Тіні забутих предків (Коцюбинський)
Коротке змістове резюме
Карпати, приблизно кінець XIX століття. У гуцульському селі, серед стародавніх лісів і гір, здавна ворогували роди Палійчуків і Гутенюків. Хлопчик Іван та дівчинка Марічка вперше зустрілися ще дітьми під час бійки родичів, і це назавжди пов'язало їхні серця.
Подорослішавши, вони закохались, та життя розлучило їх: Іван мусив іти пасти худобу високо в гори. Тужачи й чекаючи повернення коханого, Марічка писала сумні співанки. Якось повертаючись, пастухи знайшли її втопленою в річці. Після цього Іван зник з села на тривалий час.
За шість років Іван вернувся. Зблизився із заможною, але холодною Палагною, і одружився, хоч його серце не забуло Марічки. Він жив у праці та турботах про худобу, а тим часом Палагна завела роман із мольфаром Юрою. Знесилений і сумний, Іван згасав на очах, ніби зачарований злими чарами мольфара.
Якось уночі до Івана прийшов дух Марічки, й, слідуючи за нею, він заблукав у лісі. Рятуючи Марічку від духа-чуґайстра, Іван танцював з ним, аж поки не знесилився. Пішовши шукати далі, він упав у глибоке провалля:
Чорна. важка гора розправила крила смерек і вмить, як птах, пурхнула над ним у небо, а гостра смертельна цікавість опекла мозок: об що стукнеться голова? Почув ще тріск кості, гострий до нестерпучості біль...
Тяжко пораненого Івана знайшли пастухи наступного ранку, але врятувати не змогли. Над тілом лунали сумні трембіти, проте односельці швидко забули горе. Вони бавилися й веселились, тоді як самотня душа Івана вже навіки поєдналася з омріяною Марічкою.
Детальний переказ
Поділ на розділи є редакційним.
Дитинство Івана та перша зустріч з Марічкою
Іван був дев'ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків, а двадцятою і останньою була його сестра Анничка. Змалку хлопчик вирізнявся особливою вдачею – він часто плакав, кричав ночами, погано ріс і дивився на матір таким розумним поглядом, що вона аж лякалася. Мати навіть думала, що нечиста сила підмінила її дитину.
Коли Іван підріс, він часто тікав з дому, блукав зеленими царинками, забирався в темний ліс, де дивився на гори, близькі й далекі верхи, що голубіли на небі, на смерекові чорні ліси. Під ним, у долині, кипів холодний Черемош. Хлопець збирав малини, робив свистілки, наслідував голоси птахів та лісові звуки.
Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна. Тепер він вже мав обов'язки — його посилали пасти корови. Гнав в ліс своїх жовтаню та голубаню, і коли вони потопали в хвилях лісових трав...
Одного разу, коли Іванові було сім років, він став свідком бійки між родами Палійчуків та Гутенюків. Під час сутички Іван побачив маленьку дівчинку з ворожого роду, яка тремтіла від страху біля воза. Розлючений, він ударив її в обличчя і роздер сорочку. Але дівчинка не заплакала, а спокійно сказала, що в неї є інші, кращі речі. Вона навіть поділилася з ним цукеркою. Так Іван познайомився з Марічкою Гутенюк.
Зростаюче кохання між Іваном та Марічкою
Після смерті батька Івана, якого вбили Гутенюки під час бійки, родина Палійчуків почала занепадати. Проте Іван не так довго сумував за батьком, як думав про Марічку. Він шукав зустрічі з дівчиною і нарешті знайшов її – вона пасла ягнята. Діти почали разом пасти худобу, гратися, купатися в потоках, не знаючи, що таке сором.
Коли вони стали старшими, їхні забави змінилися. Іван уже був легінем, носив широкий черес і пишну кресаню. Марічка ходила у заплітках, що означало її готовність до заміжжя. Вони зустрічалися таємно, щоб старші не знали про кохання дітей ворожих родів.
Марічка обзивалась на гру флояри, як самичка до дикого голуба,— співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з'являлись — не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще в колисці...
Марічка вміла складати пісні про все, що відбувалося навколо. Вона співала про втрачену вівцю, про зрадливого легіня, про хвору корову. Її пісні були сумні, прості і щирі. Дівчина завжди закінчувала свої співанки словами: "Ой кувала ми зозулька та й коло потічка. А хто ісклав співаночку? Йванкова Марічка".
Марічка належала Іванові з тринадцяти років. Для неї це було природно, як і все в природі. Вона носила часник на голому тілі, над яким пошептала ворожка, щоб ніщо їй не зашкодило. Коли Іван мусив іти на полонину працювати вівчарем, Марічка сумувала, але обіцяла чекати на нього і згадувати сім разів на годину.
Життя Івана на полонині та трагічна смерть Марічки
Теплим весняним ранком Іван вирушив на полонину. Він легко стрибав з каменя на камінь, вітаючи зустрічних. Дорогою він бачив самотні гуцульські оселі, а в долині кучерявий Черемош поблискував сивиною. Піднімаючись все вище, Іван відчував, як світ навколо змінюється – ліси поступалися місцем гірським сіножатям, повним квітів.
Він хотів крикнуть на всі легені, щоб луна покотилась з гори на гору, аж до крайнеба, щоб захитати море верхів, але раптом почув, що його голос пропав би у сих просторах, як комариний писк...
На полонині Іван зустрів ватага та інших вівчарів. Ватаг саме добував живий вогонь, який мав горіти все літо і захищати маржину від злих сил. Іван став до роботи – пас овець, слухав розповіді спузаря Миколи про створення світу та гір, боровся з негодою.
Життя на полонині було сповнене турбот і небезпек. Вівчарі мусили захищати худобу від ведмедя, якого називали "вуйком". Іноді полонину огортала густа мряка, в якій все зникало: небо, гори, ліси, пастухи. Іван чув дивні звуки, які здавалися йому голосом Марічки, але то була лісна, що хотіла заманити його.
Вечорами Іван просив Миколу розповідати казки. Спузар розказував про створення світу, про те, як арідник (злий дух) створив гори, а бог крав у нього всі винаходи і давав людям. Іван хрестився, коли Микола згадував чорта, а той плював, щоб нечистий не мав над ним сили.
Дивно Іванові, що такі красні гори, такі веселі, а сотворив їх злий. Кажи, браччіку, далі,— просить Іван, а Микола знов починає: — Арідник був здатний до всього, що надумав — зробив.
Коли Микола захворів, Іван замість нього пильнував ватру. Вночі, вийшовши з стаї, він відчув самотність серед величних гір. Чорні гори заповнили долини, а над ними розстелилося зоряне небо. Іванові здалося, що його кличе Марічка, але то знову була лісна, що хотіла його заманити.
Чорні гори залляли долини, як велетенська отара. Вони вікують у такій тиші, що чують навіть дихання худоби. А над ними розстелилося небо, ся полонина небесна, де випасаються зорі, як білі овечки.
Коли літування на полонині закінчилося, Іван поспішав додому до Марічки. Але його чекала страшна звістка.
Надаремне Іван поспішав з полонини: він не застав Марічки живою. За день перед сим, коли брела Черемош, взяла її вода. Несподівано заскочила повінь, люті габи збили Марічку з ніг...
Великий жаль вхопив Івана за серце. Зразу його тягло скочити з скелі у крутіж: "На, жери і мене!" Але потому щемлячий тусок погнав його в гори, далі од річки. Затуляв вуха, щоб не чути зрадливого шуму...
Повернення Івана та одруження з Палагною
Шість років не було чутки про Івана, а на сьомий він раптом з'явився. Худий, зчорнілий, багато старший від своїх літ, але спокійний. Розповідав, що пастушив на угорському боці. Ще з рік так походив, а відтак оженився. Треба ж було газдувати.
Його дружиною стала Палагна – дівчина з багацького роду, фудульна, здорова, з грубим носом і воластою шиєю. Вона любила пишне вбрання, і немало грошей ішло на шовкові хустки та дорогі згарди, але Іван не журився. Він мав тепер коло чого ходити – доглядав маржинку, дбав про господарство.
Чи кохав Іван Палагну? Така думка ніколи не займала його голови. Він газда, вона газдиня, і хоч дітей у них не було, зате була худібка – чого ж ще більше? На доброму хазяйстві Палагна набралася тіла, стала повна й червона, курила люльку, носила пишні шовкові хустки та намисто.
Подружнє життя та народні вірування
Життя Івана та Палагни було сповнене щоденних турбот про господарство. Вони дбали про худобу, захищали її від злих сил та відьом. Особливо докучала їм сусідка Хима, яка, за їхніми переконаннями, перекидалася вночі в білого пса і нишпорила по чужих загородах, забираючи молоко у корів.
Іван та Палагна вірили в силу обрядів і ворожінь. На святий вечір Іван робив усе поважно, наче службу божу служив. Він клав живий вогонь для вечері, стелив сіно на стіл та під столом, рикав як корова, блеяв вівцею та іржав конем, щоб велася худоба. Обкурював ладаном хату й кошари, щоб відігнати звіра й відьом.
Перед вечерею Іван ніс частування худобі – вона першою мала скуштувати святкові страви. Потім він виходив надвір і запрошував на вечерю всі ворожі сили – чорнокнижників, мольфарів, планетників, вовків та ведмедів, навіть бурю. Коли ніхто не приходив, він заклинав їх, щоб не з'являлися ніколи, і полегшено зітхав.
На Маланки, за віруваннями, до маржини у загороду приходив сам бог. Він питав худобу, чи добре її доглядає газда. Якщо худоба відповідала, що господар дбає про неї, бог обдаровував його новим приплодом. Палагна також ворожила, палила між маржиною ватру, щоб худоба була тиха і давала багато молока.
Зрада Палагни з мольфаром Юрою
З іншого боку від хати Івана та Палагни, на найближчому горбі, жив Юра-мольфар. Про нього люди казали, що він богує – знає і вміє все, тримає в своїх руках сили небесні й земні, смерть і життя, здоров'я маржини й людини. Його боялися, але потребували всі.
Одного разу на Благовіщення Палагна пішла рано-вранці на царинку, щоб дістати заховані в мурашнику речі для ворожіння. Вона роздяглася і раптом побачила Юру-мольфара, який дивився на неї. Жінка хотіла втекти, але не могла – його погляд наче скував її. Мольфар підійшов до неї, але Палагна вирвалася і втекла.
Після цієї зустрічі Палагна почала все частіше думати про Юру. Її вабила його сила і влада над світом. Одного разу під час страшної бурі вона побачила, як Юра піднявся на гору і почав боротися з хмарою, не даючи їй знищити градом сіножаті. Коли мольфар переміг стихію, Палагна підійшла до нього і запитала, чи не сталося з ним чогось лихого. Так вона стала його любаскою.
Палагна змінилася – навіть у будень носила шовкові хустки, дорогі й писані мудро запаски, а важкі згарди гнули їй шию. Часом вона зникала з дому й верталася пізно, червона, розтріпана, п'яна неначе. Щодня вона запивалася в корчмі з Юрою-мольфаром, прилюдно цілувалася і обіймалася з ним, не криючись навіть, що має любаса.
Зустріч Івана з привидом Марічки та його загибель
Іван знав про зраду Палагни, але приймав усе байдуже. Він сам дивувався тій зміні, що сталася з ним. Сили покидали його, очі запались, життя втратило смак. Навіть маржинка не давала колишньої втіхи. Одного разу, проходячи повз хату Юри, він побачив, як мольфар показував Палагні глиняну ляльку і розповідав, як можна наслати хворобу чи смерть. Іван зрозумів, що вони змовляються проти нього.
Іван блукав без мети, згадуючи Марічку, її голос, її співанки. Він відчував, що його зірка ледве тримається в небі, готова скотитись. Життя здавалося йому нетривким і дочасним, як черешневий цвіт.
Іван прокинувсь. — Вставай,— будила його Марічка.— Вставай, і ходім. Він глянув на неї і анітрошки не здивувався. Добре, що Марічка нарешті прийшла. Підвівся і вийшов з нею.
Іван пішов з Марічкою в гори. Вони згадували своє дитинство, кохання, спільні забави. Іван знав, що це не справжня Марічка, а нявка (лісовий дух), але йому було добре з нею. Він ішов поруч, боячись побачити криваву дірку в її спині, де видно серце й утробу, як це буває у нявок.
Раптом Марічка злякалася і зникла. Іван розклав вогнище, щоб вона могла знайти дорогу назад. Але замість Марічки з'явився чугайстир – добрий лісовий дух, що захищає людей від нявок. Він запросив Івана до танцю, і вони довго танцювали, поки чугайстир не знемігся.
Після танцю Іван пішов шукати Марічку. Він блукав у темряві, спотикаючись об коріння дерев. Раптом почув її голос, що кликав його з провалля. Іван поспішив на голос, зірвався зі скелі і впав у прірву. Він відчув гострий біль, а потім все розплилося в червоному вогні, в якому згоріло його життя. Наступного дня пастухи знайшли ледве живого Івана.
Похоронна ніч та завершення повісті
Трембіта сумно повістувала горам про смерть Івана. Сусіди зібралися в хаті, де лежало тіло. Вони клали на груди мерцеві гроші на перевіз душі і мовчки сідали на лави. Палагна голосила, звертаючись до душі чоловіка, яка ще не сміла вилетіти з хати.
Поступово сум змінився веселощами. Гості почали грати в різні ігри, цілуватися, жартувати. Про тіло забули – лише три баби лишилися при ньому та скорботно дивилися, як по жовтому застиглому обличчі лазила муха. Забава трясла стінами хати та била хвилями зойку в спокійне ложе мерця. А за вікнами сумно ридали трембіти.