Сойчине крило (Франко)
Стислий переказ
Львів, початок 20 століття. Самітник та естет Оповідач, чоловік близько сорока років, вирішив провести Новий рік на самоті, уникаючи зайвої метушні.
Несподівано він отримав листа з далекого Порт-Артура. Лист написала його колишня кохана — емоційна й пристрасна Марія, донька лісничого («Сойка»).
В листі вона описала своє гірке життя після розлуки. Колись, три роки тому, Марія утекла від батька з молодим практикантом, що виявився злочинцем. Згодом її життя було жахливим — вона опинилась серед злодіїв, зазнала насильства й принижень, змушена була стати коханкою бандита, а згодом вийшла за нелюбого чоловіка до Росії. Врешті доля закинула її аж до Порт-Артуру, де під японськими обстрілами вона доглядала чоловіка, що помирав після поранення.
Та що се я? Три чверті на дванадцяту! Господи! А я сиджу над сим листом і весь замочив його сльозами! Цілу годину просидів, сам, себе не тямлячи. І плачучи. Що се зо мною діється?
Закінчила лист Марія словами надії на зустріч із ним. Збентежений і зворушений до глибини душі, Оповідач не розумів, чи правдивий цей лист. Тим часом хтось задзвонив у його двері. Слуга повідомив: прийшла невідома дама в червоній сукні з білими цятками. Оповідач зрозумів — до нього повернулася його Марія.
Докладний переказ
Поділ на розділи є умовним.
Масіно готується до Нового року
Напередодні Нового року, який збігався з сороковими роковинами його народження, чоловік на ім'я Масіно вирішив відсвяткувати цей подвійний день особливо. Він був самітником, відлюдником, який свідомо відмежувався від світу і створив собі окреме життя, де міг бути сам собою.
Масіно ретельно спланував свій вечір: спочатку він мав намір послухати увертюру Россіні до "Вільгельма Телля" на фісгармонії, потім оглянути хризантеми, випити вина, почитати новий номер журналу, переглянути ілюстрації та послухати записи на фонографі. Він цінував своє усамітнення і вважав його найвищим досягненням.
Я витворив собі оте життя як нездобуту твердиню, в якій живу й паную, з якої маю широкий вигляд на весь світ та яка, проте, не стоїть нікому на заваді, не дразнить нікого своїм видом і не манить нікого до облоги.
Таємничий лист із крилом сойки
Раптом у двері подзвонили. Слуга Івась приніс лист із російською маркою та штемпелем Порт-Артура. Масіно здивувався, адже не знав нікого з того далекого міста. Він вагався, чи відкривати конверт, боячись, що лист може порушити його спокій.
Нарешті він відкрив конверт і виявив, що лист був від жінки, яка підписалася "Твоя Сойка". Всередині лежало крило сойки. Масіно був приголомшений — він вважав цю жінку померлою вже три роки. Її зникнення свого часу призвело до смерті її батька і змусило самого Масіно відійти від громадської діяльності та стати відлюдником.
Спогади Мані про спільне минуле
У листі жінка запитувала Масіно, чи пам'ятає він її. Вона нагадувала йому про їхнє спільне минуле, про весну, ліс, лісничівку, де вони колись зустрілися. Вона описувала їхню першу зустріч на лісовій галявині, коли вона була в зеленій стрілецькій куртці з рушницею, а він — блідий після нещодавно відбутого ув'язнення.
Маня писала, що грала перед ним роль, намагаючись справити незабутнє враження. Вона порівнювала себе з квіткою, яка кокетує, щоб привабити. Жінка стверджувала, що не вона покинула його, а він не зумів утримати її, і за шість місяців не зробив нічого для цього, тоді як інший впорався з нею за шість тижнів.
Вона згадувала їхній останній вечір разом, коли вони сиділи на веранді з молодим практикантом її батька, паном Генрисем. Маня тоді багато сміялася, а Масіно розповідав про свої плани щодо земельної реформи. Вона залишила його на веранді, пообіцявши повернутися за хвилину, але більше вони не бачилися.
Історія про сойку та її символічне значення
Особливе місце в листі Мані займала історія про сойку, яка гніздилася на смереці перед вікном лісової хати, де жив Масіно. Щоранку, коли Маня приходила до нього, сойка своїм скрекотом попереджала його про її прихід.
Посилаю тобі сойчине крило. Тямиш ту сойку, що гніздилася на смереці перед самим вікном тої лісової хати, в якій ти проводив літо? З моєї намови. Я хотіла мати тебе близько себе.
Спочатку Маня любила цю пташку, але згодом почала ревнувати Масіно до неї. Їй здавалося, що він любив не її, а сойку, чий веселий скрекіт будив його щоранку, чиє тихе порання в гнізді оживляло його.
Я вбила її. Одного ранку я прийшла вчасніше, як звичайно. Хотіла підійти так тихо, щоб ота ненависна сойка не почула мене, щоб мій, а не її голос збудив тебе.
Маня застрелила сойку, коли та знову попередила Масіно про її прихід. Після пострілу вона розплакалася і почала цілувати закривавлену пташину голівку. Масіно не зрозумів її ревнощів і не дізнався, чому вона вбила сойку.
А на обід ми з'їли її смажену. І сміялися. Тямиш? Але я тоді вже знала, що нам не бути в парі, що та сойка — то наша розлучниця.
Маня зберегла крила сойки, поклала їх між сторінками молитовника і не розлучалася з ними ніколи. Тепер вона посилала одне з них Масіно, вірячи, що коли в його серці є хоч іскра любові до неї, то це буде силою, яка притягне й друге крило, другу половину її душі до нього.
Лети ж, сойко, в далекий світ! До того, що любив слухати твойого скрекоту, любив дивитися в твої очі! Затріпочи отсим крилом над його душею і роздуй те, що там тліє ще під попелом байдужності!
Маня залишає коханого та початок її поневірянь
Маня детально описувала, як вона втекла з Генрисем. Того вечора, коли вона залишила Масіно на веранді, вона почула дзвоник — це був сигнал від Генрися. Вона написала батькові записку, що їде до тітки в Городок, і вийшла. Сміючись від щастя, вона сіла на візок біля Генрися.
У Городку вони знайшли чоловіка, який мав повернути коні та візок до батька Мані. Вона написала ще одну записку батькові і передала її з цим чоловіком. Потім вони з Генрисем сіли на поїзд до Кракова.
Між ними все було домовлено: Генрись нібито мав у Кракові батьків, багатих купців, які купили село з лісом і хотіли віддати його синові в управління. Вони мали одружитися в Мар'яцькому костелі, а потім поїхати в село і згодом запросити до себе батька Мані.
Але в Кракові їх зустрів якийсь пан Зигмунт, якого Генрись представив як завідателя дому своїх батьків. Зигмунт повідомив, що батьки Генрися виїхали до Варшави і веліли їм їхати туди. Маня відчувала антипатію до Зигмунта, але Генрись заспокоїв її, сказавши, що це його дядько.
У Варшаві Маня швидко зрозуміла, що її обманули. Генрись і Зигмунт виявилися злодіями. Вона була настільки шокована, що спробувала повіситися, але Зигмунт врятував її. Два тижні вона хворіла, а Генрись доглядав за нею і вже не приховував правди про своє минуле.
Життя серед злодіїв та пригоди в Сибіру
Після місяця перебування у Варшаві вони вирушили в "турне" по інших містах — Лодзі, Домброві, Радомі. Зигмунт був ватажком злодійської шайки, розробляв плани, розподіляв роботу, контролював виконання. З часом він почав залучати й Маню до своїх планів. Вона мала одягатися в яскраві сукні і привертати увагу багатих чоловіків, поки члени шайки "працювали" в натовпі.
У Дорпаті Генрися спіймали на крадіжці й арештували. Зигмунт наказав Мані врятувати його, давши їй 50 рублів для пристава. Вона виконала наказ, і Генрися звільнили, але ціною її гідності. Того вечора вона вдруге спробувала повіситися, але Зигмунт знову врятував її.
В Одесі Генрись зник. Зигмунт сказав, що його спіймали на крадіжці на кораблі і кинули в море, але Маня підозрювала, що Зигмунт сам позбувся його. Після цього Зигмунт оголосив, що тепер Маня належить йому. Спочатку вона боялася його, але згодом почала відчувати до нього відразу і ненависть.
У Нижньому Новгороді Зигмунта арештували за крадіжку. Він не зізнався, що знає Маню, і її не чіпали. Вперше відчувши себе вільною, вона поїхала до Москви. Там у поїзді вона познайомилася з молодим залізничним інженером Володимиром Семеновичем, який їхав до Іркутська. Він запропонував їй поїхати з ним, і вона погодилася.
Спочатку Володимир був чудовим чоловіком — смиренним, делікатним, уважним. Але в Іркутську, чекаючи інструкцій з Петербурга, він почав нудьгувати, виходити з дому і повертатися п'яним. У п'яному стані він ставав азартним гравцем і одного разу програв у карти саму Маню багатому золотопромисловцю Свєтлову.
Свєтлов був жорстоким і багатим чоловіком, який тримав гареми в кожному своєму заводі. Незважаючи на протести Мані, поліцмейстер, який виявився кумом Свєтлова, змусив її підкоритися, погрожуючи в'язницею. Наступного дня вона вже їхала зі Свєтловим далеко на схід, у безмежні снігові простори Сибіру.
Чи ти віриш у сни, Массіно? Чи снилося тобі коли таке, що ти злякався чогось і втікаєш? А за тобою погоня... А я жию і, як кажуть мої аматори, виглядаю нічого собі.
Порт-Артур і надія на повернення
Весною біля Красноярська на них напали бродяги. Свєтлов боронився, але його вбили. Серед нападників виявився Зигмунт, який місяць полював на них. За Маню зчинилася бійка, і вона дісталася ватажкові бродяг на ім'я Сашка.
Через два тижні ватагу оточили солдати. Сашку повісили на місці, інших закували. Маню взяв капітан-справник Серебряков, а Зигмунта, який привів солдатів до схованки, закували разом з іншими. Більше вона його не бачила.
Життя з капітаном було найстрашнішим з усього, що вона зазнала. У нього була дружина, яку він тримав у страху і постійно бив. У п'яному вигляді він бив обох жінок. Нарешті Маня втекла від нього і приєдналася до військ, які їхали на війну з Китаєм.
Тепер вона перебувала в Порт-Артурі, де доглядала за своїм пораненим чоловіком Миколою Федоровичем, який помирав від ран, отриманих під час японської облоги. Вона писала, що як тільки він помре, вона спробує втекти з міста на китайській джонці і повернутися до Масіно.
Маня зізнавалася, що не сподівається нічого від Масіно, не хоче привертати його до себе. Їй байдуже, чи прийме він її, чи привітає, чи відштовхне. Вона лише хоче побачити його, ще раз потиснути його руку. Вона зберегла червону сукню з білими цятками, в якій була одягнена в їхній останній вечір, і мріяла знову з'явитися перед ним у ній.
Я давно отупіла на всі страховища свого життя. Я відівчилася плакати, відівчилася жалувати, відівчилася боятися чого-будь. У хвилинах, коли до мене вертала рефлексія і застанова, я все мала почуття, що кручуся, мов билина в вітрі.
Реакція Масіно та несподіваний дзвінок у двері
Прочитавши лист, Масіно був глибоко вражений. Його ретельно збудована "твердиня" самотності похитнулася. Він плакав над листом цілу годину, не помічаючи, як минає час. Новорічна година наближалася, але його сподівані радощі та естетичні принципи зникли.
Він розмірковував про жорстоку загадку людських стосунків: "Що таке чоловік для чоловіка? І кат, і бог! З ним живеш — мучишся, а без нього ще гірше!" Масіно думав про Маню, про те, де вона зараз — чи все ще в Порт-Артурі серед поранених, чи її кості вже розмиває Жовте море, чи знову доля кинула її в широкий світ.
Де ти тепер? Чи все ще там, у тім кровавім Порт-Артурі, серед ранених та призначених на загибель, сама носячи своє велике кладовище в серці? Чи, може, давно вже твої кості розмиває бурхливе Жовте море?
Раптом у передпокої задзвонив дзвоник. Івась пішов відчинити і повідомив, що прийшла якась пані, яка конче хоче бачитися з паном. Вона була завельонована і одягнена в легку сукню, червону з білими цятками. Масіно наказав запросити її до кімнати. Це була Маня, яка повернулася до нього, як і обіцяла у своєму листі.