Intermezzo (Коцюбинський)
Стислий переказ
Україна, приблизно початок XX століття. Втомлений від міського життя і людських страждань Оповідач вирушив у село, щоб відпочити серед природи й відшукати спокій для душі.
До приїзду в село він почувався під владою нескінченних людських потреб та вимог, що його виснажували. У місті йому заважали чужі руки, очі, голоси. Тиша сільських полів і спів зозулі заспокоїли героя, він гуляв із великими білими вівчарками по безмежних зелених нивах під яскравим сонцем. Його очі й душа наповнилися красою й силою землі, співом жайворонків та шелестінням колосся.
Одного разу посеред поля він побачив селянина:
Ми таки стрілись на ниві — і мовчки стояли хвилину — я і людина. То був звичайний мужик. Не знаю, яким я йому здався, але крізь нього я раптом побачив купу чорних солом'яних стріх, затертих нивами...
Селянин розповів героєві про важке життя: про голодних дітей, хвороби, несправедливість і приниження. Почуте повернуло Оповідача до людських страждань, але тепер він був готовий сприйняти їх і йти назад до людей з відновленими силами й душею, що відгукується на чужий біль.
Детальний переказ
Поділ на розділи та їхні назви — умовні. В оригіналі текст розділено зірочками без назв.
Втома від людського життя і бажання самотності
Оповідач відчував сильну втому від життя, від безлічі обов'язків і постійних "треба", які керували ним. Він втомився від людей, від їхніх страждань, від того, що не міг бути самотнім.
Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинуть разом із сміттям і тих, що смітять.
Він прагнув спокою, тиші, самотності. Йому набридло постійно стикатися з людьми, з їхніми проблемами, які вони вкладали в його серце. Він мріяв про відпочинок від міста та людського гамору.
Втеча від міста і приїзд у село
Поїзд летів, повний людського гаму. Здавалось, город витягує в поле свою залізну руку за мною і не пускає. Мене дратувала непевність, що тремтіла в мені: чи розтулить рука свої залізні пальці, чи пустить мене?
Оповідач нарешті вирвався з міста і приїхав у село. Коли він прибув на місце, його зустріла велика тиша, яка заповнювала весь двір і ховалася в деревах. Тут він почув кування зозулі, яке створювало особливу атмосферу спокою.
Перша ніч на самоті та роздуми у темряві
Першу ніч оповідач провів у своїй кімнаті, оточеній десятьма темними кімнатами. Він відчував, що навіть у цій самотності щось заважало йому. Він чув форми меблів, затоплених у темряві, скрип підлоги під їхньою вагою.
Оповідач думав про те, що навіть у цій темряві, можливо, ховаються образи людей, які залишили свої обличчя в дзеркалах, голоси в щілинах, а тіні на стінах. Він боявся, що двері відхиляться і з'являться всі ті люди, які його втомили.
Але коли він прокинувся вранці, то побачив у вікнах глибоке небо і гілки берези, почув кування зозулі, і всі страхи розвіялися.
Знайомство з трьома вівчарками
Вийшовши на подвір'я, оповідач познайомився з трьома білими вівчарками. Перший пес, Оверко, був дуже збуджений і агресивний, стрибав на задніх лапах і гавкав. Оповідач звільнив його від ланцюга, і пес радісно помчав, забувши про свою злість.
Потім йому представили Паву, поважну матрону, та її другого сина Трепова. На відміну від імпульсивного Оверка, Трепов був солідним і розважливим. Ці три собаки стали супутниками оповідача під час його прогулянок полями.
Прогулянки полями та єднання з природою
Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом. Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зелені хвилі.
Оповідач проводив дні, блукаючи полями. Він відчував себе єдиним з природою, гладив рукою колосся, слухав шум вітру, спостерігав за волошками, що дивилися в небо. Він був самотній на землі, як сонце на небі, і йому було добре від того, що між ними не падала тінь когось третього.
Я тепер маю окремий світ, він наче перлова скойка: стулились краями дві половини — одна зелена, друга блакитна — й замкнули у собі сонце, немов перлину. А я там ходжу і шукаю спокою.
Він відчував силу і міць природи, бачив, як ниви огортають село, як людина губиться серед цих просторів. Над усім панував лише ритмічний, стриманий шум, спокійний і вічний.
Пісня жайворонка і її вплив на оповідача
Лежачи в полі, оповідач почув пісню жайворонків. Їхній спів здавався йому небесним - щось наче свердлило небо, струже метал, а вниз спадали лише дрібні, просіяні звуки. Він намагався вловити і записати у пам'яті ці переливи, але це було неможливо.
Пісня жайворонків мала в собі щось отруйне - чим більше він слухав, тим більше хотів чути. Оповідач бігав у поле і годинами слухав, як у небі співають хори, грають цілі оркестри. Вночі він прокидався і напружено слухав, як щось свердлить його мозок.
Врешті він підгледів, як маленька сіра пташка, наче грудка землі, висіла над полем, тріпала крильми і тягнула невидиму струну від землі до неба. Вона єднала небо з землею в голосну арфу і грала на струнах симфонію поля.
Спокійні дні на природі та відновлення душі
Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю. Бо поза всякими програмами й партіями — земля належить до мене. Вона моя. Всю її, велику, розкішну, створену вже, — всю я вміщаю в собі.
Дні оповідача протікали серед тиші, безлюддя і чистоти. Він відчував близькість до землі, пив свіжу воду з криниці, їв чорний хліб, який пахнув по-сільськи. Його душа відпочивала і відновлювалася.
Зіткнення з людським горем і повернення до міста
Одного дня оповідач зустрів на полі звичайного мужика. Через нього він раптом побачив усе людське горе - бідність, хвороби, несправедливість. Мужик розповідав про речі, повні жаху, так просто й спокійно, як жайворонок кидав на поле пісню.
Ходиш між людьми, як між вовками. Одно — стережешся. Скрізь насторожені вуха, скрізь простягнені руки. Бідний в убогого тягне сорочку із плоту, сусід в сусіда, батько у сина. "Між людьми, як між вовками".
Після цієї зустрічі оповідач відчув, що струни його душі знову натягнулися. Місто знову простягло по нього свою залізну руку. Він покірливо дав себе забрати, але вбирав у себе востаннє спокій рівнини, синю дрімоту далеких просторів.
Прощайте. Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає... Вересень 1908 р.