Джейн Ейр (Бронте)/Розділ 3

Матеріал з Wikisum
Цей переказ створено за допомогою штучного інтелекту. Він ще не пройшов редакторської перевірки й може містити помилки.
🔥
Джейн Ейр. Розділ 3
Після жаху червоної кімнати Джейн наважується попросити про школу
1847
Короткий зміст розділу
із серії «Джейн Ейр»
Оригінал читається за 16 хвилин
Мікропереказ
Після жаху червоної кімнати Джейн хворіє від пережитого й зізнається аптекарю Лойду у своєму нещасті. Вона дізнається про смерть батьків і сподівається, що школа відкриє їй шлях до нового життя.

Короткий зміст розділу

Джейн приходить до тями після непритомності й спершу бачить червоне полум’я та чує приглушені голоси. Її обережно вкладають у ліжко. Коли свідомість прояснюється, вона розуміє, що перебуває у дитячій кімнаті: перед нею горить камін, поруч стоїть Бесі, а біля ліжка сидить містер Лойд, аптекар.

Присутність чужого для родини Рідів чоловіка заспокоює Джейн. Лойд називає її на ім’я, запевняє, що вона скоро одужає, і просить Бесі не турбувати дівчинку вночі. Після його відходу Джейн знову стає самотньо, але Бесі несподівано лагідно пропонує води чи їжі та обіцяє, що її можна покликати, якщо щось знадобиться.

Бесі пояснює, що Джейн занедужала після того, як довго плакала в червоній кімнаті. Вона кличе служницю Сару переночувати поруч, бо боїться залишатися наодинці з дитиною, яка могла побачити там щось страшне. Джейн чує, як жінки шепочуться про білу постать, чорного собаку, стукіт у двері та вогонь над могилою.

Коли Бесі й Сара засинають, Джейн усю ніч не може заснути через страх. Вона згадує, що пригода в червоній кімнаті не спричинила тривалої тілесної хвороби, але завдала їй душевної рани. Розповідаючи про це згодом, вона звинувачує місіс Рід у своїх стражданнях, хоча й визнає, що та не усвідомлювала завданої шкоди.

Наступного дня Джейн сидить біля каміна, загорнувшись у шаль, і тихо плаче. Місіс Рід та її діти поїхали, а Бесі поводиться незвично привітно. Вона приносить Джейн шматок пирога на розмальованій тарілці, яку дівчинка давно хотіла роздивитися. Та Джейн не може їсти: ні частування, ні прихильність не втішають її після пережитого.

На пропозицію почитати Джейн просить принести Мандри Гулівера, книжку, якою раніше захоплювалася. Вона вірила, що описані там краї існують, і мріяла побачити Ліліпутію та Бробдінґнеґ. Тепер малюнки здаються їй похмурими, а Гулівер — самотнім мандрівником у чужих землях, тож вона відкладає книжку.

Бесі шиє капорець для ляльки Джорджіани й співає знайомі пісні. Зазвичай Джейн раділа її голосу, але цього дня мелодії звучать для неї сумно. Особливо відгукується пісня про самотню сироту, якій на землі немає прихистку, а надію дає лише Бог. Бесі просить Джейн не плакати, не розуміючи, наскільки глибокий її смуток.

Містер Лойд знову приходить і питає, чому Джейн така невесела. Бесі припускає, що дівчинка засмутилася, бо не поїхала з місіс Рід у кареті. Джейн заперечує: вона не плаче через таку дрібницю, а плаче, бо нещасна. Вона також наполягає, що впала не сама, а тому, що її вдарили.

Коли Бесі виходить, Лойд розпитує Джейн про червону кімнату. Дівчинка каже, що її замкнули там до ночі, у кімнаті, де помер і лежав у труні містер Рід. Вона боїться, що вночі знову побачить привида, і вважає вчинок родини жорстоким. Лойд спершу сприймає її страх як дитячу уяву, але продовжує розпитувати про причини її нещастя.

Джейн пояснює, що не має батьків, братів чи сестер. Лойд нагадує, що в неї є тітка та двоюрідні родичі, але вона відповідає, що Джон Рід її побив, а тітка замкнула в червоній кімнаті. Вона не вважає Ґейтсхед своїм домом і пригадує слова Ебот про те, що її права тут менші, ніж у служниці.

Лойд запитує, чи хотіла б Джейн жити з іншими родичами або піти до школи. Дівчинка боїться бідності, яку пов’язує з приниженням і нестатками, тож не хоче переїжджати до бідних людей. Натомість навчання приваблює її: вона мріє малювати, співати, грати на фортепіано й читати французькою. Школа обіцяє їй подорож, розлуку з Ґейтсхедом і нове життя.

Лойд вирішує поговорити з місіс Рід і радить змінити для Джейн місце й повітря. Згодом, підслухавши розмову Бесі та Ебот, дівчинка дізнається, що її батько був бідним священиком, а мати вийшла за нього всупереч волі родини, через що її позбавили спадщини. Батько заразився тифом, доглядаючи бідних, мати заразилася від нього й померла за місяць. Бесі жаліє Джейн, але Ебот вважає її негідною співчуття через непривабливу зовнішність і натомість вихваляє красу Джорджіани; після цього жінки йдуть готувати вечерю.

Персонажі

🧒🏻
Джейн Ейр — оповідачка, дівчинка близько дев’яти років, сирота й небажана вихованка родини Рідів; кмітлива, чутлива, уразлива, має сильне почуття гідності й прагне освіти та самостійності.
👩🏻
Бесі — молода доросла жінка, няня й служниця в домі Рідів; спершу сувора до Джейн, але в цьому розділі виявляє до неї лагідність, турботу й співчуття, має приємний голос.
👨🏻‍⚕️
Містер Лойд — дорослий чоловік, місцевий аптекар; добродушний і уважний, лікує Джейн, розпитує про її страхи та нещастя й радить змінити для неї місце.
👩🏻
Місіс Рід — доросла жінка, тітка Джейн і господиня Ґейтсхед-холу; жорстоко поводиться з небажаною племінницею та замкнула її в червоній кімнаті, вважаючи покарання способом виправити її поведінку.
👦🏻
Джон Рід — підліток, двоюрідний брат Джейн; жорстокий і задиракуватий, ударив її, що стало причиною її падіння.

Цитати

Пригода в червоній кімнаті не спричинилася до якоїсь тяжкої чи тривалої тілесної недуги — вона лише завдала мені тяжкої душевної рани, що й досі дається мені взнаки.

Я думала так само, але мене образило це несправедливе обвинувачення, і я хутко відказала: — Я зроду не плакала через таку дурницю. Я не люблю їздити в кареті! Я плачу, бо я нещасна.

Вона хвалилася, що вони вміли малювати гарні краєвиди й квіти, добре співали й грали на фортепіано, плели чудові гаманці й вільно читали по-французькому, — врешті мені захотілося і собі всього того навчитись.

— Але в тебе є добра тітка, двоюрідні брат і сестри. Я знов помовчала, а тоді сказала простодушно: — Таж то Джон Рід збив мене з ніг, а тітка замкнула в червоній кімнаті!

За основу переказу взято переклад Петра Соколовського (Київ: Дніпро, 1971).