Момент (Винниченко)
Стислий переказ
Навесні чоловік їхав з контрабандистом Семеном Пустуном до кордону, який мусив перейти того ж дня. Семен попереджав про небезпеку, але чоловік наполягав.
У повітці контрабандиста він несподівано зустрів молоду міську панну, яка теж чекала на переправу. Вони швидко познайомилися і весело розмовляли.
Раптом Семен повідомив, що стражники шукають панну і треба негайно тікати. Вони одяглися в селянські свитки і побігли через поле до лісу, де проходив кордон. Перелізши через перелаз, вони дісталися лісу і обережно увійшли в нього, шукаючи межу. Коли побачили просвіт з прикордонними стовпами, кинулися бігти. Пролунали постріли, але вони встигли перебігти кордон.
Це було торжество двох великих кузьок; це був вихор життя, який зміта все сміття «не треба», «не можна», це було щастя крові, мозку, нервів, кісток; це було найвище щастя народження...
Муся запропонувала розійтися в різні боки і ніколи більше не шукати одне одного, щоб зберегти цей момент щастя назавжди. Вона попрощалася і пішла, а він так ніколи і не дізнався, хто вона.
Підробний переказ
Поділ на розділи — умовний.
Подорож до кордону з Семеном Пустуном
Навесні оповідач їхав до кордону з контрабандистом Семеном Пустуном. Довкола розстилалося поле, пахло ростом і життям. Оповідач мусив неодмінно того ж дня перейти кордон, не чекаючи навіть ночі. Коли він сказав це Семенові, той мовчки озирнув його, знехотя посміхнувся й сердито крикнув на коняку.
Семен не любив випускати з себе слів без потреби. Він був «парнишка» дебелий, «гвардійонець», і на всіх дивився завжди згори вниз. Ступав помалу, важко, серйозно. Навіть коли його ловили «харцизники», він не мінявся, тільки ще більше насуплювався, очі робились меншими, колючими, а губи страшно біліли.
Оповідач з натиском повторив, що неодмінно мусить бути сьогодні на тому боці. Семен навіть не озирнувся. На його величезній спині сидів цілий ряд блискучих мушок. Верст через десять він суворо пробурмотів, що можуть убити. На питання, чи були випадки, Семен відповів, що було і те, що вбивали, і те, що не вбивали.
Оповідачеві раптом стало страшенно смішно: він уявив себе мертвим, що лежить десь у дикому яру з маленькою чорною ранкою на виску.
Лежу десь, в якому-небудь яру дикому, порожньому, надо мною небо, на виску маленька чорна ранка, а над ранкою кружком сидять такі ж самі блискучі, зеленкуваті мушки й ніби ворожать...
Зустріч з pannою у повітці
Село виринуло несподівано. Не доїжджаючи до нього, Семен підвівся на возі, пильно подивився вперед і, звертаючи вбік, муркнув: «Границя». Оповідач глянув туди. Далеко-далеко темніла, як тин, смуга лісу. Йому якось стало холодно в грудях і завмерло серце. Семен відмовився вести його вдень, сказавши, що в лісі є жовніри.
Вони їхали лугом поза городами. Раптом зупинились. Семен мовчки зліз із воза, підійшов до оповідача й сердито бовкнув, що той має лягти. Оповідач покірно ліг, і Семен прикрив його рядном, яке дуже пахло огірками. Довго їхали, а оповідач здавався собі трупом, який везуть уже від кордону.
Раптом знову зупинились. Семен велів вставати і йти в повітку. Оповідач зстрибнув з возика й побіг до повітки. Одчинивши двері, він від несподіванки закам'янів: на розкиданій соломі, якраз проти дверей, сиділа панна. Сама настояща, городська панна, в гарненьких черевиках, з солом'яним бриликом на колінях, з здивовано направленими на нього очима.
Оповідач ні з того ні з сього промурмотів: «Можна ввійти?» Очі панни ще більше поширились, потім швидко пробігли по ньому, здригнулись і бризнули сміхом. Вона галантно повела рукою круг себе. Оповідачеві зразу стало легко й весело. В темному волоссі їй запуталась соломинка і дрижала над вухом. Вони обоє засміялись, з'ясувавши, що обоє переправляються через кордон. Панна розповіла, що вже два дні лежить у цій повітці, бо все чогось не можна йти.
Втеча через кордон
Раптом у двір швидко ввійшов якийсь дядько, покликав Семена й поспішно, таємниче почав щось йому говорити. Семен понуро стояв і слухав. Панна раптом озирнула себе й засміялася. Вона вже два дні тут лежала, і їй було трошки нудно. Оповідач обсипав її соломою, сказавши, що так дуже гарно.
В дверях з'явилась велетенська постать Семена. Не звертаючи уваги на солому на панні, він подививсь кудись у куток і суворо промовив, що треба зараз тікати. Стражники трусять уже товаришів і зараз будуть у нього. Вони шукають якусь панночку. Треба тікати на той бік. Хай панна йде з оповідачем. Поки вони прийдуть, ті доберуться до лісу.
Семен вийшов з повітки. Вони зостались самі. Була якась жовта напівтьма з золотою смугою в кутку. Панна, з повислими на ній соломинками, з великими очима, здавалась якоюсь фантастичною феєю. Десь загомоніло двоє голосів. Вони, дивлячись одне на одного, напружено слухали. Панна раптом зірвалась з місця й прудко заходила по повітці: «О, тільки не стражникам в руки! Тільки не це!»
Вона спитала, чи є у нього револьвер. Великі, чисті очі її змінилися, стали якісь злі, сталеві, темні. Оповідач дав їй револьвер. Вона засунула його на груди, сказавши, що убити себе зумієть.
Зачулась важка Семенова хода. Він ввійшов з якимися свитками в руках і, подаючи їх оповідачеві, сказав одягатися. І просто на той ліс. Границя у самому лісі. А він забавить їх тут. Вони мовчки, похапцем одяглись. Семен велів поспішитися і вийшли. На вулиці було тихо й пусто. Плутаючись у своїх важких свитках, озираючись, з напруженими великими очима, вони бігли, спотикались, помагали одне одному.
Вони перелізли через перелаз, перестрибнули якийсь рівчачок, вскочили в коноплі і вибігли на дорогу. З дороги видно було далекий тін лісу. Зупинились. Важко й часто дихаючи, вони озирнулись і глянули назад. Пусто було. На підборідді панни блищали краплі поту, волосся висмикнулось з-під хустки. Вони пішли. Було соромно, злісно, шкода чогось.
Панна сказала спочити. Вони сіли під хлібами. Вона зняла у нього з голови шапку і поклала коло себе. Потім вийняла хусточку і почала витирати його лоб з серйозним і заклопотаним виглядом. Йому говорити не хотілось. Він тільки міг дивитись на неї. Потім вони знову пішли. Перед ними далеко зачорніла підвода. Вони весело зареготались. Панна запропонувала сісти й закрити ноги, ніби спочивають. Віз наближався і порівнявся з ними. На йому сиділо троє дядьків, які пильно подивились на них і пробігли далі.
Момент тріумфу життя
Ліс присовувавсь все ближче. Темна стіна його тупо, мовчки дивилась на них, і вороже щось було в цьому погляді. Панна тихо прошепотіла: «Ліс...» Оповідач сказав, що треба обережно йти тепер. Вона відповіла, що їй зовсім не страшно, цікаво тільки дуже. Він глянув на неї і сказав, що вона надзвичайно гарна зараз. Вона злегка почервоніла, очі ласкаво глянули на нього, й вона засміялась.
Після того вони вже не балакали. Іноді тільки озирались назад, перекидались короткими фразами. Стіна лісу ставала вищою, виразнішою. Вони не знали, де йшла та межа кордону. Може, вже якась пара очей пограничника стежила за ними. Вони напружено водили очима по стіні, пролізали поглядом між дерева. Але стіна злісно-лукаво ховала за собою те, що вони шукали.
Ось стіна вже зовсім перед ними. Вони озирнулись. Дорога стояла порожньою. Тихо було. Панна прошепотіла: «Ходім...» Ввійшли в жито. Зашаруділо жито, застрибали коники. Ліс стояв недвижно, чекаючи. Панна раптом зупинилась і сказала:
Як мене вб'ють, а ви зостанетесь живі, напишіть...: «Мусю вбито на кордоні. Вмерла так, як вмирають ті, що люблять життя». Більше нічого... Чуєте?.. Зробите?
Оповідач сказав, що зробить. Йому жагуче хотілось взяти її руку. Вона рішуче прошепотіла: «Ну, тепер ходім!» І, зустрівшись з його очима, ніби впилася в них поцілунком своїх очей, і вони рушили. Тихо, помалу, щохвилини зупиняючись і впиваючись очима в нерухомий тін дерев. Жито скінчилось. Починався ліс.
Старі товсті дуби, широко розставивши волохаті руки-віти, ніби приймали їх у свої зрадливі обійми. Оповідач прошепотів, що треба сісти і роздивитись, куди йти. Вони ввійшли в кущі і, вибравши місце, звідки їм було видко ліс, а їх самих не видно, сіли. І стали дивитись. Ліс ніби помирився з ними й не дивився так вороже і суворо. Одбувався великий, прекрасний процес життя. На блідих квіточках кущів діловито гуділи бджоли, літали сплетені коханням метелики.
Люблю я цей процес у лісі, в полі! Чистий він, не скалічений цими моралями людей, не заслинений лицемір'ям похоті, сильний, одвертий, простий. Люблю цих кузьок, пташок, цих маленьких... протестантів.
Муся прошепотіла, що душно якось. А оповідач мовчки дививсь на неї, і чудно йому було якось.
Ми — двоє загнаних людей... з бажанням злити це тепло докупи... ми, двоє людей, а не кузьок, — сидимо і не сміємо цього зробити, бо... бо ми ж всього кілька годин знайомі одне з одним.
Муся спитала, чого він дивиться так пильно на неї, і з ласкою закрила йому очі рукою. Тоді він схопив цю руку, притулив її до губ і завмер. Муся дивилась на нього якось тепло, задумливо, сумно. Він присунувсь ближче до неї і притуливсь лицем до плеча її. Груди її почали здійматись вище, частіше. Вона прошепотіла: «Не треба...» Він спитав, чи їй неприємно. Вона відповіла: «Ні... так...» Він запитав, так чого ж не треба. Вона повернула до нього голову, посміхнулась і любовно-тихо погладила по лиці.
Берези визирали з-за дубів і безгучно, радісно сміялися. А там, далеко, десь у вогкій глибині, в таємній напівтьмі лісу, ждала смерть. Він пригорнувся: «Мусю!..» Вона глянула в його очі, в його жадно розкриті губи. «Ні. Не треба...» — «Мусю!..» — «Ходім уже... Пора...» Вона злегка одвела його голову. Ліс похмурився. Злякано спурхнули пташки. Темна глибина ждала їх.
Він надів шапку, вони встали й, не дивлячись одне на одного, тихо посунули вперед. Зціпивши зуби, високо піднявши брови, вони обережно ступали. І чим далі вони йшли, тим він більше був певний, що їх уб'ють. Але не було нічого по всій істоті: ні страху, ні суму, тільки одне величезне напруження, один якийсь величезний пульс протесту, боротьби всієї істоти з цим призначеним, неминучим.
Вони то лягали, то повзли рачки там, де рідко було дерев, то, як дві тіні, пробігали від стовбура до стовбура і завмирали. А ліс мовчав і ховав у собі свою таємницю. Муся прошепотіла: «Дайте руку...» Він глянув на неї. Вона була бліда. Очі горіли напруженням і були великі, прекрасні. Він стиснув їй руку, вона йому, але зараз же й забули про себе і знову пірнули в це наближення, в це чекання.
Серед дерев засіріло. Якийсь просвіт. Вони зупинились. Ще кілька кроків. Просвіт більше. Засивіло небо. Руки дрижали, під грудьми проходили холодні хвилі, серце гупало. Він зробив знак, випустив її руку, і вони поповзли, безшумно переставляючи коліна. Він озирався й дивився на Мусю; з висмикнутим волоссям, з великими палаючими очима, з міцно стиснутими устами, зігнута, вона здавалась якимсь дивним, прекрасним звіром.
Просвіт ширшав. Засиніло небо. Прокотивсь якийсь згук і завмер. Вони закам'яніли. Довго лежали і слухали. Знов поповзли. Крізь рідкі дерева, кроків за три перед ними, показалась лощина. Він підвівся і подививсь. Це, мабуть, і була та сама межа. Він посунувсь і глянув вбік. Так! Два стовпи — один проти другого, обидва — з орлами. Круг їх таємна порожнеча. А може, десь, тут же, стояла коло їх людина?
Він озирнувся до Мусі. Вона теж підвелась і напружено дивилась вперед. Він хитнув головою: «Тут!» Потім нахилився до неї, міцно взяв за руку і прошепотів: «Прожогом вперед! На крик і вистріли не зупинятись! Все одно... Ну!..» Він випустив руку її, зігнувся і кинувсь вперед. Хруснули гілки, але, здавалось, зашумів весь ліс, замиготіли стовбури, вдарив світ.
І щось велике, горде, могуче в грудях, щось легке, широке, як небо, як повітря гір, як могучий потік. Летіли озираючись, блискаючи очима. А за нами понуро одсувалась назад стіна лісу, одсувався наш сон...
В очах промайнула картина якоїсь довгої, рівної просіки, і разом хтось десь крикнув, поперед нього вибігла постать Мусі з поверненим вбік блідим, напруженим лицем, сильно вибухнуло щось збоку, крикнуло, знов вибухнув постріл, виринув під ногами якийсь рівчак, лишивсь позаду, блиснула нога Мусі, якісь кущі, вітер в вухах.
Муся зупинилась. Очі горіли їй, лице дрижало великим, безумним щастям побіди, побіди життя. «Єсть!» — гордо, дико вирвалось у неї, дивлячись назад. «Єсть!» — повторяла вона, задихаючись. Свитка високо здіймалась їй на грудях, серпосхожі пасма темного волосся розвівались, губи гордо розкрились і пашіли жаром щастя. «Єсть!» — раптом високо підняла вона руки і, обвивши ними його шию, жагуче-скажено притулилась до нього.
Прощання назавжди
Це було торжество двох великих кузьок; це був вихор життя, який зміта все сміття «не треба», «не можна», це було щастя крові, мозку, нервів, кісток; це було найвище щастя народження. Раптом вона одірвалась, подивилась на нього затуманеними очима. Злилася знов з його жадібними устами і знову одірвалась. «Сядем...» — безсило опустилась вона на землю. Сіли. Важко дихаючи, вони безсило-щасливо посміхались одне до одного і поглядали на стіну лісу. Там було тихо.
Довго сиділи так. Чогось не говорилось. Дихання ставало рівніше. І непомітно, помалу ставало чогось жаль, чомусь хотілось ридати. Муся нерухомо, задумливо дивилась кудись вперед. Вона раптом тихо промовила, якось нервово-рішуче стріпнувшись уся: «Знаєте що?» Він чекаюче глянув на неї. Вона напруженим, любовним, довгим поглядом обвела його і глухо промовила: «А тепер ми попрощаємося. Чуєте? Я піду в один бік, а ви — в другий. І ніколи ви не повинні шукати мене. Чуєте!»
Вона сказала, що більше цього ні він їй, ні вона йому не дадуть. Їхнє кохання повинно вмерти зараз, щоб ніколи не вмирати.
Наше... наше кохання повинно вмерти зараз, щоб, як хтось сказав, ніколи не вмирати. Розумієте мене, хороший? Єсть якісь метелики. Вони вмирають серед кохання. Ви розумієте мене?
Він розумів, але мовчав. А вона, ніби дивлячись собі в душу, одривисто-напружено говорила:
Щастя — момент. Далі вже буденщина, пошлість. Я знаю вже. Саме найбільше щастя буде мізерним в порівнянні з цим. Значить, зовсім не буде. Так мені здається, так я зараз чую отут...
Він розумів її, розумів її своєю невідомою тугою, цією великою журбою, що народилась чогось у грудях, розумів її всією налиплою на його душу буденщиною. Розум дивувався, протестував у глибині душі, але він мовчав. Сонце пекло, шепотілись кущі. Потім вона підвелась, стала на коліна, обхопила його нахилену голову і припала довгим жагучим поцілунком. «Так буде краще. Прощайте...» — якось терпко прошепотіла вона, підводячись. «Я буду носити вас у душі.»
Він схопив край її сукні, поцілував і випустив. Вона тихо пішла, а він сидів, і в ньому з мукою щеміло осиротіле щастя.
Вона тихо пішла, а я сидів, і в мені з мукою щеміло осиротіле щастя. ...а в душу вростав і вбирався в журні, прекрасні, чисті квіти минулого образ панни.
Наді ним синіло небо, і сонце палило його похилену непокриту голову, а в душу вростав і вбирався в журні, прекрасні, чисті квіти минулого образ панни. Хто вона, де вона, й досі не знав оповідач, але він завжди носив її в душі.