Мертвим не болить (Биков)
Стислий переказ
Україна, 1944 рік. Молодший лейтенант Василевич, поранений у ногу, разом із капітаном Кротовим конвоював трьох німецьких полонених до тилу.
Під час переходу на них напали німці. Кротов загинув, а Василевич з одним полоненим втекли. Поранений оповідач потрапив до санчастини, де зустрів свого друга Юрка Стрєлкова. Вони разом навчалися у військовому училищі й пройшли важкий шлях війни.
Німці оточили село. Василевич і Юрко намагалися вибратися з пастки, несучи поранених. Під час евакуації Юрко був смертельно поранений. Василевич, німець-полонений і капітан Сахно ховалися в бетонній трубі під залізницею. Сахно, жорстокий офіцер особливих відділів, змусив їх перейти мінне поле.
Під час переходу підірвалася медсестра Катя. Юрко, не витримавши мук, застрелився. Німці захопили Василевича і Сахна в полон. Німець-полонений Енгель отримав наказ розстріляти їх. Він застрелив Сахна, а Василевича лише поранив, не маючи сили вбити того, хто раніше врятував йому життя.
Який недоречний, жахливий кінець... Виявляється, ось де він був, останній мій Сталінград! Виграний фронтом, країною і назавжди, непоправно програний мною.
Через двадцять років після війни Василевич, інвалід з протезом, приїхав у місто на святкування Дня Перемоги. У готелі він випадково зустрів людину, схожу на Сахна. Це виявився Горбатюк, колишній голова військового трибуналу, який засуджував солдатів за найменші провини. У ресторані між ними спалахнула сварка, яка закінчилася бійкою в міліції. Василевич усвідомив, що війна залишила незагоєні рани не лише на тілі, а й у душі.
Детальний переказ
Поділ на розділи — умовний.
Повернення до міста: зустріч у готелі
Ветеран війни з ампутованою ногою та протезом стояв у черзі в елітному готелі разом з іншими чоловіками, сподіваючись отримати номер. Адміністратор повідомив, що вільних місць немає, що викликало загальне розчарування. Проте він і його сусід, лисий чоловік з газетою, продовжували чекати.
Йому було важко стояти через біль у нозі та скрип нового протеза. Молодий хлопець у смугастому піджаку порадив йому показати документи інваліда війни, щоб отримати місце. Оповідач дивувався, звідки хлопець знає про його статус, адже з обличчя він виглядав молодо. Біля адміністратора виникло пожвавлення. Чоловік з валізою та сіткою буханків намагався приєднатися до черги, ігноруючи її. Товстун обурився його нахабством.
Війна: конвоювання німецьких полонених
Спогади перенесли оповідача до зимового дня 1944 року. Військова колона просувалася засніженим степом. Лунала команда: «Молодший лейтенант Кротов — на чоло колони!» Кротов, командир шостої стрілецької роти, ніби не чув, продовжуючи йти крізь глибокий сніг. Його очі, як завжди, виражали надмірну лютість і командирську суворість.
Колона зупинилася. Виснажені солдати скидали важку зброю: протитанкові рушниці, кулемети «Максим», мінометні плити. Дехто лягав на чистий сніг біля краю поля, інші ховалися серед зламаних стебел кукурудзи. У сутінковому повітрі над засніженим степом розносився солодкий, дивно пахучий і домашній запах махоркового диму. Оповідач приєднався до кулеметника зі своєї роти. Молодий спритний кулеметник, у вправно намотаних обмотках, жадібно набирав і смоктав свіжий сніг, тримаючи в іншій руці свій «Дегтярьов». Він припускав, що шосту роту викликають до ГПЗ, де вони заберуть усі трофеї. Оповідач мовчав, роздумуючи, чому Кротова могли викликати до комбата. Повз них швидко пройшли четверо розвідників у брудних білих маскувальних костюмах з автоматами та брезентовими сумками магазинів. Кулеметник привітав одного з них, Марухова, і запитав, чи справді шоста рота йде до ГПЗ. Марухов роздратовано відповів, що вони нікуди не йдуть, а Кротов у біді.
Нічне місто та спогади про війну
Оповідач блукав нічними вулицями міста після невдалої спроби знайти готель. Він спостерігав за людським потоком, що рухався назустріч теплій весняній ночі. Його думки переносилися в минуле, до військових часів, коли німці відступали, можливо, навмисно залишивши танкову групу в тилу радянських військ.
Ми забагато маємо в собі минулого. Тяжкого, з часів воєнного лихоліття... Очевидно, в нашій історії надто вже багато такого, про що неможливо забути. Тут мусиш пам'ятати.
Людський потік з вулиць вливався у величезний натовп на площі біля пам'ятника. Панував гамір і штовханина. Натовп розступався, пропускаючи стрій піонерів з прапором, які несли вінки. З динаміків гриміли марші, а юна вихованка читала вірш: «Ніхто не забутий, ніщо не забуте». Оповідач протискався до пам'ятника, хоча розумів, що знайти когось тут безнадійно.
Медсанчастина під обстрілом
Оповідач прокинувся від вибухів, що розривали тишу світанку. Він відчував холодний вітер, сніг та тиньк, що сипався зі стелі. У кімнаті панували переляк і хаос. Нові вибухи гриміли зовсім близько, з вікна було видно сніг із землею, осколки сипалися на потилицю. Він усвідомив небезпеку і шукав Юрка, який, не розуміючи, що відбувається, питав, чи їх бомблять.
З вулиці долинали крики, тупотіння ніг та гуркіт танків. Усі усвідомили, що настав «драп» — панічний відступ. Люди біжали вулицями та городами, повз хати мчали коні та машини. Неподалік димно палав розбитий «студебекер», а кінь конав поруч із перекинутою підводою. Ще один потужний вибух кинув усіх на долівку, хата хиталася, стеля, здавалося, падала. Катя, лаючись по-чоловічому, розривала перев'язувальний пакет.
У хаті з'явився пролом до вулиці, крізь який заносило сніг. На порозі нерухомо лежав санітар, а під ним на соломі сліпо товчився поранений льотчик, обв'язаний бинтами, який намагався розбудити сусіда. З іншого кутка чути було стогін пораненого, який благав сестру про допомогу. Катя намагалася заспокоїти пораненого бійця і дала наказ старому санітару бігти до начальства за підводами.
Меморіал та зустрічі з фронтовиками
Оповідач стояв біля Вічного вогню, спостерігаючи за людьми, що прийшли вшанувати пам'ять загиблих. Гранітне підніжжя монумента було вкрите вінками, які пахли глицею, що нагадувало йому про похорони під час війни. Він бачив піонерів біля вогню, їхні білі сорочки та червоні краватки, і чув музику з транзисторів, що звучала з гурту молоді. Раптом оповідач почув розмову між батьком та його восьмирічним сином про Вічний вогонь. Хлопчик питав, чи справжній вогонь, і батько пояснював, що це газ. Коли хлопчик не розумів слова «самоскід», оповідач пояснив, що вінків так багато, що вони зайняли б повний «студер» з верхом. Чоловік подякував йому, і оповідач відчув взаєморозуміння з ним, усвідомивши, що вони «побратими однієї долі».
Вибираючись з площі, він помітив людей, які фотографувалися. Біля автоматів з газованою водою він побачив двох чоловіків, вже немолодих, які пили горілку, ховаючи пляшку за автоматом. Це були колишні фронтовики, один з яких, на ім'я Кузьмич, мав на піджаку три ряди орденських планок. Кузьмич запропонував оповідачеві випити «за тих, хто хоче, та не може». Незважаючи на небажання, оповідач випив з ними «за руських Іванів». Кузьмич розповів, що командував штрафною ротою і вижив після дванадцяти формувань.
Ресторан: підозри щодо Горбатюка
Оповідач перебував у ресторані з чоловіком, якого він спочатку прийняв за Сахна, паскуду з війни. Проте швидко усвідомив свою помилку. Чоловік представився як Павло Іванович Горбатюк. Оповідач пронизливо дивився на Горбатюка, розмірковуючи, чи не є він Сахном, але поведінка Горбатюка здавалася надто впевненою.
Горбатюк пропонував тост за здоров'я, швидко випивав свою чарку і брався за виделку. Оповідач же тримав свою чарку в руці, розмірковуючи про те, що для пиття за здоров'я потрібно його мати. Вони починали мовчки їсти. Оповідач прямо запитав Горбатюка, чи воював він. Той з гідністю відповів, що пройшов усю війну, воюючи на Західному, а потім на Другому Білоруському фронтах. Оповідач запитав, чи не танкіст Горбатюк. Горбатюк з гордовитою радістю підтвердив, що він танкіст, і каже, що три роки провів у танковій армії, пройшовши шлях від Великих Лук до Берліна.
Продовження розмови в ресторані
Горбатюк розповідав дві історії, що ілюструють його погляди. Перша — про молодого лейтенанта під Вітебськом, який, пожалівши людей, пішов сам шукати брід, потрапив у полон, втратив карту, що призвело до знищення його батареї. Друга — про командира танка, який, врятувавши екіпаж до того, як танк підбили, все одно потрапив до штрафбату за «пожалів хлопців».
На війні там був порядок, де солдати боялися командира більше, ніж німця. У такого командира все: і завдання виконано, і груди в орденах.
Після цих історій оповідача вразив здогад, і він запитав Горбатюка, чи не був той прокурором. Горбатюк, оглядаючись, відповів, що був головою військового трибуналу. Це відкриття прояснило оповідачеві всю ситуацію. Горбатюк знову скаржився на «випади», стверджуючи, що не може повторити вголос сказане в ресторані, але напише «куди слід», якщо не будуть вжиті заходи. Оповідач майже кричав, перераховуючи несправедливі вироки: за полон, за невзяття висоти, за розмови, за вигаданий зв'язок з ворогом. Горбатюк визнав, що таке бувало. На запитання, чи не кається він, Горбатюк з давньою ненавистю питав: «У чім?»
Війна: евакуація під вогнем танків
Оповідач та його супутники — Катя, німець та Юрко — ховалися у бетонній трубі, слухаючи, як по шосе проїжджали німецькі війська, що відступали. Катя була тяжко поранена і стікала кров'ю, її стан викликав занепокоєння. Оповідач намагався допомогти їй, але Катя, соромлячись, чинила опір. Він кликав німця, який починав розстібати одяг Каті, щоб перев'язати рани.
Катя починала помирати, її тіло сіпалося, голова важко перекочувалася, а очі напіввідкриті. Вона махала рукою, ніби відганяла мух, і казала оповідачеві відійти, називаючи його на ім'я — Дмитре. Потім вона замовкла, її очі згасли. Оповідач був вражений її смертю, розмірковуючи про несправедливість загибелі молодої дівчини, тоді як троє чоловіків залишалися живими.
На жаль, тепер, як і тисячі років на землі, страждання — особиста справа кожного... Тому плач, боєць, не соромся... Чорт з ним, хай живе, таки ж і він людина.
Сахно дістав книжку і з іронією повідомив, що Катя — Щербенко Катерина Іванівна. Він згадав, що вона була ППЖ комбата Москальова, і про наказ по дивізії щодо їхніх стосунків. Оповідач обурився його коментарями, сперечався з ним, захищаючи пам'ять Каті. Він не розумів, чому йому легше терпіти мовчазного німця, ніж Сахна.
Німець намагався довести, що їм потрібно тікати, бо у разі штурму солдати побіжать у сховище. Оповідач не приховував своєї люті до німця, обіцяючи, що їх передушать, як вошей. Німець відповідав, що вони «прості солдати», а війна «для генералів і фюрера». Оповідач заперечував, звинувачуючи німців у злочинах, скоєних під прикриттям наказів фюрера.
Протистояння в міліції
Оповідач та його супутники прибули до міліції. У приміщенні молодший лейтенант та міліціонер грали в шахи, які поспішно прибрали, коли відвідувачі зайшли. Молодший лейтенант, молодий і надмірно суворий, наказав їм шикуватися біля стіни. Горбатюк намагався пояснити ситуацію, звинувачуючи інших у зневазі та згадуючи про «планки», але офіцер перебив його. Молодший лейтенант починав записувати дані присутніх. Оповідач представився як Василевич Леонід Іванович, 1924 року народження. Коли черга дійшла до дівчини, вона рішуче наполягала, щоб її записали, і навіть висловила намір образити Горбатюка. Дівчина палко висловлювала своє обурення, заявляючи, що не боїться і зірвала б «планки» сама, оскільки Горбатюк їх не вартий. Капітан звертався до Горбатюка, який представився як «гвардії майор запасу». Капітан дивувався, що «товариші фронтовики» влаштували такий конфлікт у День Перемоги. Капітан пропонував примиритися і не писати протокол, але оповідач та хлопець наполягали на оформленні, стверджуючи, що це не просто сварка, а «принциповий» конфлікт.
Війна: останні бої та полон
Група бійців, що налічувала близько десяти чоловік, тяглася по снігу до села після пережитого бою. Деякі з них були поранені, інших несли на шинелях, усі мовчали, шоковані пережитим. Оповідач, молодший лейтенант Василевич, шкандибав останнім, використовуючи карабін як милицю. Увійшовши до села, вони одразу натрапили на два автомобілі біля хати, а поруч стояли кілька командирів, серед яких вирізнявся маленький полковник у сірій папасі. Полковник зупинив групу бійців і гнівно питав, хто серед них командир. Хлопці мовчали, оговтуючись від жахів бою. Полковник наполягав, і до нього підійшов старшина Євсюков, розхристаний, із закривавленим бинтом на шиї. Полковник різким тоном вимагав назвати звання, а коли дізнався, що це старшина, звинувачував його в самовільному відступі з висоти.
Роздуми на вокзалі: міст між минулим і майбутнім
Оповідач перебував на вокзалі, де чергова з міліціонером будили пасажирів, що спали на лавах. Голова оповідача боліла після безсонної ночі, він помічав світанок за вікнами вокзалу. Він виходив на привокзальну площу, де ще було прохолодно і безлюдно. Травневий дощ освіжив вулиці, залишивши калюжі. У сквері пахло тополями, земля була волога, листя на деревах густо зеленіло.
Смертельна битва з найбільшою неправдою й несправедливістю... Ця боротьба забрала в людства безліч жертв і їхньою кров'ю написала уроки, які годі забути.