Поза межами болю (Турянський)
Стислий переказ
Албанські гори, Перша світова війна. Сім військовополонених — оповідач, Добровський, Штранцінгер, Бояні, Ніколич, Сабо та Пшилуський — опинилися на засніженому гірському хребті після того, як серби, відступаючи під натиском австро-німецьких військ, погнали бранців "шляхом смерті". Виснажені голодом і морозом, вони відстали від основної групи полонених і зупинилися, щоб розпалити вогнище.
Першим помер Бояні, який у гарячці марив матір'ю. Товариші зняли з його тіла одяг, щоб підтримати вогонь. Голод мучив їх нестерпно, і Сабо запропонував з'їсти тіло померлого товариша, але Ніколич відкинув цю думку, і всі погодилися краще померти, ніж вдатися до канібалізму.
Сліпий скрипаль Штранцінгер, який втратив зір на війні, а матір і наречену — через смерть, грав на скрипці, викликаючи в товаришів спогади про мирне життя. Пшилуський, який мовчав протягом усієї подорожі, розповів, що його дружина зрадила його з коханцем на очах їхніх дітей. Збожеволівши від болю, він вистрілив у повітря, вважаючи, що вбив дружину, і невдовзі помер.
Коли вогонь почав згасати, Добровський побачив вдалині корч і вирішив принести його для підтримки вогню. Оповідач, який марив від голоду, прийняв корч за свою дружину з дитиною і благав Добровського привести їх до нього. Добровський спробував допомогти товаришеві, але обидва були надто слабкі. Повернувшись до вогнища, вони виявили, що воно згасло.
Є сонце в житті.
Детальний переказ за розділами
Назви розділів — редакційні.
Переднє слово. Звернення до читача та присвята загиблим товаришам
Автор розпочав свою повість зверненням до читача, де розповів про страшне випробування, яке довелося пережити йому та його товаришам. Він назвав це злочином, вчиненим людьми і природою, який змусив їх самих стати злочинцями проти людського духу.
Я й мої товариші пали жертвою жахливого злочину. Це був злочин, якого люди і природа допустилися на нас і який і нас приневолив стати злочинцями супроти духа людства.
Картина з безодні. Шлях смерті через албанські гори
Під ударом німецько-австрійського війська серби покинули свій край і забрали з собою 60 000 полонених, яких погнали через албанські гори. Цей шлях назвали "шляхом смерті", бо 45 000 бранців загинуло від голоду, холоду та душевного болю. Решта рухалася далі, балансуючи між життям і смертю.
Чорне море хмар на небі глядить понуро на сіре море хмар над землею. А всередині між двома морями йдуть тіні по срібно-білому хребті гір. Вони наче висять між небом і землею. Між життям і смертю.
Полонені йшли вже десять днів без їжі. Їхні тіла перетворилися на кістяки, обличчя стали схожими на землисту поволоку. Очі одних погасли, інші горіли гарячковим вогнем. Виснажені голодом, морозом і безсонними ночами, вони впадали в напівсвідомість, яка часом переходила в повне божевілля.
І їх уяву огортає серпанок сонячних привидів і божевілля. Їхня свідомість похожа тепер на сонце. Пливуть малі й більші хмарки... і притемнюють та заслонюють його на мент або на довшу хвилину.
Розділ 1. Сім товаришів у боротьбі з холодом та танець відчаю
Штранцінгер, який ішов зі своїми шістьома товаришами на кінці довгого ряду полонених, раптом зупинився. Він був сліпим і ніс із собою скрипку – єдине, що залишила йому воєнна доля. Куля забрала йому очі, мати померла від горя, а наречена втопилася. Після цього він онімів.
Товариші вирішили залишитися з ним. Сабо вдарив сербського стражника, забрав його кріс і патрони, і всі семеро відійшли від "шляху смерті". Вони опинилися на гірському хребті, звідки не було видно жодного сліду людського життя – лише замерзла пустеля.
Щоб не замерзнути, Сабо запропонував бігати і скакати довкола корча. Добровський почав глузувати з товаришів, порівнюючи їхні рухи з танцем на балу. Він аранжував цей танець, представляючи уявним дамам своїх товаришів. Його іронія та глум над ситуацією контрастували з відчаєм інших.
Під час цього шаленого танцю Сабо почав пильно стежити за Боянієм, який був найслабшим серед них. Бояні, виснажений до краю, впав на землю. Він почав марити, бачив свою матір, яка пливла до нього в човні. Хотів кинутися в безодню, але Сабо вчасно схопив його.
Перед смертю Бояні попросив товаришів переказати його матері, що він помер у теплій хаті, на білій постелі. Незабаром він заснув і більше не прокинувся. Товариші зняли з його тіла одяг і розпалили вогонь. Вони дивилися на труп, і кожен думав: "На кого прийде черга тепер?"
Розділ 2. Філософські розмови про війну та спогади про родини
Коли тіло трохи зігрілося біля вогню, товариші почали згадувати своїх рідних. Ніколич зізнався, що тужить за батьком і матір'ю. Сабо сказав, що в нього немає нікого, і Ніколич назвав його щасливим. Але Сабо заперечив: самотня людина ніколи не може бути щасливою.
Пшилуський сказав, що має дітей, але на питання про дружину відповів загадково: "Єсть і нема". Оповідач не наважився запитати Штранцінгера про його рідню, розуміючи, що це було б жорстоко.
Оповідач думав про свою дружину та маленького сина, не знаючи, чи живі вони. Він мріяв побачити їх хоча б уві сні. Добровський же заявив, що не тужить ні за ким і проклинає цілий світ. Він говорив про жорстокість війни, яка перетворила людей на звірів.
Прокляте те життя, в котрому слабший мусить згинути, щоб дужчий міг жити.
Розділ 3. Смерть Боянія та моральний вибір товаришів
Коли тіло трохи зігрілося, товариші відчули новий страшний біль – голод. Вони вже десять днів нічого не їли. Сабо знайшов у кишенях кілька десятків тисяч корон, але гроші не могли втамувати голод. У нападі люті він почав жувати банкноти, проклинаючи капіталістичний світ і військових керівників.
Сабо влаштував уявний суд над можновладцями, яких звинувачував у війні. Він розривав банкноти зубами, символічно знищуючи тих, хто, на його думку, був винен у їхніх стражданнях. Зрештою, він кинув усі гроші у вогонь і сказав: "Тепер ми вже не маємо грошей і також не потребуємо грошей. Тепер ми стали справжніми людьми".
Голод ставав нестерпним. Сабо запропонував жахливу ідею – використати тіло померлого Боянія як їжу. Він аргументував це тим, що інакше всі помруть. Ніколич категорично відмовився, назвавши це нелюдським. Почалася моральна боротьба між інстинктом виживання та людяністю.
Добровський говорив про логіку їхнього становища: "Наше теперішнє страшенне положення – це залізна, невблаганна логіка і плід злочину нашої душі". Він пояснював, що люди самі стали бездушним знаряддям убивства, втративши людську гідність.
Наше тіло пожерли найбільші пани світу: царі і грошовладці, а нам оставили тільки шкуряний мішок із душею і кістьми всередині... Навіщо ми, люди, вбивали людей? Хто смів нас вести на різню брата?
Зрештою, Ніколич відкинув кусень тіла Боянія далеко від вогню, і ніхто не наважився його з'їсти. Це була перемога духу над тілом, хоча й коштувала їм останніх сил. Вони відчули якесь дивне, святочне почуття, наче промінь світла пробив темні нетрі душі.
Раптом Штранцінгер, який весь час мовчав, взяв свою скрипку і почав грати. Його музика розповідала про життя, смерть, страждання і надію. Вона говорила про вічність і про те, що через біль і терпіння людський дух може досягти просвітління.
Через сльози і терпіння
Шлях веде до просвітління:
Хто боровся, скутий тьмою,
Тому сонце — мрія мрій.
Коли музика стихла, Штранцінгер прошепотів: "Є сонце в житті". Ці слова вразили товаришів, адже їх промовила людина, яка ніколи більше не побачить сонця. Вони відчули, що з темних ям його очей пливе щось таємне і могутнє – невмируща сила людської душі.
Якась невмируща сила людської душі. Якийсь могутній дух людини, що крізь нужденність сьогоднішньої хвилі... крізь темряву безконечних засвітів бачить сонце майбутніх поколінь...
Добровський подивився на сліпого товариша і сказав: "Він щасливіший від нас..." І всі дивилися на Штранцінгера із заздрістю до його внутрішнього світла.
Розділ 4. Галюцинації, відчай та прихід смерті
Раптом Пшилуський, який весь час був мовчазним і відстороненим, почав говорити про крякання круків. Ніколич теж почув їх і згадав колискову, яку співала йому мати. Сабо марив, що його кличе батько. Реальність і галюцинації змішалися в їхній свідомості.
Пшилуський раптом вирішив висповідатися перед смертю. Він розповів, як після року розлуки повернувся додому і від свого маленького сина дізнався про зраду дружини. Це зруйнувало його віру в родинне щастя, але найбільше його мучило те, що дружина зіпсувала душі дітей.
У нападі божевілля Пшилуський вхопив кріс, вистрілив, уявляючи, що вбиває дружину, і незабаром помер. Його тіло залишилося сидіти, спершись на камінь. Ніколич, який сидів поруч, почав боятися мерця і тулитися до Саба.
Вогонь поступово згасав. Штранцінгер кинув свою скрипку у вогонь, і струни тріснули одна за одною, видаючи жахливий стогін. Буря посилювалася, грім гримів, а з безодні долинало виття вовків. Природа ніби збожеволіла разом із людьми.
Оповідачу здалося, що він бачить у снігу матір з дитиною. Він був переконаний, що це його дружина з сином прийшли врятувати їх. Добровський намагався допомогти йому дійти до них, але обидва впали від виснаження. Коли оповідач вистрілив у вовка, який нібито наближався до його родини, він побачив, що це був лише чорний корч.
У відчаї він хотів застрелитися, але почув голос Штранцінгера: "Далеко... там... сонце..." Ці слова зупинили його. Раптом оповідача огорнуло дивне тепло, і він побачив видіння: білу хату, сонце, дітей, свою дружину і сина. Він відчував, що летить на промінних крилах світла, які поступово згасали.
Розділ 5. Порятунок і пробудження
Оповідач отямився у воді. Його рятував товариш неволі Василь Романишин, який розповів, що знайшов шістьох людей, які сиділи довкола згаслого вогнища, напівприсипані снігом. Серед них він упізнав оповідача, серце якого ще билося.
Романишин розповів, що він захворів і відстав від групи, але його підібрали сербські лікарі. Вони допомогли врятувати оповідача, відтираючи його снігом і застосовуючи різні ліки. На питання про товаришів Романишин не відповів прямо, але сказав, що вони залишилися на горі.
Коли оповідач запитав про дружину і сина, Романишин відповів, що вони живуть і чекають на нього. З очей оповідача покотилися дві важкі сльози, гарячі, наче кров, і тихо щезли під льодом.
Люди не є злі... не є добрі. Люди тільки нещасливі і — щасливі.