Я (Романтика) (Хвильовий)
Стислий переказ
Україна, час громадянської війни. Чекіст служив головою чорного трибуналу комуни в обложеному місті.
Разом з ним працювали доктор Тагабат, наївний комунар Андрюша та дегенерат-вартовий. Щоночі вони засідали в розкішному маєтку розстріляного шляхтича і виносили смертні вироки. Оповідач жив роздвоєним життям: вдень виконував обов'язки чекіста, а ввечері приходив до матері, яка жила на краю міста.
Ворожі війська наступали на місто. Одного разу до чекістів привели групу черниць, які вели агітацію проти комуни. Серед них виявилася мати оповідача. Доктор Тагабат вимагав розстріляти всіх, включно з нею. Андрюша просив відпустити матір, але оповідач відмовив.
Тоді я у млості... закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на скроню. Як зрізаний колос, похилилася вона на мене.
Детальний переказ за розділами
Назви розділів є редакційними.
Розділ 1. Чекіст, його мати і чорний трибунал комуни
Оповідач згадував свою матір — втілений прообраз загірної Марії, наповнений наївністю, тихою журою і безмежною добротою. Його неможливий біль і незносна мука тепліли в лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом. Мати казала, що він, її м'ятежний син, зовсім замучив себе. Тоді він брав її милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо клав на свої груди.
Минали ночі, шелестіли вечори біля тополь, а за ними — літа, роки і його буйна юність. Настали дні перед грозою. Там, за отрогами сизого боку, спалахували блискавиці і накипали гори. Важкий душний грім ніяк не проривався зі сходу. За хмарним накипом чулася й інша канонада — насувалися дві грози.
День і ніч оповідач пропадав у «чека». Їхнє помешкання було фантастичним палацом — будинком розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії — все це дивилося на нього з усіх кінців випадкового кабінету. Десь апарат військового телефону тягнув свою печальну тривожну мелодію. На розкішній канапі сидів озброєний татарин і монотонно наспівував азіятське: «ала-ла-ла».
Він дивився на портрети: князь хмурив брови, княгиня — надменна зневага, княжата — в темряві столітніх дубів. У цій надзвичайній суворості він відчував весь древній світ, всю безсилу грандіозність і красу третьої молодості минулих шляхетних літ. Це був чіткий перламутр на бенкеті дикої голодної країни.
І я, зовсім чужа людина, бандит — за одною термінологією, інсургент — за другою, я просто і ясно дивлюсь на ці портрети... І це зрозуміло: — я — чекіст, але і людина.
Темної ночі в його надзвичайному кабінеті збиралися товариші. Це був новий синедріон, чорний трибунал комуни. Тоді з кожного закутка дивилася справжня й воістину жахна смерть. На міській башті за перевалом тривожно дзвеніла мідь. З темного степу доносилася глуха канонада. Товариші сиділи за широким столом з чорного дерева. Тиша. Тільки дальній вокзальний ріжок телефонного апарату знову тягнув свою печальну, тривожну мелодію.
Його товаришів легко було пізнати: доктор Тагабат, Андрюша, третій — дегенерат, вірний вартовий на чатах. Чорний трибунал у повному складі.
З давніх покоїв виходили льокаї і також, як і перед князями, схилялися, чітко дивилися на новий синедріон і ставили на стіл чай. Потім нечутно зникали по оксамиту килимів у лабіринтах високих кімнат. Канделябр на дві свічі тускло горів. Світлу не сила було досягти навіть чверті кабінету.
Доктор Тагабат розвалився на широкій канапі вдалі від канделябра. Андрюша сидів праворуч з розгубленим обличчям і зрідка тривожно поглядав на доктора. Коли треба було енергійно розписатися під темною постановою — «розстрілять», Андрюша завше мнявся і ставив не ім'я і прізвище, а зовсім незрозумілий, як хетейський ієрогліф, хвостик.
На порядку денному було діло крамаря. Доктор Тагабат динамічно сказав: «Розстрілять!» Андрюша трохи перелякано подивився на Тагабата й мнявся. Нарешті, тремтячи і непевним голосом, сказав, що не згодний. Доктор грохотом хриплого реготу відповів на його слова. Цього реготу оповідач чекав — так завше було. Але й на цей раз здригнувся.
І в той же момент раптом переді ним підводився образ його матері. Мати тихо, зажурено дивилася на нього. Знову на далекій міській башті за перевалом дзвеніла мідь: то бив годинник. Північна тьма. В шляхетний дім ледве доносилася глуха канонада. Передавали в телефон: наші пішли в контратаку. За портьєрою в скляних дверях стояла заграва: то за дальніми кучугурами горіли села, горіли степи й виють на пожар собаки по закутках міських підворіть.
Доктор Тагабат нажав кнопку. Тоді льокай приносив на підносі старі вина. Потім льокай ішов, і танули його кроки по леопардових міхах. Доктор Тагабат і вартовий пили вино пожадливо, хижо. Андрюша нервово переходив із місця на місце і все поривався щось сказати. Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чітко написав своє прізвище під постановою — «розстрілять», — оповідача раптово взяла розпука.
Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, — це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт.
Тоді проносилася переді ним темна історія цивілізації, і бредли народи, і віки, і сам час. Але він не бачив виходу. Воістину правда була за доктором Тагабатом. Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в літери. До розстрілу присуджено шість. Досить! На цю ніч досить!
Татарин знову тягнув своє азіятське: «ала-ла-ла». Тагабат і вартовий пили старі вина. Оповідач перекинув через плече мавзер і вийшов із княжого дому. Він йшов по пустельних мовчазних вулицях обложеного міста. Город мертвий. Обивателі знали, що їх за три-чотири дні не буде, що даремні контратаки: скоро зариплять тачанки в далекий сіверський край. Город причаївся. Тьма.
Темним волохатим силуетом стояв на сході княжий маєток, тепер — чорний трибунал комуни. Він повертався і дивився туди, і тоді раптом згадав, що шість на його совісті.
...і тоді раптом згадую, що шість на моїй совісті. ...Шість на моїй совісті? Ні, це неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів — тьма на моїй совісті!!!
Але знову переді ним проносилася темна історія цивілізації, і бредли народи, і віки, і сам час. Тоді він, знеможений, похилявся на паркан, становився на коліна й жагуче благословляв той момент, коли він зустрівся з доктором Тагабатом і вартовим із дегенеративною будівлею черепа. Потім повертався і молитовне дивився на східний волохатий силует.
Він губився в переулках. І нарешті виходив до самотнього домика, де жила його мати. У дворі пахло м'ятою. За сараєм палахкотіли блискавиці й чути гуркіт задушеного грому. Тьма! Він йшов у кімнату, знімав мавзера й запалював свічу. Мати не спала. Вона підходила до нього, брала його стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні й схиляла свою голову на його груди. Вона знову казала, що він, її м'ятежний син, зовсім замучив себе. І він чув на своїх руках її хрустальні росинки.
Вона підводила його до свічі й дивилася на його зморене обличчя. Потім становилася біля тусклої лампади й зажурено дивилася на образ Марії. Він знав: його мати і завтра піде в манастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо. Але тут же, дійшовши до ліжка, здригнув: хіба мати сміє думати так? Так думають тільки версальці! І тоді, збентежений, запевняв себе, що це неправда, що ніякої матері нема переді ним, що це не більше, як фантом.
Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного «я», якому я даю волю. Тут... я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі.
І тоді в тваринній екстазі він заплющував очі і, як самець напровесні, захлинався і шепотів: хто посміє сказати, що він не справжній комунар? Невже він не має права відпочити одну хвилину? Тускло горіла лампада перед образом Марії. Перед лампадою, як різьблення, стояла його зажурна мати. Але він вже нічого не думав. Його голову гладив тихий голубий сон.
Розділ 2. Відступ інсургентів і евакуація міста
Наші назад: з позиції на позицію: на фронті — паніка, в тилу — паніка. Його батальйон напоготові. За два дні він і сам кинеться в гарматний гул. Його батальйон на підбір: це юні фанатики комуни. Але зараз він не менше потрібний тут. Він знав, що таке тил, коли ворог під стінами города. Ці мутні чутки ширилися з кожним днем і, як змії, розповзлись по вулицях. Ці чутки мутили вже гарнізонні роти. Йому доносили: ідуть глухі нарікання, може спалахнути бунт.
А канонада все ближче й ближче. Частіш гонці з фронту. Хмарами збирався пил і стояв над городом, покриваючи мутне вогняне сонце. Зрідка палахкотіли блискавиці. Тягнулися обози, кричали тривожно паровики, проносилися кавалеристи. Тільки біля чорного трибуналу комуни стояла гнітюча мовчазність. Так: будуть сотні розстрілів, і він остаточно збивався з ніг!
Він входив у княжий маєток. Доктор Тагабат і вартовий пили вино. Андрюша похмурий сидів у кутку. Потім Андрюша підходив до нього й наївно печально казав: «Слухай, друже! Одпусти мене!» — «Куди?» — «На фронт. Я більше не можу тут». Він хоче на фронт? Він хоче подалі від цього чорного брудного діла? Він хоче витерти руки й бути невинним, як голуб? Він йому віддає «своє право» купатися в калюжах крови? Тоді оповідач кричав: «Ви забуваєтесь! Чуєте?.. Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно розстріляю».
Доктор динамічно: «Так його! так його!» — і покотив регіт по пустельних лабіринтах княжих кімнат. Андрюша зблід і вийшов із кабінету. Доктор сказав: «Точка! Я відпочину! Працюй ще ти!» Оповідач запитав: «Хто на черзі?» — «Діло № 282». — «Ведіть». Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов із кімнати.
Портьєра роздвинулась, і в кабінет увійшло двоє: женщина в траурі й мужчина в пенсне. Вони були остаточно налякані обстановкою: аристократична розкіш, княжі портрети й розгардіяш — порожні пляшки, револьвери й синій цигарковий дим. Мужчина зібрав тонкі зблідлі губи і впав у безпардонно-плаксивий тон: він просив милости. Женщина втирала платком очі.
Вони пояснили, що їх забрали на зібранні теософів. Вони шукали правди, нового спасителя світу. Оповідач запитав: «Так по-вашому, значить, назрів час приходу Месії?» — «Так!» — «Ви гадаєте, що цей психологічний кризис треба спостерігати і в Європі, і в Азії, і по всіх частинах світу?» — «Так!» — «Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не зробите цього Месію з чека?»
Женщина заплакала. Мужчина ще більше зблід. Доносилася канонада й тривожні гудки з вокзалу. Ворожий панцерник насідає на наші станції — передавали в телефон. З города долітав гамір: грохотали по мостовій тачанки. Мужчина впав на коліна й просив милости. Оповідач з силою штовхнув його ногою — і він розкинувся горілиць. Женщина приложила траур до скроні і в розпуці похилилася на стіл. Женщина сказала глухо й мертво: «Слухайте, я мати трьох дітей!..» — «Розстрілять!»
Вмить підскочив вартовий, і через півхвилини в кабінеті нікого не було. Тоді оповідач підійшов до столу, налив із графина вина й залпом випив. Потім положив на холодне чоло руку й сказав: «Далі!» Увійшов дегенерат. Він радив одложити діла й розібрати позачергову справу: тільки-но привели з города нову групу версальців, здається, всі черниці, вони на ринку вели одверту агітацію проти комуни.
Він входив у роль. Туман стояв перед очима, і він був у тім стані, який можна кваліфікувати, як надзвичайний екстаз. Він гадав, що в такім стані фанатики йшли на священну війну. Він підійшов до вікна й сказав: «Ведіть!» В кабінет увалився цілий натовп черниць. Він цього не бачив, але він це відчував. Він дивився на город. Вечоріло. Він довго не повертався, він смакував: всіх їх через дві години не буде!
Вечоріло. І знову передгрозові блискавиці різали краєвид. На дальному обрії за цегельнею підводились димки. Версальці насідали люто й яро — це передавали в телефон. На пустельних трактах зрідка виростали обози й поспішно відступали на північ. В степу стояли, як дальні богатирі, кавалерійські сторожові загони. Тривога. В городі крамниці забиті. Город мертвий і йшов у дику середньовічну даль. На небі виростали зорі й поливали на землю зелене болотяне світло. Потім гасли, пропадали.
Але йому треба було спішити! За його спиною група черниць! Ну да, йому треба було спішити: в підвалі битком набито. Він рішуче повертався і хотів сказати безвихідне: «Роз-стрі-лять!» але він повертався і бачив — прямо переді ним стояла його мати, його печальна мати з очима Марії.
...але я повертаюсь і бачу — прямо переді мною стоїть моя мати... Я в тривозі метнувся вбік і скрикнув: — Ти? І чую з натовпу женщин зажурне: — Сину! мій м'ятежний сину!
Він в тривозі метнувся вбік: що це — галюцинація? Він в тривозі метнувся вбік і скрикнув: «Ти?» І чув з натовпу женщин зажурне: «Сину! мій м'ятежний сину!» Він почував, що от-от упаде. Йому дурно, він схопився рукою за крісло й похилився. Але в той же момент регіт грохотом покотився, бухнувся об стелю й пропав. То доктор Тагабат: «Мамо?! Ах ти, чортова кукло! Сісі захотів? Мамо?!!» Він вмить опам'ятався й схопився рукою за мавзер. «Чорт!» — і кинувся на доктора.
Але той холодно подивився на нього й сказав: «Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумій розправитись і з мамою, як умів розправлятися з іншими». І мовчки одійшов. Він остовпів. Блідий, майже мертвий, стояв перед мовчазним натовпом черниць із розгубленими очима, як зацькований вовк. Так! — схопили нарешті й другий кінець його душі! Вже не піде він на край города злочинне ховати себе. І тепер він мав одно тільки право: нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось його власне «я».
Мислі різали мій мозок. Що я мушу робити? Невже я, солдат революції, схиблю в цей відповідальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?
Він здавив щелепи, похмуро подивився на матір і сказав різко: «Всіх у підвал. Я зараз буду тут». Але не встиг він цього промовити, як знову кабінет задрижав од реготу. Тоді він повернувся до доктора й кинув чітко: «Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким маєте діло? Чи не хочете й ви в штаб Духоніна... з цією сволоччю!» — він махнув рукою в бік, де стояла його мати, і мовчки вийшов із кабінету. Він за собою нічого не почув.
Від маєтку він пішов, мов п'яний, в нікуди по сутінках передгрозового душного вечора. Канонада росла. Знову спалахували димки над дальньою цегельнею. За курганом грохотали панцерники: то йшла між ними рішуча дуель. Ворожі полки яро насідали на інсургентів. Пахло розстрілами. Він йшов у нікуди. Повз нього проходили обози, пролітали кавалеристи, грохотали по мостові тачанки. Город стояв у пилу, і вечір не розрядив заряду передгроззя. Він йшов у нікуди. Без мислі, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх погорблених плечах.
Розділ 3. Розстріл матері та повернення до батальйону
Так, це були неможливі хвилини. Це була мука. Але він вже знав, як він зробить. Він знав і тоді, коли покинув маєток. Інакше він не вийшов би так швидко з кабінету. Ну да, він мусив бути послідовним! І цілу ніч він розбирав діла. Тоді на протязі кількох темних годин періодично спалахували короткі й чіткі постріли: він, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував свої обов'язки перед революцією. І хіба то його вина, що образ його матері не покидав його в цю ніч ні на хвилину? Хіба то його вина?
В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро: «Слухай! Дозволь її випустити!» — «Кого?» — «Твою матір!» Він мовчав. Потім почував, що йому до болю хочеться сміятись. Він не витримав і регочів на всі кімнати. Андрюша суворо дивився на нього. Його рішуче не можна було пізнати. «Слухай. Навіщо ця мелодрама?» Його наївний Андрюша хотів бути на цей раз проникливим. Але він помилився. Оповідач грубо: «Провалівай!» Андрюша й на цей раз зблід.
Ах, цей наївний комунар остаточно нічого не розумів. Він буквально не знав, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість. Він нічого не бачив за його холодним дерев'яним обличчям. «Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!» — «Слухай!..» — «Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!» В цей момент над маєтком пронісся з шипінням снаряд і недалеко розірвався. Забряжчали вікна, і луна пішла по гулких порожніх княжих кімнатах.
В трубку передавали: версальці насідають, вже близько: за три верстви. Козачі роз'їзди показались біля станції: інсургенти відступають. Кричав дальній вокзальний ріжок. Андрюша вискочив. За ним він. Куріли далі. Знову спалахували димки на горизонті. Над городом хмарою стояв пил. Сонце-мідь, і неба не видно. Тільки горова мутна курява мчала над далеким небосхилом. Здіймалися з дороги фантастичні хуртовини, бігли у височінь, розрізали простори, перелітали оселі й знову мчали і мчали. Стояло, мов зачароване, передгроззя.
А тут бухкали гармати. Летіли кавалеристи. Відходили на північ тачанки, обози. Він забув про все. Він нічого не чув і — сам не пам'ятав, як він попав до підвалу. Із дзвоном розірвався біля нього шрапнель, і надворі стало порожньо. Він підійшов до дверей і тільки-но хотів зиркнути в невеличке віконце, де сиділа його мати, як хтось узяв його за руку. Він повернувся — дегенерат. «От так стража! Всі повтікали!.. хі... хі...» — «Ви?» — «Я? О, я!» — і постукав пальцем по дверях.
Так, це був вірний пес революції. Він стоятиме на чатах і не під таким огнем! Пам'ятав, він подумав тоді: «це сторож моєї душі» — і без мислі побрів на міські пустирі. А надвечір південну частину околиці було захоплено. Мусіли йти на північ, залишили город. Проте інсургентам дано наказа задержатись до ночі, і вони стійко вмирали на валах, на підступах, на роздоріжжях і в мовчазних закутках підворіть.
Але що ж він? Ішла спішна евакуація, ішла чітка перестрілка, і він остаточно збився з ніг! Палили документи. Одправляли партії заложників. Брали решту контрибуцій. Він остаточно збився з ніг! Але раптом виринало обличчя його матері, і він знову чув зажурний і впертий голос. Він одкидав волосся й поширеними очима дивився на міську башту. І знову вечоріло, і знову на півдні горіли оселі.
Чорний трибунал комуни збирався до побігу. Навантажували підводи, бредли обози, поспішали натовпи на північ. Тільки їхній самотній панцерник завмирав у глибині бору й затримував з правого флангу ворожі полки. Андрюша десь ізник. Доктор Тагабат спокійно сидів на канапі й пив вино. Він мовчки стежив за його наказами й зрідка іронічно поглядав на портрет князя. Але цей погляд оповідач відчував саме на собі, і він його нервував й непокоїв.
Сонце зайшло. Конав вечір. Надходила ніч. На валах ішли перебіжники, і одноманітно відбивав кулемет. Пустельні княжі кімнати завмерли в чеканні. Він дивився на доктора й не виносив цього погляду в древній портрет. Він різко казав: «Докторе Тагабат! через годину я мушу ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд». Тоді той іронічно й байдуже: «Ну, і що ж? Добре!» Він хвилювався, але доктор єхидно дивився на нього й усміхався. О, він, безперечно, розумів, в чому справа! Це ж у цій партії засуджених його мати.
«Будь ласка, покиньте кімнату!» — «Ну, і що ж? Добре!» Тоді він не витримував й шалінів. «Докторе Тагабат! Останній раз попереджаю: не жартуйте зі мною!» Але голос його зривався, і йому булькало в горлі. Він поривався схопити мавзера й тут же прикінчити з доктором, але він раптом почував себе жалким, нікчемним і пізнавав, що від нього відходили рештки волі. Він сідав на канапу й жалібно, як побитий безсилий пес, дивився на Тагабата.
Але йшли хвилини. Треба було вирушати. Він знову брав себе в руки і в останній раз дивився на надменний портрет княгині. Тьма. «Конвой!» Вартовий увійшов і доложив: «Партію вивели. Розстріл призначено за містом: початок бору». Із-за дальніх отрогів виринав місяць. Потім плив по тихих голубих потоках, одкидаючи лимонні бризки. Опівночі пронизав зеніт і зупинився над безоднею. В городі стояла енергійна перестрілка.
Вони йшли по північній дорозі. Він ніколи не забуде цієї мовчазної процесії — темного натовпу на розстріл. Позаду рипіли тачанки. Авангардом — конвойні комунари, далі — натовп черниць, в авангарді — він, ще конвойні комунари й доктор Тагабат. Але вони напали на справжніх версальців: за всю дорогу жодна черниця не промовила жодного слова. Це були щирі фанатички.
Він йшов по дорозі, як тоді — в нікуди, а збоку нього брели сторожі його душі: доктор і дегенерат. Він дивився в натовп, але він там нічого не бачив. Зате він відчував: там ішла його мати з похиленою головою. Він відчував: пахне м'ятою. Він гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини. Але раптом переді ним виростала загірна даль. Тоді йому знову до болю хотілося впасти на коліна й молитовне дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни.
Він здавив голову й пішов по мертвій дорозі, а позаду нього рипіли тачанки. Він раптом відкинувся: що це? галюцинація? Невже це голос його матері? І знову він пізнавав себе нікчемною людиною й пізнавав: десь під серцем нудить. І не ридати, а плакати дрібненькими сльозами хотілось йому — так, як у дитинстві, на теплих грудях. І спалахнуло: невже він веде її на розстріл? Що це: дійсність чи галюцинація? Але це була дійсність: справжня життьова дійсність — хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть.
Воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків. Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни.
І тоді він горів у вогні фанатизму й чітко відбивав кроки по північній дорозі. Мовчазна процесія підходила до бору. Він не пам'ятав, як розставляли черниць, він пам'ятав: до нього підійшов доктор і положив йому руку на плече: «Ваша мати там! Робіть, що хочете!» Він подивився: з натовпу виділилася постать і тихо самотньо пішла на узлісся.
Місяць стояв у зеніті й висів над безоднею. Далі відходила в зелено-лимонну безвість мертва дорога. Праворуч маячів сторожовий загін його батальону. І в цей момент над городом знявся рясний вогонь — перестрілка знову била тривогу. То відходили інсургенти, — то помітив ворог. Збоку розірвався снаряд. Він вийняв із кобури мавзера й поспішно пішов до самотньої постаті. І тоді ж, пам'ятав, спалахнули короткі вогні: так кінчали з черницями. І тоді ж, пам'ятав — з бору вдарив у тривогу їхній панцерник. Загудів ліс. Метнувся вогонь — раз, два — і ще — удар! удар!
Напирали ворожі полки. Треба було спішити. Ах, треба було спішити! Але він йшов і йшов, а одинока постать його матері все там же. Вона стояла, звівши руки, і зажурно дивилася на нього. Він поспішав на це зачароване неможливе узлісся, а одинока постать усе там же, все там же. Навкруги — пусто. Тільки місяць ллє зелений світ з пронизаного зеніту. Він держав у руці мавзера, але його рука слабіла, і він от-от заплаче дрібненькими сльозами, як у дитинстві на теплих грудях. Він поривався крикнути: «Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе». І різав його мозок невеселий голос. Він знову чув, як мати говорила, що він (її м'ятежний син) зовсім замучив себе.
Що це? невже знову галюцинація? Він відкидав голову. Так, це була галюцинація: він давно вже стояв на порожнім узліссі напроти своєї матері й дивився на неї. Вона мовчала. Панцерник заревів у бору. Здіймалися огні. Ішла гроза. Ворог пішов у атаку. Інсургенти відходили. Тоді він у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радости, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на скроню. Як зрізаний колос, похилилася вона на нього.
Він положив її на землю й дико озирнувся. Навкруги було порожньо. Тільки збоку темніли теплі трупи черниць. Недалеко грохотіли орудія. Він заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях він щось забув. «От дурень!» — подумав він. Потім скинувся: де ж люди? Ну да, йому треба спішити до свойого батальйону! — І він кинувся на дорогу. Але не зробив він й трьох кроків, як його щось зупинило. Він здригнув і побіг до трупа матері. Він став перед ним на коліна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По щоці, пам'ятав, текла темним струменем кров.
Я став перед ним на коліна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве... Тоді я звів цю безвихідну голову й пожадливо впився устами в білий лоб. — Тьма.
Тоді він звів цю безвихідну голову й пожадливо впився устами в білий лоб. Тьма. І раптом чув: «Ну, комунаре, підводься! Пора до батальйону!» Він зиркнув і побачив: переді ним знову стояв дегенерат. Ага, він зараз. Він зараз. Так, йому давно пора! Тоді він поправив ремінь свого мавзера й знову кинувся на дорогу. В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Він біг туди, здавивши голову. Ішла гроза. Десь пробивалися досвітні плями. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. З заходу насувалися хмари. Ішла чітка, рясна перестрілка. Він зупинився серед мертвого степу: там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни.