріли міські книги, а з ними й документи справи Марусі Чурай. Дівчину судили за те, що вона нібито отруїла свого нареченого – Гриця Бобренка.
На суді свідчили містяни, серед них мати Гриця, стара та жадібна жінка. Маруся мовчки слухала звинувачення, тяжко страждаючи. Писарі та війт вирішили: дівчина винна й мусить висіти. Напередодні страти вона згадувала дитинство, батька-козака, розп'ятого поляками, та свою матір.
Коли прийшла година страти, козак Іван Іскра приніс грамоту від гетьмана: Марусю помилували. Тяжко захворівши, вона пішла на прощу до Києва, намагаючись забути зраду Гриця. Дорогою старий дяк розповів про жахіття, що коїлися по Україні в час війни, і дівчина зрозуміла, що її горе не найбільше.
Марусине здоров'я погіршувалося, сухоти забирали сили. Після смерті матері вона остаточно залишилася самотньою. Іван Іскра просив її стати його дружиною, проте дівчина відмовила. Пізніше, під час облоги Полтави поляками, вона розкрила правду про отруту, яку сам випив Гриць:
Я ту отруту з розпачу зібрала.
Я змалку знаю, де яке зело.
...
Не помста це була, не божевілля.
Людина спрóста ближнього не вб'є.
Останні дні вона провела у роздумах і самотності, згадувала минуле та свої пісні. Марусі ставало все гірше, її життя поступово згасало, і дівчина чекала лише звільнення у смерті. Перед загибеллю її пісні співали козаки й дівчата, а вона стояла мовчазною, знаючи, що інші пісні вже не напише.
Детальний переказ за розділами
Розділ 1. Якби знайшлась неопалима книга
Влітку 1658 року Полтава згоріла дощенту. Під час пожежі були знищені всі міські книги, де зберігалися записи судових справ. Можливо, серед них була й справа Марусі Чурай, про яку не залишилося жодних офіційних свідчень. Якби така книга вціліла, то можна було б дізнатися, як перед полтавським полковником Мартином Пушкарем та іншими представниками влади судили дівчину за отруєння козака Гриця Бобренка.
На суді Бобренчиха, мати Гриця, звинуватила Марусю в отруєнні її сина. Вона стверджувала, що дівчина забула страх Божий і вбила хлопця через чари бісівські. Маруся не виправдовувалася, стояла мовчки, ніби з каменю тесана. Свідки розповідали, що після смерті Гриця дівчина сама зізналася у скоєному, коли припала до мертвого тіла.
Суд вислухав багатьох свідків. Фесько, дозорця млинів, розповів, як бачив Марусю з Грицем біля річки, а одного разу дівчина навіть намагалася втопитися. Інші свідки називали Марусю відьмою. Війт Семен Горбань наполягав на суворому покаранні. Тим часом з'явився козак із Запорізької Січі, який обурився, що в Полтаві судять дівчину за вбивство, коли навколо йде війна.
Розділ 2. Полтавський полк виходить на зорі
Вечоріло. Полтава готувалася до походу. Полтавський полк мав вирушити на зорі. Козаки стояли з возами під яворами, готові до далекої дороги. Матері благословляли синів, прощалися з ними, не знаючи, чи побачать їх знову. Серед тривожної тиші лунали сурми і дзвони.
Місто було приголомшене вироком суду. Марусю Чурай засудили до страти через повішення. Але в ніч перед походом з міста виїхав вершник. Це був Іван Іскра, який поспішав до гетьмана, щоб врятувати дівчину від смерті.
Я, може, божевільним тут здаюся.
Ми з вами люди різного коша.
Ця дівчина не просто так, Маруся.
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.
Полтавський полк вирушав у похід без пісень, бо та, яка завжди співала козакам, тепер чекала на страту. Вперше за багато років Маруся не проводжала козаків у дорогу.
Розділ 3. Сповідь
У в'язниці Маруся згадувала своє життя. Їй дали три дні на роздуми перед стратою. Вона не боялася смерті, бо життя вже втратило для неї сенс. Дівчина згадувала своє дитинство, батька Гордія Чурая, якого стратили поляки за участь у повстанні Павлюка. Пам'ятала, як мати побивалася біля батькової голови, виставленої на палі.
Маруся згадувала, як у дитинстві вони з Грицем ходили до діда Галерника, який жив самотньо в балці за вітряками. Старий розповідав їм про свої поневіряння в турецькій неволі, вирізав з дерева іграшки. Потім були роки навчання в козацькій школі, голодні зими, коли вони з матір'ю ледве виживали.
Найбільше боліло серце за матір, яка померла від горя після арешту доньки. Маруся згадувала, як почалося її кохання з Грицем, як вони зустрічалися біля річки, як він пішов на війну, а вона чекала його, складаючи пісні.
Моя любов чолом сягала неба,
а Гриць ходив ногами по землі.
...
Біднесенький, намучився зі мною.
Веселий був, а я була сумною.
Ласкавий був, розгублений і добрий.
Коли Гриць повернувся з війни, його мати почала підштовхувати сина до шлюбу з багатою Галею Вишняківною. Бобренчиха не хотіла бідну невістку, а Гриць був слабкий духом і піддався її впливу. Він посватав Галю, але продовжував таємно зустрічатися з Марусею.
Нелегко, кажуть, жити на дві хати.
А ще нелегше — жить на дві душі!
...
Відступник я. Нікчемний я і ниций.
Але ти любиш і тому прости.
Одного вечора Гриць прийшов до Марусі і зізнався, що заручений з Галею, але кохає лише її, Марусю. Він просив пробачення і зілля, щоб забути свою любов. Маруся, розбита горем, дала йому напій, який тримала для себе. Гриць випив і помер. Так сталося вбивство, в якому дівчина зізналася на суді.
Не маю зла на тебе і на неї.
Так сталося, і я тепер одна.
Але я з церкви йшла на Маковея,
і засміялась вслід мені вона.
Розділ 4. Гінець до гетьмана
Тим часом Іван Іскра мчав до гетьмана Богдана Хмельницького. Він долав небезпечний шлях, розуміючи, що кожна хвилина може коштувати Марусі життя. Дорогою він зустрічав спалені села, бачив сліди війни і руйнувань. Іскра розумів, що в країні, охопленій полум'ям війни, доля однієї дівчини може здатися незначною, але для нього це було питанням життя і смерті.
Нарешті він дістався до Білої Церкви, де перебував гетьман. Хмельницький приймав послів, вирішував державні справи, готувався до нових битв. Коли Іскра увійшов до шатра, гетьман одразу впізнав його і запитав про причину такого поспіху.
Іван розповів про суд над Марусею Чурай і вирок, який їй винесли. Гетьман уважно вислухав його, а потім наказав джурі подбати про гостя. Залишившись на самоті, Хмельницький довго думав про долю дівчини, згадував її пісні, які співало все козацтво, і її батька Гордія Чурая, який загинув за волю України.
Її пісні — як перло многоцінне,
як дивен скарб серед земних марнот.
...
Що помагає не вгашати духа,
як не співцями створені пісні?
Гетьман написав універсал, у якому наказував скасувати вирок і звільнити Марусю. Він аргументував своє рішення тим, що в часи війни не можна втрачати таких людей, як вона, адже її пісні підтримують дух народу. Іскра, отримавши документ з гетьманською печаткою, негайно вирушив назад до Полтави.
Розділ 5. Страта
Настав день страти. Марусю вивели з в'язниці і повезли за місто, де мав бути виконаний вирок. Попереду йшов священик з хрестом, за ним їхав віз із засудженою. Люди збиралися вздовж дороги, щоб подивитися на страту. Хтось співчував дівчині, хтось осуджував.
Маруся була спокійна. Вона вже попрощалася з життям і не боялася смерті. На шиї в неї було намисто, подароване матір'ю, яке, за повір'ям, вкривалося інеєм, коли людина хворіла. Тепер воно було білим від інею, хоч надворі стояло літо.
Процесія дійшла до місця страти. Там уже стояв поміст із шибеницею. Кат приготувався виконати вирок. І в цю мить на обрії з'явився вершник, який мчав на змиленому коні. Це був Іван Іскра з гетьманським універсалом.
Він зупинив страту і зачитав універсал гетьмана, який скасовував вирок. Люди заплакали від радості. Лесько Черкес, який також захищав Марусю на суді, збив драбину з помосту. Маруся стояла, ніби не розуміючи, що відбувається. Вона вже була готова до смерті, і помилування не принесло їй радості.
Розділ 6. Проща
Після смерті матері та помилування Маруся вирішила піти на прощу до Києва. Вона йшла пішки, зупиняючись у селах і хуторах. Дорогою до неї приєднався мандрівний дяк, освічена людина, яка знала багато історій про минуле України.
Дорогою вони бачили спустошені війною села, зустрічали людей, які помирали від голоду. Дяк розповідав Марусі про історію тих місць, через які вони проходили. Особливо вразила дівчину розповідь про Лубни, де колись жив Ярема Вишневецький, який жорстоко придушував повстання українців.
Ми пишем плугом, шаблею, мечем,
піснями і невільницьким плачем.
Могилами у полі без імен,
дорогою до Києва з Лубен!
Дяк розповідав про те, як важливо зберегти пам'ять про минуле, про подвиги і страждання народу. Він говорив, що історію пишуть не тільки пером на папері, але й кров'ю на землі. Маруся слухала його і думала про свою долю, про пісні, які вона складала і які тепер співають люди.
Нарешті вони дійшли до Києва, але побачили місто зруйнованим після нападу литовського гетьмана Януша Радзивілла. Золотоверхі храми були спалені, дзвони вивезені до Литви. Маруся з дяком відвідали Києво-Печерську лавру, де дівчина молилася за душі померлих рідних.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з богом говори.
...
усе моє, все зветься — Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з богом говори.
Останню ніч у Києві вони провели під відкритим небом, бо в странноприїмному домі було надто брудно і тісно. Вранці Маруся прокинулася сама – дяк зник, залишивши їй на згадку хустку. Дівчина вирушила в зворотну дорогу до Полтави, розуміючи, що її чекає самотнє життя.
Розділ 7. Дідова балка
Зима вкрила Полтаву снігом. Козацька чата стояла на варті біля міських воріт. Серед вартових був Іван Іскра, який дивився на засніжені поля і думав про Марусю. Всі хутори навколо Полтави були покинуті через загрозу нападу ворога, і лише з Дідової Балки піднімався дим – там жив старий дід Галерник.
Іван з Леськом Черкесом поїхали перевірити, як там старий. Дід відмовився йти до міста, сказав, що звик до самотності і не боїться ворогів. Козаки розповіли йому про Марусю, яка повернулася з прощі зовсім хворою і тепер живе самотньо в своїй хаті. Іван зізнався, що кохає дівчину, але вона відмовляється від його допомоги.
Розділ 8. Облога Полтави
Вороже військо оточило Полтаву. Польська шляхта вимагала відкрити ворота, посилаючись на угоду, укладену в Білій Церкві. Але полковник Пушкар відмовився впустити їх до міста. Почалася облога, яка тривала кілька місяців.
Іван відвідував Марусю, яка хворіла на сухоти. Він пропонував їй одружитися, але дівчина відмовлялася, кажучи, що вже не та, яку він колись покохав. Вона вважала своє життя завершеним і не хотіла обтяжувати Івана своїми проблемами. Коли полк знову вирушив у похід за наказом гетьмана, Іван попрощався з Марусею, можливо, назавжди.
Розділ 9. Весна, і смерть, і світле воскресіння
Настала весна. Після тривалої облоги вороже військо відступило від Полтави. Природа оживала, але Марусі ставало все гірше. Вона розуміла, що помирає, і не боялася смерті. Дівчина згадувала своє життя, пісні, які складала, і людей, яких любила.
Душа летить в дитинство, як у вирій,
бо їй на світі тепло тільки там.
...
Було б тоді й спинитися літам.
Душа летить в дитинство, як у вирій,
бо їй на світі тепло тільки там.
Іван приходив попрощатися перед новим походом. Він все ще кохав Марусю і страждав від того, що не може їй допомогти. Коли полк вирушав у похід, Маруся востаннє вийшла провести козаків. Вона стояла осторонь і слухала, як вони співають її пісні.
Дівчина розуміла, що її життя добігає кінця, але її пісні залишаться жити. Вони стануть частиною народної пам'яті, допомагатимуть людям у важкі часи, підтримуватимуть дух боротьби за волю. Маруся Чурай помирала, але її творчість ставала безсмертною.
Він гордий був, Гордієм він і звався.
Він лицар був, дарма, що постоли.
Стояв на смерть. Ніколи не здавався.
Йому скрутили руки і здали.
Так завершилася історія Марусі Чурай – дівчини з Полтави, яка своїми піснями увічнила себе в народній пам'яті. Її доля стала символом вірності, таланту і трагічного кохання, а пісні – духовним скарбом українського народу.