Джейн Ейр (Бронте)/Розділ 36
із серії «Джейн Ейр»
Короткий зміст розділу
На світанку Джейн складала речі й знайшла під дверима записку від Сент Джона. Він писав, що сподівається отримати її остаточну відповідь за два тижні, коли повернеться, та закликав молитися й не піддаватися спокусі. Джейн подумки відповідала, що прагне зрозуміти, якою є воля небес, перш ніж ухвалювати рішення.
Відтоді як уночі вона почула загадковий голос, Джейн не могла знайти йому пояснення. Вона міркувала, чи не був це обман слуху або наслідок нервового перенапруження, але відчувала, що голос покликав її. Джейн вирішила сама розшукати того, чий голос почула, бо листи не допомогли їй дізнатися потрібне.
За сніданком Джейн сказала Діані й Мері, що їде щонайменше на чотири дні, аби побачити приятеля або довідатися, що з ним. Сестри здивувалися, що вона вирушає сама, і Діана запитала, чи дозволяє їй здоров’я подорожувати. Джейн запевнила їх, що фізично почувається добре, хоча її непокоїть душевна тривога. Сестри не стали допитуватися про її плани.
Після обіду Джейн вийшла з Мургауса й дісталася роздоріжжя Віткрос, де сіла в диліжанс до Торнфілда. Рік тому вона приїхала сюди з тією самою каретою, але тоді була без надії та мети; тепер дорога здавалася їй поверненням додому. Подорож тривала півтори доби.
У четвер уранці Джейн упізнала краєвид неподалік Торнфілда. Господар придорожнього готелю сказав, що до маєтку дві милі. На вивісці вона прочитала назву «Герб Рочестерів» і рушила полями до будинку, сподіваючись хоча б побачити Рочестера. Вона думала, що він міг уже залишити Англію, та не наважувалася спершу розпитати про нього в готелі, бо боялася почути погану звістку.
Діставшись маєтку, Джейн побачила замість знайомого будинку почорнілу руїну. Торнфілд згорів: дах і верхні частини будівлі завалилися, у вікнах не було шибок, а парк і газони занедбали. Серед мокрого каміння вже росли трава й бур’яни. Джейн не знала, чи хтось загинув у пожежі, і вирішила повернутися до готелю, щоб дізнатися про долю Рочестера.
Господар готелю розповів, що колись служив дворецьким у батька Едварда Рочестера. Він пояснив, що Торнфілд згорів минулого літа, а в будинку таємно жила дружина Рочестера — Берта, яку вважали божевільною. Слуги майже не бачили її й не знали напевне, хто вона. Про її шлюб із Рочестером стало відомо після того, як він збирався одружитися з гувернанткою Джейн.
За словами господаря, Берту доглядала місіс Пул. Та була надійною працівницею, але часом зловживала джином і засинала. У ніч пожежі Берта дістала ключі, підпалила завіси, а потім зайшла до кімнати Джейн і підпалила ліжко. Джейн утекла з Торнфілда приблизно за два місяці до того, тож у кімнаті нікого не було. Вогонь швидко поширився будинком.
Після від’їзду Джейн Рочестер марно шукав її й тяжко переживав утрату. Він відіслав економку місіс Фейрфакс до її друзів, забезпечивши їй довічну пенсію, а свою вихованку Адель віддав до школи. Знайомства з сусідами він припинив і майже не виходив із маєтку, блукаючи парком та садом.
Коли спалахнула пожежа, Рочестер був у Торнфілді. Він розбудив слуг, допоміг їм вибратися з будинку, а потім повернувся, щоб урятувати Берту. Її побачили на даху над зубцями. Рочестер дістався до неї, але Берта закричала й стрибнула вниз, розбившись об бруківку. Після цього будівля завалилася; інших загиблих, за словами господаря, не було.
Рочестера витягли з-під руїн живим, але тяжко скаліченим. Уламки вибили йому одне око та так понівечили руку, що лікареві довелося її ампутувати. Згодом запалилося й друге око, і Рочестер повністю осліп. Він залишився в Англії, але через стан здоров’я не міг нікуди виїхати.
Тепер Рочестер жив у віддаленому Ферндіні, за тридцять миль від Торнфілда. З ним залишилися лише старий Джон та його дружина. Дізнавшись, що коханий живий, але осліп і втратив руку, Джейн попросила негайно запрягти фаетон. Вона пообіцяла заплатити подвійну ціну, якщо її того ж дня відвезуть до Ферндіна.
Персонажі
Цитати
Вчора ви несподівано мене покинули. Якби ви лишились іще трохи, то прийняли б хрест і ангельський вінець. Я сподіваюсь почути від вас остаточне рішення рівно за два тижні, коли повернуся.
Здавалося, він чувся в мені, а не долинав із зовнішнього світу. Я запитувала себе, чи це, бува, не нервове перенапруження, не обман слуху.
Я б з боязкою радістю налагодилась побачити величний будинок, а побачила почорнілу руїну. Нема чого ховатись за стовпом, крадькома поглядати на вікно, сподіваючись, що там є хтось живий.
Його витягли з-під руїн живого, але тяжко понівеченого, балка впала так, що трохи його захистила, але йому вибило одне око й так покалічило руку, що містерові Картеру, нашому лікареві, довелось її негайно відрізати.