Останній листок (Генрі)
Стислий переказ
Нью-Йорк, район Грініч-Вілідж, початок XX століття. У спільній студії жили дві молоді художниці — Джонсі та Сью.
Восени Джонсі захворіла на пневмонію. Вона втратила волю до життя й вирішила, що помре, коли з плюща за вікном упаде останній листок. Сью намагалася підтримати подругу, але марно. На першому поверсі жив старий художник Берман.
Він мріяв створити шедевр, але так і не почав. Коли Сью розповіла йому про химери Джонсі, старий обурився. Тієї ночі був шторм, але останній листок чомусь не впав. Це дало Джонсі надію, і вона почала одужувати. Незабаром лікар повідомив, що старий Берман помер від пневмонії. Його знайшли хворого після тієї штормової ночі, біля нього були пензлі та фарби.
Ах, сонечко, це і є шедевр Бермана, він намалював його тієї ночі, коли впав останній листок.
Підробний переказ
Поділ на розділи — умовний.
Художня колонія та хвороба Джонсі
У невеличкому районі на захід від площі Вашінгтона вулиці утворювали химерні кути й повороти, де одна вулиця навіть перетинала сама себе. Художники відкрили цінні властивості цієї місцевості - тут збирач боргів міг зустріти самого себе, повертаючись ні з чим. Люди мистецтва незабаром налетіли в старий Грініч-Вілідж у пошуках вікон на північ, гостроверхих дахів XVIII століття та низької квартирної платні.
Студія двох подруг містилася на горищі присадкуватого триповерхового цегляного будинку.
Дівчата познайомилися за табльдотом у ресторанчику на Восьмій вулиці, побачили, що їхні погляди на мистецтво, салат з листя цикорію та широкі рукави цілком збігаються, і вирішили найняти спільну студію. Це було в травні.
А в листопаді холодний, невидимий пришелець почав бродити по колонії, торкаючись то одного, то другого своїми крижаними пальцями.
По Іст-Сайду цей зарізяка розгулював сміливо, вражаючи десятки жертв, але в лабіринті вузьких проїздів насилу переставляв ноги. Мініатюрна дівчина, недокрівна від каліфорнійських зефірів, навряд чи була підходящою дичиною для полювання, проте він напосівся на неї. Тепер Джонсі лежала на фарбованому залізному ліжку, дивлячись крізь голландське вікно на глуху стіну сусіднього будинку.
Підрахунок листків та розпач
Одного ранку заклопотаний лікар запросив Сью в коридор.
У неї один шанс... з десяти... І цей шанс полягає в тому, щоб вона хотіла жити. Та коли люди починають діяти в інтересах гробаря, то вся фармакопея - марнота.
Лікар пояснив, що Джонсі вже вирішила, що ніколи не одужає. Коли Сью згадала, що подруга хотіла намалювати Неаполітанську затоку, лікар відповів, що потрібно щось більш важливе - наприклад, хлопець. Але такого не було. Лікар підсумував, що це просто занепад сил, і якщо Сью вдасться змусити хвору цікавитися життям, шанси покращаться.
Коли лікар пішов, Сью плакала в японську серветку, а потім, взявши креслярську дошку і насвистуючи веселий мотивчик, увійшла до кімнати. Джонсі лежала, повернувшись до вікна, і лічила в зворотному порядку. Сью стривожено подивилась у вікно - там був лише порожній похмурий двір та стіна цегляного будинку, до якої чіплявся старезний плющ з опалим листям.
Коли впаде останній, я помру. Я знаю це вже три дні... Залишилось усього чотири листочки. Я хочу, поки не стемніло, побачити, як одірветься останній.
Сью намагалася переконати подругу, що це дурниці, згадала про любов Джонсі до плюща, повідомила про хороші шанси на одужання. Але Джонсі не хотіла більше їсти чи пити.
Мені хочеться розслабитись, ні за що не триматися й полетіти - дедалі нижче й нижче - як один з отих нещасних, виснажених листків.
Сью попросила подругу заплющити очі, поки вона працює, бо їй потрібне світло. Потім вона пішла до старого Бермана, щоб він позував їй для малюнка відлюдька-золотошукача.
Берман був невдахою в мистецтві - сорок років тримав пензель, але не наблизився до своєї Музи. Він заробляв, позуючи молодим художникам, багато пив і балакав про майбутній шедевр. Це був буркітливий дідок, який дивився на себе як на сторожового пса двох художниць.
Жертва Бермана та одужання Джонсі
Сью розповіла Берманові про химери Джонсі та свої побоювання. Старий з червоними очима галасливо виявив зневагу до таких ідіотських вигадок, але погодився позувати. Надворі йшов холодний дощ зі снігом, коли Берман сів на перекинутий чайник, зображаючи відлюдька.
Наступного ранку Сью побачила, що Джонсі дивиться на опущену штору. Коли вона підняла її, відкрилася неймовірна річ.
Неймовірна річ! Цілу ніч періщив дощ і шаленів рвучкий вітер, а на цегляній стіні ще виднів листок плюща. Один-єдиний... він хоробро тримався на галузці.
Джонсі сказала, що це останній листок, і коли він упаде, вона помре. Цілий день листок тримався, а наступного ранку був ще на місці. Тоді Джонсі промовила до Сью:
Я була поганим дівчиськом... Щось примусило цей останній листок залишитись там... щоб показати, яка я була противна. Це гріх - хотіти вмерти.
Джонсі попросила бульйону та молока з портвейном, сказала, що сподівається намалювати Неаполітанську затоку. Лікар повідомив, що шанси рівні, а небезпека минула. Наступного дня він сказав Сью, що містер Берман помер від запалення легенів у лікарні. Двірник знайшов старого в кімнаті з промоклим одягом, поруч були ліхтар, драбина, пензлі та палітра з зеленою й жовтою фарбами. Сью пояснила Джонсі, що останній листок плюща - це шедевр Бермана, намальований тієї ночі, коли впав справжній останній листок.