Сторожова застава (Рутківський)
Стислий переказ
Україна, кінець ХХ століття. П'ятикласник Вітько Бубненко з Воронівки, досліджуючи історію рідного краю, знайшов у Чортовому Яру печеру, через яку випадково потрапив у 1097 рік, коли його село називалося Римовом.
У Римові Вітька прийняли за Мирка, зниклого сина тітки Миланки. Хлопець познайомився з легендарними богатирями — Іллею Муровцем (дядьком Ільком) та Олешком Поповичем. Вітько швидко освоївся, навчився їздити верхи, боротися та стріляти з лука.
Римів постійно зазнавав нападів половців. Під час одного з них Вітько потрапив у полон до сина половецького хана Андака. Врятувався хлопець, переконавши половців, що він слуга Змія — так вони називали вертоліт, який Вітько бачив у своєму часі. Олешко з ліхтариком Вітька, що нагадував Змієве око, налякав половців і визволив хлопця.
Вітько познайомився з болотяним дідьком Велесом, якого всі боялися, але який допомагав русичам. Дід Овсій, колишній дружинник, знав таємницю Велеса і підтримував з ним зв'язок.
Коли князь Володимир Мономах прибув до Римова, Олешко з Муровцем розробили план визволення княжича Святослава з половецького полону. Тим часом дід Овсій допоміг Андаку втекти з полону, підкинувши йому дезінформацію про підготовку русичів до нападу на Лукомль.
Під час вирішальної битви з половцями дід Овсій пожертвував собою, щоб попередити русичів про напад. Перед смертю він попросив:
«Мирку... брата мого... дідька болотяного... бережіть...» А за хвилину несамовито заголосив Бровко. Поховали діда там, де він і хотів — під гранітною брилою на Городищі, звідкіля було видно на всі боки...
У битві Вітько був поранений і знепритомнів. Лидько сховав його в Змієвій норі, через яку хлопець повернувся у свій час. Вітько опинився в лікарні, де його знайшли мама і вчитель Костянтин Петрович, схожий на Олешка Поповича. Одужавши, Вітько відвідав Городище і знайшов на камені ім'я діда Овсія та ініціали Іллі Муровця.
Детальний переказ
Поділ на розділи є редакційним.
Русичі та половці
На сторожову заставу в Римові повернулися стомлені розвідники після кількаденного походу. Серед них був Олешко Попович, який швидко поїв та приєднався до Іллі Муровця і діда Овсія. Між Олешком і дідом відчувалася давня неприязнь, адже дід вважав Олешка негідним руки своєї улюблениці Росанки.
Олешко повідомив, що розвідники виявили великий загін половців, який ховався в плавнях поблизу Сули. Він також розповів про дивне тремтіння землі біля Чубарового лісу, де, за словами діда Овсія, знаходилася Змієва нора.
Чортів Яр та таємнича печера
У Воронівці, через дев'ятсот років після подій у Римові, Колько Горобчик та його друзі зацікавилися Чортовим Яром. Їхній улюблений вчитель Костянтин Петрович запропонував їм зайнятися історією рідного краю. Хлопці вирішили дослідити Чортів Яр, де, за легендами, колись чули дивні звуки.
Вітько Бубненко взявся облаштовувати печеру в Чортовому Яру для зборів юних істориків. Він старанно працював, розчищаючи печеру, облаштовуючи її меблями та книжками.
Одного дня, перебуваючи в печері, Вітько почув дивні звуки з глибини: стукіт, металеве клацання та кінське іржання. Він почав копати в напрямку звуків і виявив отвір, що вів у іншу печеру. Протиснувшись через дірку, хлопець опинився за кілька кілометрів від Воронівки, біля броду через Сулу, де точилася битва між руським воїном та половцями.
Вітько протер очі і знову поглянув у бік Городища. Він звик бачити над урвищем з десяток хат та й годі. А тепер перед Вітьковим зором на краю Городища підводилася справжня фортеця. З темними стінами, гостроверхими баштами і вежею.
Вітько у Стародавній Русі
Вітько спробував втекти, але один з половців помітив його і кинувся в атаку. Хлопець сховався в печері, а коли половець намагався дістати його списом, Вітько засвітив йому в обличчя ліхтариком. Наляканий світлом, половець втік. Однак хтось накинув на шию Вітька зашморг і повалив на землю.
Отямившись, Вітько виявив, що його прив'язали до дерева. Поруч стояв кінь руського воїна, який нещодавно бився з половцями. Незабаром з'явився юнак у давньоруському одязі – Олешко Попович. Він завалив вхід до печери камінням і почав розпитувати Вітька, звідки той взявся.
Олешко вирішив відвезти Вітька до Римова. Дорогою вони зустріли загін озброєних вершників на чолі з Іллею Муровцем. Вітько з подивом зрозумів, що опинився в товаристві легендарних богатирів.
«То ви... — затинаючись від хвилювання, почав він, — то ви і є отой Ілля Муромець?» «А оце вже сім літ, як князь переяславський узяв мене до раті. Тож тепер мене Муровцем іноді кличуть — свого часу довелося добряче помахати мечем аж під Муромом...»
Життя у Римові
У Римові Вітька прийняла за свого зниклого сина Мирка тітка Миланка, сестра Іллі Муровця. Хоча згодом вона зрозуміла, що Вітько не її син, але все одно запропонувала йому залишитися в її родині.
«Так, не Миронко ти нам. Проте й не чужий. Тож будеш за Миронка. Станеш мені сином, коли вже так склалося. А Росанці — братом.» Ця фраза тітки Миланки символізує прийняття Вітька в нову родину та спільноту.
Вітько розповів Росанці, дочці тітки Миланки, правду про себе – що він з майбутнього, з двадцять першого століття. Дівчина спочатку не повірила, але потім переконала матір, що Вітько може бути їхнім далеким родичем, адже він живе на їхній землі і розмовляє їхньою мовою.
«А мами немає. І зараз, напевно, сидить вона у своєму двадцять першому столітті і побивається за ним, Вітьком. А він оце розніжився у чужій постелі. Замість того, щоб прокрастися до Змієвої нори і через неї перебратися назад у свою Воронівку...»
Навчання військової справи
Вітько спробував втекти з Римова до Змієвої нори, щоб повернутися додому, але його перехопили вартові. Ілля Муровець вирішив, що хлопець має навчатися військової справи разом з іншими юнаками під керівництвом Олешка Поповича.
Тренування були виснажливими: хлопці бігали з каменями в руках, долали болота, стрибали з купини на купину. Вітько ледве тримався на ногах від втоми, але не здавався.
Під час тренувань з боротьби Вітько здивував усіх своїми незвичними прийомами, яких навчився у шкільній секції. Він легко перемагав інших хлопців, використовуючи кидок через стегно. Навіть Олешко Попович був вражений і попросив Вітька навчити його цих прийомів.
Олешко показав хлопцям свій особливий танок з мечем, у якому Вітько впізнав елементи гопака і карате. Цей танок був способом захисту від половців, де Олешко прикривався мечем і завдавав ударів ногами.
Дід Овсій розповів хлопцям про Змія, якого Кожум'яка здолав у Києві. За його словами, після перемоги Кожум'яки над Головним Змієм, змієнята розбіглися хто куди, ховаючись у нори, ліси та болота. Один із Зміїв оселився біля Сули і визирає зі своєї нори кожні шістдесят років.
Половецька загроза
До Римова прибув князь Володимир Мономах зі своєю дружиною. Він похвалив Вітька за пильність, адже саме хлопець першим помітив наближення князя. Мономах обговорював з Муровцем та дідом Овсієм стосунки з горошинськими половцями та долю свого сина Святослава, який перебував у полоні у хана Курнича.
Олешко Попович запропонував викрасти Святослава, і князь погодився на цей план. Тим часом дід Овсій помітив, що хтось краде його черешні. Він попросив Вітька допомогти виявити злодія. Вітько погодився і під час нічного чергування побачив, що черешні краде сам Ілля Муровець, який боявся діда Овсія і прив'язував до ніг хмиз, щоб заплутати сліди.
Одного дня до воріт Римова під'їхали вершники і повідомили про наближення половців. Дід Овсій наказав усім замовкнути, сів на коня і поїхав до Римова, щоб попередити жителів. Половецькі вивідники кинулися навперейми, і один з них вистрелив у діда Овсія. Стріла влучила йому в спину.
Під час однієї з прогулянок Вітько випадково побачив болотяного духа Велеса, який виявився потворою, схожою на черепаху з мавпячими руками. Дід Овсій наказав Вітькові нікому про це не розповідати.
Комиші ледь помітно хитнулися і у Вітька відчайдушно тенькнуло серце, бо на берег ступила потвора. Скидалася вона на черепаху чи велетенського, майже на Вітьків зріст, рака. Але той рак мав довгі мавп'ячі руки...
До Римова прибув тисяцький Добриня, який повідомив, що половці знову щось замишляють. Він припустив, що вони можуть спробувати дістатися до Переяслава і Києва.
«Затям собі, Мирку, — сказав він. — Затям назавжди: собаки лихих не люблять.» Ця проста, але глибока мудрість діда Овсія стає одним із моральних уроків для Вітька в його пригодах у минулому.
У полоні та порятунок
Олешко Попович вирішив зробити розвідку за Хорол, щоб дізнатися, що затівають половці. Він взяв з собою Вітька та інших дружинників. У Горошині вони зустріли Печеніга, який показав їм протічок, яким можна дістатися до Римова.
Під час розвідки Вітько потрапив у полон до половців. Його привели до Андака, сина половецького хана Курнича. Андак почав розпитувати Вітька про сили руського війська в Римові. Вітько вирішив обманути половців, сказавши, що він невільник Змія, якого послали на розвідку.
Вітько розповів, що Олешко Попович полонив Змія, і той зараз припнутий у норі, де йому возять по три воли щодня. Він описав Змія як величезну істоту, завбільшки з дерево заввишки і сім жеребців завтовшки, з оком, що блищить, як сонце.
Вночі на половецький табір напали русичі. Олешко Попович використав ліхтарик Вітька, щоб налякати половців, імітуючи Змієве око. Лидько врятував Вітька, розрізавши його пута. Русичі розгромили половців і захопили в полон Андака.
Місія з порятунку княжича Святослава
Олешко Попович розробив план визволення княжича Святослава з половецького полону. Він мав передати листа Святославу через Гошка, онука діда Печеніга, а потім допомогти княжичу втекти.
Олешко спостерігав за половецьким табором з дерева, чекаючи на вирішальний момент. Він згадував, як у дитинстві вони зі Святославом разом шукали скарби, билися на мечах і змагалися у плаванні.
Коли Святослав пішов купатися в річці, Олешко показав йому схованку під вербовим корінням на березі Хоролу, де можна було сховатися, дихаючи через очеретину. Княжич пірнув і не виринав, що викликало паніку серед половців. Вони вирішили, що Святослав потонув.
Вночі Олешко витягнув змерзлого княжича з води і допоміг йому дістатися до схованки. Звідти вони поїхали до Дніпрових плавнів, де на них чекав човен з воїньськими хлопцями, які мали доправити Святослава до Києва.
Тим часом дід Овсій допоміг Андаку втекти з полону, щоб той дезінформував половців про плани русичів. Він розповів Андаку, що русичі пішли на Лукомль, а в Римові залишилося мало дружинників.
Вітько, повертаючись з Жилою до Римова, потрапив у засідку. Жила загинув від стріли, а Вітько втік на човні до болота. Там його врятував Велес, болотяний дідько, який допоміг хлопцеві сховатися в бобровій хатці і потопив переслідувачів.
Вирішальна битва та повернення
Половці атакували Римів. Муровець, Добриня та Олешко очолили оборону. Римівці хоробро билися, але їх було менше, ніж половців. Велес допоміг русичам, напавши на половців, які намагалися обійти ліве крило Добрині через болото.
Вітько з тіткою Миланкою та Росанкою прибули на поле бою. Хлопець з луком роз'їжджав за спинами воїнів. Смоква, один з половців, напав на Вітька та поранив його. Лидько врятував Вітька та відніс його до Змієвої нори.
Вітько отямився після поранення і почув гуркіт, схожий на звук вертольота. Хтось виніс його на сонце, і він побачив Олешка Поповича, після чого знову втратив свідомість.
Коли Вітько прийшов до тями, він виявив, що повернувся у свій час. Поруч були його мама і Костянтин Петрович. Через десять днів Вітько вийшов з лікарні і вирушив на Городище разом з друзями та Костянтином Петровичем.
Вітько біг і радо посміхався — незабаром він побачить свою, воронівську домівку. І Колька Горобчика побачить... А може, й Костянтин Петрович з Ганнусею приїхали. Ото буде про що їм розповісти! Бо ніхто з них не бачив живого Іллю Муровця.
На Городищі Вітько знайшов кам'яну брилу з іменем діда Овсія. На четвертому боці він намацав борозенки, схожі на літери «І» та «л». Вітько сказав, що під брилою похований Ілля Муровець.
«Під цією брилою був похований Ілля Муровець.» Це відкриття Вітька на Городищі після повернення в сучасність символічно з'єднує минуле й сьогодення, підтверджуючи реальність його пригод і зв'язок часів.
У післямові автор розповідає про своє дослідження походження Іллі Муромця. Він цитує видання, де зазначено, що не можна робити висновок про середньоруське походження Іллі на підставі згадки про Муром і Карачарово. Форми імені «Муровец», «Моровлин», «Муровленин» можуть походити від назв міст на території сучасної України.
А водили їх на ті січі наші славні лицарі Ілько Муровець, Добриня Микитович, Олешко Попович, які разом з хоробрими дружинниками воліли за краще загинути від ворожої стріли, аніж переселятися за далекі болота й ліси...