Україна в огні (Довженко)
Стислий переказ
Українське село напередодні Другої світової війни. Лаврін Запорожець із дружиною Тетяною зустрічали своїх дітей. У родинному колі співали пісню, мріяли про щастя і гарне життя.
Почалася війна, мирне життя закінчилося. П'ятеро синів Лавріна вирушили на фронт, село потрапило під окупацію. Лавріна примусили стати старостою. Він погодився, аби допомагати партизанам. Люди не розуміли його та ненавиділи, вважаючи зрадником.
Німці поводилися жорстоко. Люди страждали, гинули. Тетяну Запорожчиху було вбито з кулемета. Лаврін, допомагаючи партизанам, склав список молоді, яку мали переправити до загону, але його викрили й ув'язнили. Село знищили, багатьох жителів убили чи вивезли до Німеччини.
О українська земле, як укривавилась ти! Ріки кров'ю поналивано, озера слізьми та жалем. Байраки й переправи трупом запалися, гноєм і передсмертною блювотою. Степи гнівом утоптано, та прокляттям, та тугою і жалем.
Дочка Лавріна, Олеся, потрапила на примусові роботи до Німеччини. Там вона пережила важкі випробування. Її коханий, танкіст Василь Кравчина, мужньо воював на фронті, зазнавши поранень, але залишився живим.
Лаврін утік із полону та приєднався до партизанів. Разом із сином він боровся проти ворогів. Після важких боїв радянські війська звільнили село, родина Запорожців, що залишилася в живих, повернулася на спустошену землю. Попри біль втрат, вони об'єднались і в пам'ять про рідних знову заспівали свою пісню.
Детальний переказ
Поділ на розділи — редакційний.
Мирне життя родини Запорожців перед війною
У тихому українському селі, в садочку біля чистої хатини, серед квітів та бджіл, за столом сиділа родина колгоспника Лавріна Запорожця і тихо співала пісню "Ой піду я до роду гуляти". Це була материна пісня, яку Тетяна Запорожчиха любила співати раз чи два на рік, коли після великих трудів доводилося пригублювати чарчину.
До Лавріна приїхали в гості його сини: Роман - лейтенант прикордонних військ, Іван - артилерист з прикордону, Савка - чорноморець, Григорій - агроном, Трохим з дітьми, а також дочка Олеся - майстриня квітів, чарівних вишивок і пісень. Над ними сяяла біла борода діда Демида, колишнього чорноморця.
Зворушена до краю своїм родинним святом, Тетяна взяла чарчину, що тремтіла в її маленькій сухій руці, подивилася на своїх дітей і подякувала їм, що зібралися разом. Вона побажала їм сили в руки, щоб виконати свій обов'язок перед світом, щоб возвеличити трудами красну українську землю.
Початок війни та розлука родини
Раптом мирне життя перервалося - почалася війна. Тетяна прощалася з синами, які йшли на фронт: "Синочки мої, сини! Діточки мої! А боже мій, боже мій! Ой, прощавайте, прощавайте, діти мої..." Її слова потонули в морі людського плачу й скорбот. Множество людей виходило з села на війну.
Старий Запорожець повіз п'ять синів на війну. Тим часом по шляхах на схід їхали грузовики з біженцями. Біля холодної криниці край села під вербою стояла Олеся, смутна й тиха. Бійці пили воду з її відра і відходили далі на схід, прощаючись: "Будь здорова, дівчино. Будь щаслива, дівчино..."
Над селом пролітали ворожі літаки, бомбардуючи шлях. Тетяна Запорожчиха з Мотрею сапали картоплю в городі, коли Тетяну прострочило кулеметом з ворожого літака. Горіли жита на багато кілометрів, палали, топталися людьми і підводами.
Народ безсмертний, ви казали, товаришу мій. Ой, важке наше безсмертя! Важка доля народна... чую смерть. Що буде з народом нашим? Виживе він чи загине, що й сліду не стане ніякого?
Лаврін стає старостою під час окупації
Німці окупували село. Полковник Ернст фон Крауз наказав обрати старосту. Селяни відмовлялися, тоді німці загнали їх у воду під млином і тримали там, поки хтось не погодиться. Після довгих вагань люди попросили Лавріна Запорожця взяти на себе цей тягар.
Коли Лаврін погодився, з'явився куркуль Григорій Заброда, який повернувся з Сибіру. Він намагався переконати німців, що Запорожець, колишній голова колгоспу, не може бути старостою, бо виселяв його до Сибіру. Проте фон Крауз, дізнавшись, що у Лавріна п'ять синів у Червоній Армії, вирішив, що це "чудесний староста".
Заброду ж призначили начальником поліції, незважаючи на протести селян. Фон Крауз наказав Лавріну і Заброді подати один одному руки, хоча вони були непримиренними ворогами і розстріляли один одного очима.
Страждання та поневіряння під німецькою владою
Минали дні, минали ночі в загравах пожеж. Мокра осінь. Розбухли холодні болота у дрібних дощах. Горіло. Над очеретами туман і дим. Крякали міни у багновищах серед людей. У гнилицях потопало юнацтво. По шию, по рот у холодній воді брели болотами на схід многі тисячі бездоганних героїв-страдальців.
У селі Лаврін Запорожець, ставши старостою, змушував людей орати в ярмах. Селяни ненавиділи його за це, не розуміючи, що він робив це навмисно, щоб розпалити в них ненависть до окупантів. Олеся, його дочка, не могла дивитися людям в очі, бо вони ненавиділи її родину.
Тим часом у колгоспника Купріяна Хуторного в клуні зібралися сусіди, здебільшого товариші його синів Миколая й Павла, які не змогли піти з армією і повернулися додому. Вони пили горілку, грали в карти, проклинали долю. Купріян докоряв їм за дезертирство.
Раптом до клуні вбігла перелякана дочка Купріяна Христя з новиною, що його син Павло став поліцаєм. Коли Павло з'явився з німецькою гвинтівкою, батько накинувся на нього з кулаками. Під час сутички пролунав постріл, і смертельно поранений Купріян упав додолу.
Таємний опір Лавріна та зрада
Лаврін Запорожець, ставши старостою, таємно допомагав партизанам. Він склав список молоді для відправки до Німеччини, включивши туди й свою дочку Олесю, але насправді планував, щоб партизани перехопили цих людей по дорозі. Він передав листа партизанам через свого сусіда Мину Товченика.
Однак син Мини, поліцай Устим, і Павло Хуторний перехопили листа. Лавріна заарештували. Тим часом Олесю та інших молодих людей відправили до Німеччини. Хата Запорожців була спалена, а Тетяна вбита.
Коли німці поставили Лавріна перед фон Краузом, той запитав, чи зібрав він сотню юнаків і дівчат, щоб відправити їх у партизанський загін. Лаврін відповів ствердно. Фон Крауз повідомив, що молодь і дочка вже виїхали до Німеччини, хата спалена, жінка вбита, і запитав, чи страждає Лаврін. Той відповів: "Ні", бо ненавидів ворога.
Фон Крауз пообіцяв Лавріну страшні тортури наступного дня і наказав посадити його за дріт. Вночі до концтабору прийшла Мотря Левчиха, щоб передати Лавріну їжу. Її застрелив Максим Заброда, який тепер служив німцям.
Між Лавріном і Забродою відбулася жорстока словесна сутичка через колючий дріт. Вони звинувачували один одного в зрадах і стражданнях. Коли Заброда сказав, що Москва вже здалася, Лаврін з усієї сили вдарив його кулаком у лоб. Зрештою Лаврін зірвав дріт, задушив Заброду і втік, убивши також Людвіга Крауза, сина полковника.
Олеся та Христя на примусових роботах у Німеччині
У Берліні Олесю продавали на невільничому ринку. Торговець Курт Ріхтер вихваляв її як "найкращу українську дівчину". Німці й німкені підходили до неї, торкалися руками, повертали. Олеся, здавалося, не помічала нікого - вона подумки линула на Україну, до батька, до матері, до братів, до Василя.
Олесю купила дружина полковника Ернста фон Крауза. Дівчина стала служницею в їхньому домі. Коли фрау Крауз отримала звістку про смерть сина Людвіга, вона з невісткою Еммою накинулися на Олесю. Дівчина вистрибнула у вікно.
Не питайте, якою ціною добралася вона додому. Бо тоді ви розстріляєте її за аморальність... Чи впадете перед нею на коліна і гарячим своїм співчуттям розпалите трутизну її спогадів.
Тим часом Василь Кравчина, коханий Олесі, воював на фронті. Він був поранений кілька разів, горів у танку, але продовжував битися. У хвилини непритомності він кликав Олесю: "Як у мене б'ється серце, Олесю... Як у мене б'ється серце... Олесю, ай-ай-ай! Як у мене б'ється серце..."
Христя Хуторна також потрапила до Німеччини. Щоб уникнути відправки, вона стала дружиною італійського капітана Пальми. Пізніше вона втекла від нього до партизанів. Спочатку партизани хотіли розстріляти її як зрадницю, але командир загону, дізнавшись, що вона з Тополівки, врятував її.
Я вірю! І ти вір, Христе. Вони тебе душать, а ти вір! Вони тебе б'ють, а ти вір... Ми жінки, Христе. Ми матері нашого народу. Треба все перенести, треба родити дітей, щоб не перевівсь народ.
Німецькі репресії проти села
Після втечі Лавріна Запорожця і вбивства Людвіга Крауза, полковник Ернст фон Крауз жорстоко помстився. Він власноручно перестріляв усіх поліцаїв, крім двох, яким вдалося сховатися. Німці спалили хатину Запорожця, за нею синову хату, братову, а потім кинулися до хат усіх, хто був у партизанському реєстрі.
Вони клали цілі родини додолу в ряд і стріляли, підпалюючи хати. Вішали, ганялися за жінками, віднімали дітей і кидали в вогонь. Жінки, щоб не жити вже на землі, не бачити нічого, не клясти, не плакати, стрибали в розпачі в вогонь услід за дітьми і згорали в полум'ї страшного німецького суду.
Не стало прекрасного села. Не стало ні хат, ні садків, ні добрих лагідних людей. Одні тільки печі й печища біліли серед попелу й вугілля та де-не-де висіли трупи на ушулах чи на грушах. Нікому було ні плакати, ні кричати, ні проклинати.
Не вернемось, чайко, ти матінко наша. З'їли твоїх чаєняток, добра була каша. Розносився з ями над табором тихий чумацький реквієм. Невмирущий голос сивих століть лунав у темряві над терновими дротами.
Партизанська боротьба проти окупантів
На другий день після німецької розправи повстав увесь район. Фон Крауз, почувши про партизанів, затремтів від жаху. Молодий народ ішов до партизанів у ліси, і матері благословляли синів своїх на труд і грізні бої, на життя в лісах і болотах, на подвиги.
Роман Запорожець став командиром партизанського загону. Він з батьком переслідував фон Крауза по п'ятах. Вони стали його кошмаром. Одного разу, коли Крауз потрапив у полон до партизанів, Лаврін Запорожець сказав йому: "Те, що накоїв ти на нашій землі, — не воєнне, не людське діло, і вмреш ти не воєнною, не людською смертю".
Крауз намагався виправдатися, але Лаврін відповів: "Я зневажаю тебе, проклятий німецький йолопе! Ти не бачив найважливішого, що вписали ми, більшовики, в книгу боротьби, — непорушну дружбу народів!" Він передав Крауза партизану, який втратив у вогні всю родину, щоб той помстився за все, що приніс німець на українську землю.
Інтенсифікація боїв і перелом у війні
Василь Кравчина, капітан артилерії, стримував наступ німецьких танків. Його батарея стояла на пагорбі і відбивала атаку за атакою. Сержант Іван Запорожець командував однією з гармат. Вони билися до останнього снаряда, не відступаючи ні на крок.
Німці пішли в психічну атаку - без штанів, з реготом і співами, під впливом алкоголю і наркотиків. Артилеристи спочатку розгубилися, але потім почали сміятися з ворога. Коли німці підійшли зовсім близько, Запорожець подав команду, і все, що рухалося в передніх лавах, було розірване й покалічене вщент.
За що ми б'ємося? За що умираємо? Вороги наші б'ються за особисті багатства, за владу над нашою землею... Ми б'ємось за те, чому нема ціни у всьому світі, — за Батьківщину.
Артилеристи відбили дванадцять атак, але снаряди закінчувалися. Тоді німці пішли в тринадцяту атаку. Батарея Запорожця вистріляла всі набої, і бійці загинули. Сіроштан, командир іншої батареї, сліпий від крові, що заливала йому обличчя, прив'язав до себе міни і пішов назустріч ворожому танку.
Раптом на допомогу прийшов полк, а потім з'явилися "катюші". Німці в паніці тікали. Рудоголовий німецький генерал, прославлений безстрашністю і жорстокістю, загинув разом зі своєю дивізією під вогнем радянської артилерії.
Повернення та воззєднання на спустошеній землі
Роман Запорожець з батьком в'їжджали в рідне спалене село. За ними тягнувся обоз, поранені кричали "ура" на підводах і плакали від радості. Радість поверталася на землю. Бійці вітали артилеристів Кравчини, які майже всі були поранені.
Олеся стояла біля криниці з відрами. Проходило військо на захід. Бійці пили воду, дякували їй, віталися. Вона дивилася навколо у великій тривозі, шукаючи Василя. І ось він прийшов - поранений у голову і руку, але живий.
О час! Великий, мудрий художник! Ти несеш на своїй палітрі не тільки сивизну нашу... а щось незмірно більше, глибше і велике, що складає в блакиті майбутнього блискучої краси трагедійний портрет безсмертного нашого народу.
Вони обнялися. Василь поцілував її руки і обличчя. Потім прийшов батько Лаврін, брат Роман, прийшов Іван Запорожець. І хоча всі вони були поранені, а матері, діда Демида, Савки і Григорія вже не було, і хата була спалена, вони стали разом коло печища і в честь матері заспівали: "Ой піду я до роду гуляти, таж у мене увесь рід багатий".